Тернополянин Андрій Пальчик: "На Інститутській загинули мої друзі, на тій вулиці стояли всі мої знайомі"

Тернополяни були серед найактивніших учасників Майдану три роки тому. Серед них і Андрій Пальчик, волонтер, доцент кафедри комп’ютерних технологій ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Буремні події, що відбувалися тоді впродовж трьох холодних зимових місяців у центрі столиці, не могли не вплинути на кожну людину, яка має відкрите серце. Навіть три роки по тому неможливо спокійно переглядати відзняті кадри з Майдану – побиття, стрілянину, смерті, Небесну Сотню, самопожертву, згуртованість, вогонь, стійкість. Серед них був і 32-річний Андрій Пальчик, пише Нова тернопільська газета.

– Андрію Олександровичу, що змінилося за три роки й чи вдалося хоча б трохи досягти того за що боровся Майдан?

– Частково зміни, звичайно, є. Особливо, це стосується громадянського суспільства, що активізувалося. Звичайно, не на всіх напрямах, бо багато в чому залишилися пасивними, але зрушення є у тому, що тепер на владу є тиск з боку суспільства і влада відгукується на ті кличі. Маємо приклад громадських проектів, за які проходить голосування у Тернополі, раніше навряд чи могло таке бути. Є також зрушення в інформаційному суспільстві. Дуже потужно працює і волонтерський рух. З негативного, то те, що багато людей виїжджають за кордон, у країні складна ситуація, але будемо сподіватися, що з часом усе це зміниться.

– Скільки ви були на Майдані?

– Сукупно близько двох місяців. Я курсував то до Тернополя, то до Києва. У мене якраз у той період народився син і ми після хрестин з кумом поїхали на Майдан.

– Тоді неможливо було всидіти вдома…

– У той період усі були згуртовані як ніколи й здавалося, що стали одним цілим. Настрій був у всіх бойовий. Ніхто не збирався відступати й здаватися. Було відчуття братерства. Я цікавився іншими революціями в інших країнах і можу сказати, що в нас, напевно, була одна з найбільш новаційних революцій. Бо більшість виходять з голими руками проти силовиків, а в нас люди показали свою хитру народну «смикалку», яка проявилася у багатьох речах. Ми мали засоби індивідуального захисту, робили щити з дерева, тарани, катапульти, пневматичні міномети, коктейлі «Молотова», будували барикади…

– Вас застали ті страшні події на Грушевського та Інститутській?

– Якраз за кілька днів до цих подій я повернувся додому, бо в мене захворіли діти. То тоді я був з усіма на Майдані в Тернополі, а наступного дня відразу поїхав до Києва. Ми фактично застали цю гарячу пору в дорозі. А коли приїхали, то було дуже боляче бачити скільки полягло хлопців. Загинули мої друзі, з якими ми починали революцію, будували барикади на Інститутській. На тій вулиці, власне, стояли всі мої знайомі…

– Власне, після Майдану найактивніші не поїхали додому, а пішли на війну…

– Ніхто не сподівався, що Майдан закінчиться, адже ми не збиралися розходитися. Хотіли створювати активні громадські платформи, розвивати інформаційний рух та інформаційне суспільство. Але почалася війна… Всі поїхали, хто волонтерити так, як я, а хто – на фронт.

– Сьогодні часто наголошують, що Майдан не закінчився, а триває в іншій формі…

– Так і є. Бо, наприклад, той хлопець, який командував нами на Інститутській, командував потім батальйоном «Київська Русь» і воював у Дебальцевому. Хто почав волонтерити, хто став активістом і займається проблемами на місцях… Я також як можу допомагаю бійцям, адже на фронт пішли багато моїх друзів.

– Ви належите до певної волонтерської організації?

– Ні, я сам по собі, як партизан (усміхається, – авт.). Так набагато простіше, бо ти ні від кого не залежиш і можеш потрошки допомагати у різних сферах. Наразі займаємося науковим супроводом, розробили буржуйку, в якій можна палити й заряджати від неї електронні пристрої. Будемо будувати генератор на дровах, бо є проблеми з доставкою палива, а так можна палити дровами і отримувати тепло й електроенергію. Продовжуємо роботу над тим, як добувати біопаливо, солярку практично з повітря, але ця перспектива, мабуть, трохи довша. У мене своя війна, але наукова.

– А немає розчарування, що після Майдану до влади прийшли не ті люди, яких би хотілося бачити?

– Влада – це одне, але все залежить від нас і ми маємо відповідати кожен за себе. Влада робить своє, а ми повинні робимо своє. Нам потрібно боротися і не здаватися, а здаватися ніхто не буде.