У Тернополі студентки шукали квартиру, а ледь не потрапили в гарем

У Тернополі дуже важко знайти вільну квартиру, аби орендувати. Серпень. Студенти розхапали усі можливі варіанти. Нас, три дівчини, саме в такий розпал залишилися без житла. Власниця квартири, в якій ми жили вже два роки, де зробили ремонт, попросту “попросила” нас зібрати речі і до місяця з’їхати.

Спочатку шукали через оголошення в газетах. Нервувалися, бо там одні агенції, які й собі деруть чимало за послуги. Потім ходили клеїли оголошення. Коли нам почали дзвонити всілякі збоченці з непристойними пропозиціями, довелося змінити номери телефонів. Знову взялися за газети. Вже були готові й на агенцію, пише ПРО.te.ua

– О, дивися! – «Здаю тільки дівчатам однокімнатну квартиру на Крушельницької 1200+ комунальні, меблі, техніка. Не агенція!» Що думаєте?

Ми зателефонували. Відповів хлопець, представився Васею, запросив прийти подивитися. Ми, аби не гаяти часу, поїхали. Дорогою говорили про всі переваги проживання в тому районі – близько до центру, і на озері можна прогулюватися.

– Я почну бігати! – раптом пообіцяла Таня. Всі переглянулися, бо вона вважала, що бігатиме тільки тоді, коли житиме в Америці, бо тут на неї всі «якось так здивовано дивилися»…Ну, от, певно, це її Америка – квартира біля озера.

Ми приїхала на зупинку, зателефонували до Василя. Він сказав, що вже під’їхав. Чекає нас. Попід арку біля обласного художнього музею пройшли до визначеного під’їзду, піднялися на другий поверх і постукали в двері. Неперевершене відчуття, наче ти приходиш додому…

Нам відчинив хлопець, якоїсь чи то кавказької, чи то таджицької зовнішності. Але говорив без акценту. Показав кімнату, кухню, ванну, туалет… Ціна нам сподобалася. Тим паче, Василь сказав, якщо не буде чим заплатити, то не біда. Ми вже тішилися.

А ще там був кіт. Він лежав на дивані і дивився телевізор. Коли ми зайшли в кімнату, то кіт лише ліниво повернув голову, примружив очі і знову втупився в екран.

– Ой, котик! Як його звати?

– Вася, – відповів Вася.

Ми захихикали. Почали гладити кота по черзі.

– А ви його нам залишите? – запитала котрась з нас, не пам’ятаю хто.

– Звичайно. Куди ж його – вигонити чи шо? Він давно зі мною живе…

Ми усміхалися далі, але недовго.

– Почекайте, – не зрозуміла Таня. – То ви теж тут живете?

– Так. – відповів Вася.

Ми замовкли. Однокімнатна квартира. У кімнаті два ліжка.

– Тобто… ви житимете …з нами?

– Ну, так…

– Але ж, тут два ліжка, одна кімната. А нас троє дівчат…

– А що тут непонятного? – рознервувався Вася. Мені здалося, що в нього почав з’являтися якийсь акцент. – Дві спатимуть на тому дивані, а третя зі мною на цьому ліжку. Будете мінятися.

Пауза. Я в шоці. Дівчата стоять з роззявленими ротами. Вася нервує чогось… Мене за рукав потягнула Таня, прошепотіла: “Забери мене звідси…”

Ми не вийшли, ми вилетіли з тої квартири! Тільки Василь гримнув за нами дверима, як на весь під’їзд вирвався такий несамовитий регіт! Ми так ще ніколи не сміялися. Здається, я тоді аж гикати почала…

От вам і Америка. У Тернополі. І якщо ви побачите в оголошенні «Тільки для дівчат», то не думайте, що це тому, що дівчата охайніші…