Призваний на Тернопільщині до війська онкохворий з тромбофлібітом помер, сиротами лишилися двоє дітей

Не стало Івана Білінського з Підволочищини — замкомвзводу 95-ої бригади.

“Перестало битися серце нашого Івана, нашого Вані, замкомвзводу 95-ої бригади. Близькі називали його Вано… ” — таку сумну звістку повідомила 5 жовтня на своїй сторінці у соцмережі волонтерка Алла Борисенко (“Чонгар”).

33-річний Іван Білінський жив у селі Теклівка Підволочиського району. Там його і проводжали в останню путь побратими, рідні та друзі, пише Нова Тернопільська газета.

“Він був неймовірно добрий, величезного серця чоловік. Батьки його померли, із рідних — дружина і двоє дітей-школярів… Як вони тепер без нього? Вдома все трималося на ньому, він і в рідному селі усім допомагав, дуже багато всього робив, — розповідає Алла Борисенко. — Їхня благенька хатка в дві кімнатки не могла вмістити усіх, хто прийшов попрощатися з Іваном…

Скажу відверто: все могло бути по-іншому, якби мобілізовані проходили нормальну медкомісію. Іван, отримавши повістку, пішов служити зі страшним тромбофлебітом, ноги були, як валянки… Вочевидь, він вже і тоді був хворий, і якби недугу вчасно розгледіли, можна було б вилікувати. А так… Ні спосіб життя на передовій, ні тамтешнє харчування оздоровленню не сприяли… Івана прооперували раз, потім другий… Краще не ставало. Ми берегли його, про діагноз — онкологія — не казали… Уже коли він лежав в лікарні у Скалаті, ми провідали його разом з побратимами по службі — до Івана хлопці з’їхалися зі всієї України… Привезли йому нагороду “Ветеран війни”, яку довелося буквально “вигризати”, хоча Іван заслуговував на найвищі нагороди… Ви б це бачили: міцні, як дуби, двометрові хлопці, які не раз бачили смерть в обличчя, вибігали надвір з його палати і ридали один одному в плече…”

“З Іваном ми познайомилися в лютому 2015 року на полігоні, — розповідає товариш по службі Івана Білінського Микола Микитин. — З тих пір весь час — поруч. Боєць він був серйозний, хороший… Незважаючи на те, що він виконував обов’язки замкомвзводу, був старшим блокпоста на залізничному мосту біля Сиваша, був простий у спілкуванні. Іван на передовій врятував мені життя. Мене поранило, а БТР примчав під обстрілом. Вано був “на броні”. Уявляєте — “на броні” під обстрілом?! Разом зі мною Іван тоді вивіз ще одного побратима, зберігши два життя. На війні він ні за кого не ховався, але від хвороби броні нема…”