• Головна
  • Тернополянин в армії служив без військового квитка
14:50, 28 серпня 2017 р.

Тернополянин в армії служив без військового квитка

Тернополянин в армії служив без військового квитка

Саме таким чином служив на передовій солдат із села Іванівка Теребовлянського району, 50-річний Ігор Михайлович Лисий під час піврічного контракту, а потім ще півроку.

Він і донині не може отримати документа, стукаючи у всі можливі бюрократичні двері владних військових кабінетів. Документи боєць втратив під час сепаратистського шквального артобстрілу біля с. Кримське Новоайдарівського району Луганської області у 2016 році.

Ігор Лисий до війська був призваний за шостою хвилею мобілізації у липні 2015 року. Після Яворівського полігону в складі 24-ої Залізної механізованої бригади потрапив одразу на передову гранатометником в район с. Кримське, під Бахмутську трасу.

– Весною мого молодшого сина, який лише одружився, тоді 20-річного Тараса, хотіли мобілізувати, ним постійно «опікувались» працівники райвійськкомату. Але я не хотів його пускати на війну, тому пішов і попрохав, щоб забрали мене. Написав заяву і з чистою совістю виконаного батьківського обов’язку пішов воювати. Скажу вам, добре, що все так склалося, бо війна – це найгірше, що є в світі. У мене є ще старші син і донька, от за них, за матерів, за всіх мирних людей України ми і стояли на передовій. Під час служби різне було, найперше – це подолати внутрішній страх. Таке не кожному вдається, особливо під час першого артобстрілу. Пам’ятаю, був такий випадок, коли молоденький лейтенантик забився в куток і його дуже трясло. Так бідолаха і не відійшов, його забрали в медчастину і подальша доля його мені не відома. Яка там психологічна реабілітація бійців АТО!? Про таке із солдатів ніхто за роки війни і не чув. Була і є одна реабілітація – це горілка. Зрозуміло, не у великій кількості і не постійно. Хоч багато хлопців через цю війну в кінцевому результаті спилися… Та кому до них є діло? – розповідає Ігор Лисий.

Ще солдат каже, що багатьох із його бойових побратимів поранило, декількох убило. В одного із загиблих він був на похороні. Говорить, що у ближніх боях не довелося побувати, брав участь у постійних дальніх перестрілках.

– Диверсійні ворожі зграї часто нам дошкуляли, але завдяки злагодженим діям нашої розвідки, їх знешкоджували на дальніх підступах. Також попереджали про обстріли і в переважній більшості нам вдавалося вчасно сховатися в укриття. Побутові умови життя солдатів на передовій далекі від ідеальних чи хоч би наближених до стандартних у європейських військах: бліндажі, нари з дощок, взимку – буржуйка, страви готували самотужки. А харчами були добре забезпечені, дякуючи, в першу чергу, волонтерам. Зброю та боєприпаси Міноборони доставляло справно, а от амуніцією та техзасобами знову ж допомагали волонтери, як і медикаментами та засобами особистої гігієни. До речі, під час своєї служби на передовій мені жодного  разу не довелося бачити військовослужбовців вищих рангів, наприклад генералів, проте наш командир до підлеглих ставився добре, – згадує ті непрості часи Ігор Михайлович.

«Коли у хаті завелися пацюки.., господар їх просто травить»

Ось як відповідає солдат на запитання про Мінські угоди й перемовини з сепаратистами: «Не шукати ж господарю нової хати через пацюків. Я ще ніколи не чув такого, що можна вести переговори з різного роду «пацюками». Хай йому грець, не чув! У нас в державі ще багато є внутрішньої отрути, ось від неї суспільству потрібно очиститись швидше, інакше діла не буде, бо тяжко ж воювати на два фронти.

А ще Ігор Лисий згадав про страхи…

– Страх паралізує людину, викликає паніку, і коли його вдається побороти в собі, то ти просто ніби пробуджуєшся, знаєш, що і як робити. Ворога ми могли б здолати повністю та швидко, якби пішли в наступ, а так… У народі кажуть: на диявола є хрест, а на ворога – меч. Дуже добре це відображає козацька поговірка: коли всім народом дмухнути, то ураган буде, – певен пан Ігор.

Солдат не захотів розповідати про свої поранення та різного роду травми, а медобслуговуванню на передовій побажав бути кращим. На запитання, чи було у них подібне, як часто розповідають і показують у ЗМІ про порятунок поранених, солдат лише посміхнувся і мовив: «Ні, у нас такого не було, ми самі собі чи товаришам надавали першу долікарську допомогу».

Здоров’я солдата і швидка його реабілітація – запорука міцності держави. Ці слова придумані не автором цих рядків, такий був девіз римського війська. Так, ще у Римській імперії надзвичайно дбали про вояків, краще, ніж за цивільних. Піклувалися не лише про здоров’я кожного солдата, а й про краще їх харчування, дозвілля, не кажучи вже про оплату. Ще у ті далекі часи в римському війську були добре обладнані польові військові шпиталі з лазнями та зливними туалетами. У війську тоді працював хірург Гален, грек за походженням, який жив у 130-200 роках нашої ери. Саме він ввів особливий підхід до лікування солдатів, оперував в умовах повної стерилізації. Цікаво, а що ж нині робиться в плані надання першої допомоги на самій передовій?

– Найбільшу підтримку, – розповідає Номер один солдат, – я мав від своїх діточок. Вони кожного дня до мене телефонували і всіляко підтримували. Якби не вони, то не знаю, чи витримав би те пекло. Так якось сталося, що під час одного з артобстрілів усі мої документи згоріли і демобілізувався я вже без військового квитка (маю тільки посвідчення учасника бойових дій). Так от, прибув до рідного дому і ніби ожив, усе здавалося привітним, радісним. Та не довго тішився, десь за два тижні захотів відновити військовий квиток та звернувся до райвійськкомату. А там мене загітували підписати піврічний контракт на подальшу службу, новий військовий квиток пообіцяли зробити згодом. Я й підписав угоду та служив у районі с. Попасна Луганської області. По закінченню контракту так і не отримав обіцяного військового квитка, а без нього не можу офіційно влаштуватися на роботу чи хоч би стати на біржу праці (а це втрата кожного місяця в межах 5 тис. грн., – авт.). У пошуках правди мені дуже допомагають волонтер із Теребовлі Любомир Заверуха і мої діти.

До сьогодні солдата «футболять» від райвійськкомату до відділу кадрів військової частини у м. Яворові (Львівська область) та навпаки. Останнього разу з Ігорем Лисим до військкомату ходила його донька Дарина, яка розповіла: «Комісар під час розмови з нами постійно опирався на їхні військові закони, яких ні я, ні мій тато не знаємо. Проте і цього разу нам уже вкотре пообіцяли, що військовий квиток таки буде. Для цього татові потрібно написати заяву у військову частину, звідти мають прийти документи у райвійськкомат і після того питання вирішиться. Хоча, до слова, комісар сказав, що, можливо, військовий квиток тата був давно готовий, та ніхто не поминався. Але ж скільки разів батько звертався у всі ці інстанції, навіть на «гарячу» лінію Міноборони телефонував, та результат завжди один – ніякий.  Будемо сподіватися, що таки доб’ємося істини, шкода тільки, що стільки часу й коштів втрачено… Нам дуже прикро, що у ЗСУ такий безлад. Ми чекали тата, переживали за нього, коли він був на війні, і ось тепер нам разом доводиться «воювати» з бюрократами. Таке враження, що солдати потрібні державі лише тоді, коли вони її захищають. А як тільки демобілізувалися, то за них усі забувають. Кажуть, що такі випадки не поодинокі, але ми разом з батьком усе здолаємо!»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Тернопільщина #армія

Коментарі

Оголошення
live comments feed...