Тернопільський хоспіс потребує невідкладної допомоги

Близько тридцяти пацієнтів отримали медичну допомогу у хоспісі, що з травня минулого року діє при Тернопільській лікарні швидкої допомоги у відділенні невідкладних терапевтичних станів. Це — крапля в морі, з огляду на те, що торік лише від раку в області померло 1786 людей.

А саме на невиліковних хворих — аби максимально полегшити їхні фізичні й духовні страждання, допомогти їхнім рідним у догляді — орієнтовані хоспіси в усьому світі. З такою ж метою створювали його і в Тернополі. Наразі — це єдиний такий заклад на всю область. Усього шість ліжок… А на сто тисяч населення, за даними Інституту паліативної медицини, потрібно близько восьми тисяч хоспісних койок.

Неліричний відступ

Паліативна допомога (головною метою якої, крім названої вище, є ще й підтримка якості життя у його фінальній стадії, збереження людської гідності пацієнта, психологічний супровід помираючого та його найближчого оточення) — нещасна пасербиця української медицини. Ніхто зі столичних достойників у білих халатах не заперечує, що вона потрібна, але при існуючих проблемах (з дітонародженням, лікуванням «проміжних» захворювань, травм, опіків тощо) до забезпечення гідного відходу у потойбічний світ ніяк не доходять ні руки, ні фінансування.

Із тим, що Тернопільщині потрібен хоспіс, і, можливо, й не один, погоджується і головний лікар обласного онкологічного диспансеру Шагін Бабанли. Пригадує, що кілька років тому під його будівництво уже знайшли гарну місцину в Плотичі, але через брак фінансування задум так і не втілили. Між тим, у сусідів — у Львові, Луцьку під останні притулки для помираючих виділили цілі лікарні ще кілька років тому.

Піонером хоспісної справи в області стала Тернопільська лікарня швидкої допомоги. Головний лікар Ярослав Чайківський давно виношував задум створити відділення для невиліковних хворих. Коли зі США, де якраз працювала у хоспісі, повернулася терапевт Лариса Ковальська, у медзакладі вирішили: час діяти. Тоді думалось, що дві палати і шість функціональних ліжок, які придбали за кошти інвестора, — це лише добрий початок справи. Минув рік, і тепер Ярослав Чайківський переконаний: без меценатської підтримки добрі наміри не втілити. На утримання хоспісу за цей час не було виділено жодної гривні з державної казни. Кошти на все необхідне доводиться викроювати із бюджету медзакладу, а ні для кого не секрет, що медицина в нас хронічно недофінансовується… Матеріально допомагає хоспісу хіба що Карітас.

Американські медики не дали б собі ради

«У США хоспіси на повному державному забезпеченні, — розповідає Лариса Ковальська. — Навіть важко перерахувати, які тільки пристрої не придумали, щоб недужий ні в чому не відчував дискомфорту — і для чищення зубів, і для миття голови, і щоб пролежні не утворювались тощо. До того ж, знеболюючі — не ін’єкційні, як у нас, а таблетовані, у вигляді лейкопластирів чи крапель. І якщо хворому належить хоспісне обслуговування вдома, його також усім цим забезпечують, не кажучи вже про кисневий апарат та інше обладнання».

Психологи у закордонних хоспісах працюють не тільки з пацієнтами, їх рідними, але й з медиками, аби убезпечити їх від синдрому професійного вигорання. Це невимовно важко: знати, що жоден із твоїх пацієнтів уже не одужає. Там — це ціла філософія: допомогти людині примиритися з неминучим, побороти озлоблення, розпач, депресію, щоб відійти у потойбіччя умиротвореним і спокійним, до останньої хвилини віднаходячи привід хоча б для маленької втіхи. З українськими реаліями американські медики просто не дали б собі ради, переконана пані Ковальська.

І до хоспісу — черга

Заходимо з Ларисою Йосипівною в одну із хоспісних палат. На дверях — фотошпалери із пейзажем, чисто, світло, просторо. Навіть притаманний лікарням запах медикаментів не відчувається, не кажучи вже про якісь особливі. Тут перебуває літнє подружжя. Прізвища чоловік із вибіленим часом (а може стресами?) волоссям просить не називати. Коли працював, каже, його знали дуже багато людей. На спеціальному ліжку — його дружина, яку самотужки уже не мав сили доглядати. Жінка паралізована, не говорить і не чує. Навіть сон не розгладжує відбиток болю на її обличчі. Поки діти залагоджують справи за кордоном, щоб приїхати до стареньких, попросилися в хоспіс. Винаймати доглядальницю за пенсію не випадало.

—Здебільшого до хоспісу потрапляють пацієнти міської поліклініки № 1, — каже пані Ковальська. — А що обслуговує вона переважно центр міста, то стареньких людей, яких нікому доглянути, тут більше, ніж в інших мікрорайонах. Намагаємось хоча б на кілька тижнів забезпечити догляд тим, хто його найбільше потребує. Інші в цей час чекають своєї черги. Серце крається, коли доводиться відмовляти.
Про витребеньки американського хоспісу у Тернополі і не мріють. Добре, що є знеболюючі, функціональні ліжка і памперси для лежачих. Психолог штатом не передбачений. Його функції виконують священики. Допомагають також студенти медуніверситету, монахині і волонтери. Медсестра Леся Паращук пройшла спеціальний тренінг у закордонних фахівців про особливості догляду за невиліковними хворими. «Нас орієнтували на пацієнтів, які знають про свій діагноз, — зауважує ще одну відмінність. — У нас все ще намагаються приховувати правду від хворого до останнього».
***

При всьому бажанні, закінчити подібну публікацію на оптимістичній ноті навряд чи вдасться. Я свідомо не згадую про тих, хто чекає на знечулення в страшних муках, про батьків, які божеволіють, коли нічим не можуть допомогти хворій дитині, та й про дорослих дітей, які падають з ніг від утоми, розриваючись між роботою, побутом і доглядом за старенькими батьками, які доживають останні дні. Якщо нічого не зміниться найближчим часом, залишається лише сподіватися, що Бог почує молитви про «християнську кончину життя нашого, безболісну, бездоганну, мирну…», що виголошуються у прохальній частині кожної Святої Літургії.

Коментарі фахівців

Шагін Бабанли, головний лікар онкологічного диспансеру:
— Попри те, що в області нема хоспісу, невиліковні хворі, звичайно, не залишаються без медичного нагляду. Так звану симптоматичну допомогу — знеболення, підтримку серцевої діяльності тощо вони отримують у лікарнях за місцем проживання — районних чи селищних. Але, безперечно, увесь комплекс медичних заходів для таких хворих може забезпечити лише хоспіс…

Ярослав Чайківський, головний лікар лікарні швидкої допомоги:
— Треба змінювати ставлення людей до такого поняття, як хоспіс. Невиліковна недуга не перебирає — молодий чи старий, багатий чи бідний, і, на жаль, ніхто від неї не застрахований. Без благодійництва і меценатства — при сучасному стані української медицини — хоспіси нескоро стануть на ноги.
Лариса Ковальська, завідувач відділення невідкладних терапевтичних станів:
— Я знаю, що це реально: до останньої хвилини забезпечити людині максимум комфорту — фізичного й морального, яким би страшним не був діагноз. І вірю, що колись так буде і в нас — у Тернополі й Україні загалом. Інакше не поверталась би зі Штатів.