«О, дивись, африканець…» (авторська колонка)

Хочу розпочати свою оповідку цитатою, з якою, гадаю, було б доволі корисно ознайомитися усім тернополянам, котрі (хто в якій мірі та з яких міркувань) є небайдужими до людей з іншою національністю та коліром шкіри, що проживають у файному місті…

Так ось: «Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя», - пише популярна веб-енциклопедія Вікіпедія.

При чім, скажете, тут расова дискримінація й Тернопіль? І взагалі, навіщо за це терти терки, коли в нашому тихому-мирному містечку усі мешканці, не залежно від національності та кольору шкіри, любляться й братаються,  наче рідні?

Відповідаю. Не все так хороше, як може здатися на перший погляд. Усе тому, що відверта огида зі сторони (звісно, не всіх, але…) доволі великої кількості городян по відношенню до осіб, котрим не пощастило мати білу шкіру й вкраїнський паспорт, успішно квітне, мов сонях в літню пору.

І мова не йтиме про французького уболівальника, котрому, мабуть, ще надовго запам’ятається перегляд футбольного матчу у Тернопільській фан-зоні, адже від переповнених емоціями фанатів бальона можна отримати по мізках й без особливих причин...

Хотілося б зазначити про більш злободенні ситуацій, котрі, ймовірно, менш примітні для місцевих ЗМІ та представників правоохоронних органів, але теж вносять свою лепту стосовно поглядів галичан на чужинців, або німців - як полюбляли називали нетутешніх ще за діда-прадіда.

Здавалося б, рядового тернополянина, котрий здатний помірковано сприймати реалії повсякденного буття, уже не здивувати арабами та чорношкірими студентами-медиками, або, скажімо, майбутніми інженерами, котрі здобувають свій фах у місцевих університетах.

Молодики, котрі приїжджають з країн Ближнього Сходу до Тернополя, маючи на меті за кілька років отримати диплом й повернутися до себе уже вивченими на якогось лікаря-дерматолога, давно стали звичними пасажирами маршруток, відвідувачами ресторацій та покупцями у супермаркетах… Але реакція певних городян на, переважно, тимчасових мешканців міста, котрі мають екзотичну зовнішність, є часом настільки брутальною, що стає ніяково за людей, які називають себе корінним галичанами й аргументують свою зневагою лозунгами про титиульну націю, переважно навіть не здогадуючись що ж воно таке та з чим його їдять.

- Шо це він на себе одягнув? Вбрав на голову якогось кашкета, матня звисає, ніби в штани на*рав… Дати б йому разок по **алу, шоб не вимахувався! Мабуть, і дівку нашу має, - каже хлопець у спортивках до свого товариша, йдучи попри Молоко. – І шо він тільки у нас забув? Певне, у Гандурасі знову нєфіг їсти. 

Подібних фразочок з уст не лише молодих, а й, що характерно, літніх тернополян, мені доводилось чути не раз. Часом сміливці, котрі, переважно, браві лишень на словах, настільки переконані у незнанні іноземцем вкраїнської мови, що вдаються до пікантних висловлювань на його адресу так, що чує це чи не вся вулиця… 

Хтось, прочитавши ці рядки, обов’язково подумає щось на штиб: «Шо це за такі антипатріотичні роздуми у цього підозрілого толераста? Якийсь він не свій. Певне – москаль!». Тому одразу хочу апелювати приблизно ось таким міркуванням: чому, коли українець перетинає екватор з метою заробити кілька сотень баксів, або (що буває рідше) теж вивчитись якійсь справі в країні, де красується тітонька на ймення Статуя Свободи, він обов’язково розраховує на те, що на чужині його усі без винятку повинні поважати й захищати, мов тутешнього містера американця?

На противагу - не від тітоньки знаю, котра дізналася від іншої тітоньки, а та – від іншої, що й наші парубки, перебуваючи, скажімо, у тих же Штатах, заглядаються на тамтешніх юнок, маючи на меті точно не дружбу з ними водить… Коли ж подібна аналогія трапляється у Тернополі (та й загалом в інших містах Західної України), городяни піднімають неабиякий ґвалт, якщо їм вдасться десь запримітити схожу парочку, але уже не нашого із нашою.

Про масове заробітчанство як факт, котрий точно не омине кілька сторінок майбутньої редакції підручника із сучасної історії України - узагалі мовчу. Канада, Італія, Іспанія, Португалія – далеко не повний перелік країн, де здибати тернополянина зовсім не складно. Що важливо, дехто із надто патріотичними міркуваннями додумується дратуватися й лаяти (якщо не вголос, то принаймні подумки), приміром, першого-кращого афроіталійця. І це при тому, що бравий заробітчанин зі Збаража чи Козови сам знаходиться на пташиних правах в країні Європейського Союзу.

На завершення: згідний, що часом ті ж представники африканської чи арабської спільноти, що мешкають у Тернополі, створюють ситуації, гідні осуду та критики… Та чи усі ми, народжені на своїй Богом даній землі, з білих ниток шиті, а знявши вишиванку, не знайдемо кілька грішків, які так ретельного намагаємось сховати за пазухою?