“Пошматовані тіла, уламки, паніка, сльози…” – тернопільська сім’я постраждала у найжахливішій катастрофі

Минуло десять років від Скнилівської трагедії. Цей чорний день — 27 липня 2002 року — завжди відлунюватиме смутком… Під час масштабного авіашоу на Скнилівському аеродромі у Львові пілот винищувача Су-27 допустив помилку і літак впав у натовп людей, загинуло 77 осіб (з них 28 дітей), постраждало близько 250. Це була найбільша катастрофа в історії авіаційних свят.

Щороку тернопільська родина Сеників приїжджає на це фатальне місце, де нині капличка і пам’ятні знаки, аби пом’янути своїх рідних. «Наближаюся до аеродрому і ніби повертаюся у той день: тут ми ішли з дружиною та трьома синами, тут хлопці стежили за польотами, а тут… ми навіки розлучилися... — очі Сергія Сеника наповнюються слізьми. — Час не лікує рану, біль і за п’ять, і за 10 років не вщухає…» Авіакатастрофа забрала у Сергія Сеника дружину Наталю і 12-річного сина Ярослава, - пише Нова Тернопільська газета. На момент трагедії чоловік із двома синами — 12-річним Костею, братом-близнюком Ярослава, та 14-річним Романом — були зовсім поруч, але доля вберегла їх…

«Синочки, нема у нас мами і Славчика…»

Сеники потрапили на авіашоу не випадково — батько сімейства тоді працював пілотом на Львівських авіалініях. Наталя мешкала з синами та свекрухою Катериною Ільківною у Тернополі. Після рейсів Сергій завжди поспішав до рідних. Добігав кінця липень, сім’я планувала їхати на відпочинок до Сімферополя, де мешкають батьки Наталі. Однак, почувши про масштабне авіашоу, Сеники, не вагаючись, вирішили побувати там. 
— Це важкі спогади… Наше життя поділене на дві частини: до катастрофи і після, — каже Сергій. — До авіашоу ми не раз бували на виставках авіаційної техніки, хлопці сідали за штурвал літака. Наталя приїхала з дітьми до Львова напередодні свята. Поки я був на роботі, вони гуляли містом. Потім ми зустрілися й подалися на квартиру, яку я наймав. Чомусь тієї ночі усі погано спали, можливо, були якісь передчуття, особливо тривожилася Наталя. До того ж занедужав Славчик — його нудило, рвав… Але він, попри все, хотів побувати на святі. Спекотний день, святковий настрій — у мене навіть не виникала думка, що може щось статися. Наталя з Славчиком присіли на траві неподалік авіаційної техніки. А ми з синами ходили біля літаків, фотографувалися. За п’ять хвилин до прильоту Су-27 мій товариш Юрій Клим попросив підійти з ним ближче до смуги, щоб зняти політ. Він доручив мені свою відео-камеру. Я знімав одну хвилину і 15 секунд... Під час виконання другої фігури — «косої петлі» — літак… упав. Коли я побачив, що винищувач опустився до рівня дерев, зрозумів, що це вже все. То була небезпечна висота. Все сталося за якусь частку секунди, літак летів зі швидкістю 360-380 км/год. Катапультування, некерований рух літака, вибух… У мене впала камера, від шоку підкосилися ноги. Я був за якихось сто метрів, вдарило жаром, звідусіль летіли уламки металу… Ромчика і Костю відкинуло. Ми побігли до Наталі та Славчика… Я нічого не сприймав… У голові раптом промайнуло, що синам не можна туди, тому попросив молодого десантника побути з ними. Від удару літака дружину і сина згорнуло і смертельно порізало колючою огорожею… Це була жахлива картина… Пошматовані тіла, уламки, паніка, крик, сльози… Військові утворили ланцюг, прибули слідчі. Я розривався: по один бік лежали тіла Наталі і Славчика, з іншого мене чекали Роман і Костя. Підійшов до міліціонера, попросив скласти акт опізнання тіл і повернувся до синів. «Хлопці, нема у нас мами і Славчика…» Діти плакали… У ці хвилини вони подорослішали на багато років. «Поховаємо маму і Славчика у нашому селі, — у розпачі говорили хлопці. — Тату, мама завжди буде у нас одна!» 

«Я в раю!» — сказав братові уві сні на дев’ятий день Ярославчик

На похороні Наталі і Ярославчика були тисячі тернополян, які прийшли розділити горе їхньої родини. На дев’ятий день Костикові приснився Славчик і сказав: «Я в раю!» Перший рік був найважчим: Сеники ходили, як тіні, у квартирі стояла пустка — не вмикали телевізора, радіо. Тільки плакали… А далі почалася важка судова тяганина, пошук правди, встановлення винуватців…
— Цієї аварії могло не статися, якби все було належним чином підготовлено, якби напередодні авіашоу провели генеральну репетицію, — каже Сергій. — Причина аварії нині добре відома — це помилка пілота Володимира Топонаря при виконанні складної фігури. Він вважав, що все вміє, був самовпевнений, вів літак у критичному режимі польоту і не зміг з нього вийти. Та є й інший бік трагедії: чому загинуло так багато людей? А це вже — вина організаторів шоу, які затверджували програму виступів і розміщення глядачів і абсолютно не подбали про безпеку. Головна вина на командувачу 14 авіаційного корпусу, де того дня святкували 60-річчя підрозділу. Авіашоу було його особистою ініціативою, водночас він дав наказ про скасування тренувального польоту через банальну причину — відсутність пального. Організатори шоу зекономили і цим спричинили трагедію. А ще, на моє переконання, вагомою причиною аварії була відсутність пілотажної зони, де мав виконуватися демонстраційний політ. Ця зона, за твердженням слідства, була розроблена, але не затверджена, а отже, ні керівники польотів, ні пілоти не знали, де виступатимуть. Авіаційні покази були пущені на самоплин…

Судовий процес нагадував театралізоване дійство

Скнилівська справа пройшла суди усіх інстанцій, є вироки, засуджені, розставлені усі крапки. Потерпілі досі вважають, що вирок несправедливий, що не всіх винуватців покарали. Багато потерпілих подали заяви до Європейського суду.
— Ми нікуди більше не зверталися, — каже Сергій Сеник. — Я теж вважаю, що вирок несправедливий, але не було сенсу чогось домагатися. У мене склалося враження, що ще до початку суду був написаний сценарій, визначені ролі, хто винен і хто зазнає покарання. Судовий процес нагадував театралізоване дійство…
Осіб, причетних до авіашоу, та льотчиків покарано: до шести років тюремного ув’язнення засуджено Анатолія Третьякова, який виконував обов’язки командувача 14-го авіаційного корпусу, п’ять років отримав керівник польотів із землі Юрій Яцюк. Льотчик Володимир Топонар отримав 14 років ув’язнення, а льотчик Юрій Єгоров — вісім років. Було порушено також справи проти чотирьох генералів ВПС України. У 2007-ому році президент Віктор Ющенко помилував деяких обвинувачених у цій справі, зокрема Анатолія Третьякова, також скоротив строк ув’язнення Юрію Єгорову з восьми до трьох років. Нині відбуває термін лише Топонар.
— Це був надзвичайно важкий процес: нелегко було вислухати свідчення людей, ще раз пережити біль. Навіть військовий суддя плакав… — згадує Сергій. — Усі винуваті попросили вибачення, окрім пілота Топонаря, він до кінця стверджував, що не винен, поводився зверхньо й зухвало. 

Костя переборов біль і став… пілотом 

За кожного загиблого держава виплачувала по 100 тисяч гривень моральної компенсації. Сеники також отримали ці важкі гроші, суд розділив суму між усіма членами родини. 
— Нам не потрібні були гроші, нам потрібні були рідні… — витирає сльози чоловік. — Моральну компенсацію ми витратили на встановлення пам’ятників на могилах дружини і сина. Суд призначив і матеріальну компенсацію — 2250 гривень і 15 копійок… Серце відмовлялося сприймати такі речі… 
Нині Сергій Сеник живе з синами у Києві, він цілковито присвятив себе дітям. Поки що навіть думки не допускає про влаштування особистого життя. Після трагедії чоловікові було непросто зважитися сісти за штурвал літака, але підтримали друзі, співробітники. Через рік його запросили на роботу в київську авіакомпанію «Аеросвіт», де й досі працює командиром повітряного судна. 
— Після похорону я довго приходив до тями, взяв усі можливі відпустки, але не міг залишатися без роботи, тому вирішив іти далі, — згадує Сергій. — На початках у рейси зі мною відправляли досвідченого пілота, бо хвилювалися за мій психологічний стан. Я тримався, єдине, коли підлітав до Скнилівського аеродрому, щось стискало серце… Перебороли біль і сини, вони, наперекір пережитому, пішли навчатися в Національний авіаційний університет в Києві. Роман закінчив факультет захисту інформації в комп’ютерних мережах і вже більше року працює в одній із київських фірм. А Костя після першого курсу заявив: «Тату, я хочу бути пілотом!» Нині він проходить курс підготовки пілотів у США. На жаль, на сьогодні в Україні система підготовки пілотів розвалена, а тому ми вирішили, що, якщо син хоче бути професійним пілотом, мусить мати добрий вишкіл. Після закінчення курсу він матиме 280 годин нальоту, а цього достатньо, аби закріпити навики. Справді, рішення синів пов’язати своє життя з авіацією — певний виклик долі, але я ніколи не підштовхував їх у виборі. Авіація багато чого дала нам у житті, але забрала найцінніше…