Як інтурист на Говерлі клозет шукав

Неможливо відпочивати у карпатському краї й принагідно не видряпатись на Говерлу. Принаймні так мені думалося, коли я вперше побував на Гуцульщині. Тому, як тільки-но вигулькнуло карпатське сонце із-за ще сонних гір, ми з кумплями вже чекали своєї черги, аби запакуватися до тісного Мерседеса типу маршрутка, яким турфірма доправляла міських роздойм до найвищої гори неньки-України.

Добряче потрусившись у транспорті, та все ж доїхавши до кінцевої, уся наша компанія вишикувалась перед підніжжям Говерли, де бравий інструктор в кумедних термошортах почав втовкмачувати, як воно – за гроші по горах вештатися. Неуважно слухаючи всю цю, як мені здавалося, дурню, я випадково зауважив, що є членом справжнісінької інтернаціональної тургрупи, оскільки до неї входили кілька євреїв, сімейство росіян, четверо наших, себто українців, та парочка англомовних чоловіка і жінки. Власне, про останніх й піде мова.

Отож, дряпаючись по іменитій вкраїнській горі й при цьому, важко хекаючи та старанно виконуючи усі бадьорі настанови провідника, краєчок мого вуха випадково задетектив приблизно таку репліку: "Люба, мені конче потрібно в туалет", - невпевнено, й трішки соромлячись, каже інтурист англійською. "Шукай кущики", - співчутливо відповідає йому практична супутниця. "Як, це ж некультурно!" - обурюється містер. "Так до верхівки ще з кілометр", - одказує жінка. Чоловік розчаровано й дещо знервовано потупцяв на місці, важко перевів подих, але все ж продовжив чалапати вверех. Після годинного підйому, видряпавшись на гору, мені знову почулося вже знайоме "Шукай кущики…"

І лишень по завершенні мандрівки, сьорбаючи гарячий чай із пластмасового стаканчика, я помітив мокрого, усього в багнюці (моросів пронизливий дощ і  спуск перетворився на ковзанку з глини), проте неймовірно задоволеного містера-інтуриста, який полегшено направлявся зі сторони заляпаного клозета… "Ось який він – європейський менталітет", - крізь сміх пробурмотів до мене товариш.