13:45, 16 лютого 2018 р.
"Відвернулися від мене всі": зізнання скандального директора ПТУ, а нині – священика Романа Півторака
У 2012 році Романа Півторака звільнили з посади директора вищого професійного училища №4 ім. Михайла Паращука і звинуватили у хабарництві. Місяць тоді він був у слідчому ізоляторі. Шість років тривають суди. Влітку висвятився на священика.
– Відвернулися від мене всі. Відвернулася і дружина. В прямому розумінні. Коли потрібно було якісь кошти зібрати для організації захисту, для адвокатури, – нуль. Ні, ні і ні. Тому реалії є такими, якими вони є. Але сказати, що коло мене нікого не стало, то буде неправда. По-перше, не відвернулися мої побратими козаки. Мене надзвичайно підтримали священики української православної церкви. Зокрема, отець Анатолій Зінкевич. Кожної неділі у Свято-Троїцькому духовному центрі було богослужіння за скоре вирішення моєї проблеми. Я повік буду вдячний, буду молити Бога, щоб він воздав їм за їхню доброту. До мене пригорнулися ті, кого я через свою гординю колись не вважав близькими мені людьми. Вийшовши з тюрми, я абсолютно ні з ким не спілкувався. Розумів, що прокуратура буде шукати будь-які зачіпки, щоб мене знову кинути за грати. Одним з аргументів прокуратури в судовому апеляційному засіданні було те, що я буду впливати на працівників, на учнів, спонукати їх давати покази, які мені потрібні. Пустили чутки, що не вітаюся ні з ким. А я дійсно не хочу. І по нині не хочу. Я ж не знав, хто щирий, а хто – дволикий Янус. Я з ним просто заговорю, нічого його не просячи, а він скаже, що я казав те то, те то і все. І цього буде достатньо, щоб оскаржити рішення апеляційного суду або прийняти нову ухвалу, за якою мене знову арештувати. – говорить 60-річний тернополянин Роман Півторак.
Зустрічаємося у чотирикімнатній квартирі Романа Півторака. Помешкання на території училища №4. Тут переобладнали частину студентського гуртожитку 30 працівникам училища, пише ПроТе.
Роман Півторак у чорному підряснику і коричневих туфлях. Має головний убір, який священики називають «гречанкою». Запрошує до кімнати, умебльованої дерев’яною шафою, диванами, обтягнутими шкірозамінником і двоспальним ліжком. Роман Євстахійович пошморгує носом. Каже, що хворий. Учора мав температуру, але сьогодні почуває себе ліпше. Зустріч з лікарями переніс на завтра.
– Мені дуже сподобалися слова Єпископа Ужгородського і Закарпатського Кирила, які він говорив при висвячені мене в священики. – розповідає. – Він сказав: «Це ще велике запитання, хто кому здійснив таку честь, церква вам, прийнявши вас до себе, чи ви – прийшовши до церкви».
У мені нема жодної матеріальної зацікавленості. Я вже в такому віці, що починати заробляти на храмах не підходить. Молоді люди приходять, що може начувані про матеріальні цінності, що священики мають гроші, їх дають. Не маю ні одної гривні з церкви. Мені це вже нецікаво. Я життя прожив. Для мене це – як можливість.
Держава по-звірячому відлучила мене від того, на що я вчився. Я закінчив у 1980 році історичний факультет Львівський Державний ордена Леніна університет імені Івана Франка. Вважаю, що я – добрий історик. Вважаю, якщо отримав вищу категорію як викладач і найвище педагогічне звання, то напевне заслужив його тим, що я вчив. По сьогодні зустрічаю дітей, які навчалися в мене, вони пам’ятають, що їм говорив про четвертий універсал Центральної Ради. А це було майже 20 років тому, а вони пам’ятають. То напевне я щось і вмів. І щоби держава людину, яка стала заслуженим працівником освіти України, отримала звання заслужений діяч естрадного мистецтва України, викинула із системи і поставила такий кам’яний мур, за який заборонено зайти.
У 2012 році нібито до мого кабінету зайшов учень, якого відчислили за неуспішність. – продовжує – Нібито він попросився здати екзамен і я йому сказав, що дай тисячу гривень і я тобі це зроблю. Нібито. Чому? Ніхто до мене з учнів не заходив. Такий був закон, що ніхто з учнів не міх зайти до мене в кабінет. В крайньому випадку учень міг зайти з майстром виробничого навчання, класним керівником і головою профкому. Тим більше до мене ніколи не могла зайти учениця. Я ж знав, що є оця чорна заздрість – що це раптом в Півторака все виходить, училище в області стало першим, в Україні стало першим. Ми мали прямі стосунки з Євросоюзом, до нас приїжджали з Європи, ми стали партнерами міжнародної організації праці. Сюди приїжджали греки, британці, болгари, бельгійці, данці. Вчили працівників училища і дітей всьому тому мудрому і новому, що є в Європі. Сюди приїжджали прем’єр міністр України Пустовойтенко, сюди приїжджали голова Верховної Ради Олександр Мороз. В училищі були всі міністри освіти.
Влада робила все, щоб поставити підніжку саме керівнику навчального закладу – мені. Коли прийшов до влади Хоптян, вони ж неандертальці, вони настільки були впевнені, що вони навічно при тій владі, що Хоптян на нараді в Підволочиську голів райдержадміністрацій, голів районних рад і прокурорів викинув в зал: «От тут сидить прокурор, якщо ви цього місяця цього царка не приберете, то я вас приберу». Я – царок, бо не підчинявся нікому.
Коли цей юнак, який нібито прийшов проситися на екзамен і сказав, що він мені дав тисячу гривень. Воно абсурдне. Я був меценатом, організатором проведення всеукраїнських заходів. Фестиваль козацької пісні «Червона калина». Всі витрати брав особисто на себе, не на училище. Вартість одного фестивалю приблизно 80 тисяч гривень в цінах того часу. То може бути таке, щоб Півторак злакомився на тисячу гривень і ще й став з учнем до розмови, що дай? Це взагалі дебілізм. Друге. Те, що той учень не був і те що не давав – це тисяча відсотків. Вони нібито дали помічені гроші якісь іншій особі, яка приходить не до мене, а до якоїсь іншої особи в училище. А ця особа йде в бухгалтерію. А бухгалтерка приносить до мене. Оце вже правда.
Бухгалтерія приносить до мене помічену тисячу гривень. За півгодини ми мали піти поруч до меблевого центру «Арс» брати для музею Степана Сапеляка 30 крісел. І каже: «Тут прийшов батько і вніс благодійний внесок». Відповідаю: «Добре, то давайте ми зараз йдемо і ви заплатите, бо там я аванс дав свій особисто, а треба було ще доплатити. Я маю і ще тут тисячу додамо». Я хотів зробити клас-музей Степана Сапеляка. Він був друг не лише мій особистий, це побратим училища. Він приїжджав і був тут десятки разів. Вже кабінет на 90 відсотків був зроблений. Євроремонт, парти, шафи, меблі, картини на стінах. Тільки крісла треба новенькі купити. Степан кожного разу просився – давай, я піду в групу якусь і дозволь мені провести урок зарубіжної чи української літератури і мови. Я йому це завжди дозволяв. Він радів цьому, як якомусь найбільшому багатству. І ми зробили європейський кабінет. Після того, як Півторака викинули з училища, кабінет повністю розбомбили. Я якусь шкоду завдав державі, комусь? Абсолютно ні. А через рік написали мені офіційного листа, що просимо забрати експонати і все інше. Я ці експонати передав музею політичних в’язнів і репресованих.
Так от. Кажуть, є людина, принесла благодійний внесок. Тільки вона зайшла, поклала їх на стіл, я це дійсно взяв. Я знаю ту людину, взяв в руки ці гроші. А в мене повний кабінет людей. Нарада йде. Щоб я при комусь став там щось темнити? Я кажу: «Зараз закінчиться нарада через хвилин 10-15 і йдемо зразу крісла купимо». І в той час заходять з відеокамерою. Сценарій був розроблений. Зразу почалася хвиля інформаційна, що в Тернополі затримано директора хабарника. В Тернополі директор привласнив понад 2 мільйони гривень зібраних як благодійні. Під приводом, що це благодійні внески, а директор наживався і так далі. Вони почали ліпити ту справу, не ліпиться. Але їм треба мене за грати кинути під приводом того, що я можу впливати на дітей. А причому тут діти?
– Ці благодійні внески були від учнів?
– Які учні? Уявіть собі, він вносить по 300 гривень благодійний внесок. Учень де може 300 гривень взяти? Вже до того Півторак знахабнів, що він навіть з дітей-сиріт брав гроші як благодійні внески. Треба бути дуже хворому, щоб таке собі уявити. Тепер аргумент не у виправдання себе. На судовому засідання, яке триває вже 6 років, допитано більше 500 учнів, яких визнали потерпілими. Потерпіли від мене. Так ось жоден з тих 500 учнів себе потерпілим не визнав. Жоден, підкреслюю. Вже тепер я ніхто є, можна по мені топтатися. Жоден ніяких претензій до мене не заявив. Жоден не підтвердив, що він чи його батьки у будь-якому розмірі мені колись давали якісь кошти. Жодної копійки.
У мене всі кошти оприходувалися в бухгалтерії. Більшість цих благодійних коштів вносилися на рахунок училища через банки. І тільки коли дитина живе в селі, батьки живуть в селі, будуть їхати батьки до Тернополя йому треба 100 гривень витратити. Такі гроші тоді були важкі. То давали дитині, яка їхала на навчання, щоб вона зайшла в бухгалтерію і здала ті гроші. Ні одна дитина за всі роки в мене не була, ні один батько, ні одна мати. Ніхто цього не підтвердив.
–Кримінальну справу ще не закрили?
– Ще не закрита. 20 лютого буде 6 років, як баламкається ця річ. І тільки одна причина, чому не можуть її закінчити. Треба перше виправдовувати Півторака. А це дуже багато означає. А друге, треба притягувати до кримінальної відповідальності тих, хто це все організував. За окремими фрагментами тої кримінальної справи відбулося 23 судових засідання, які винесли виправдовуючі ухвали. Тобто те, що мені приписано, що привласнення коштів, жодної гривні. Є ухвала міського і апеляційного суду Тернопільської області.
Друге, те що мені інкримінували використання праці дітей на своїх приватних справах – це брехня була і судом визнано, що я не міг використовувати працю дітей на будівництві дачі для себе, бо в мене ні дачі, ні земельної ділянки на території України нема. А відповідно десь в Іспанії чи на Майорці, то везти туди дітей – це абсурд. І це все у суді дуже добре розуміють. Треба вже рішення приймати. А не приймають тільки з однієї причини – треба виносити негайно виправдовуючу ухвалу і притягувати до кримінальної відповідальності тих, хто це все зробив. Плюс тих працівників ПТУ 4, які з різних причин, але дали завідомо неправдиві покази. І знову ж таки в суді з тих, що на слідстві давали неправдиві покази, жоден з них, всі відмовилися стовідсотково. Більше того, близько 100 дітей заявили в судовому засіданні, що вони жодного протоколу не підписували і на допит їх не викликали. Тобто слідчий сам підписував протоколи, фальсифікуючи їх. Друге, більше 10 працівників училища заявили, що їх не допитували, а підписи під протоколами не їхні. І ці матеріали всі є.
Звинуватили, що стипендію знімав. Та він штрафував за куриво і за інше. Ще раз кажу – це абсурдно. Ніхто не приходить на ці суди. Нікому це нецікаво. Ні батьки, ні діти. За 2016 рік не відбулося жодного судового засідання. То судді атестувалися, то суддю відправили у відставку. То прокурор не прийшов, то ще щось. У 2017-му напевне було два засідання.
Все рівно було 23 ухвали, за якими суд мене виправдав практично по всьому. Європейський суд з прав людини виправдав мене стовідсотково і визнав Україну такою, що грубо порушила мої права.
– Чому кілька років тому влада, як ви кажете, на вас в’їлася?
– Дивіться, є Закон України про освіту, є Закон України про професійно технічну освіту. Два закони на той момент, як я став директором. І обидва закони чітко і однозначно кажуть – керівник навчального закладу у системі освіти і системі професійно-технічної освіти діє на принципах єдиноначальності. Я цитую статтю. Єдиноначальність. Він приймає рішення і він за них відповідає. І більше ніхто. Це перше. Друге. Півторак, керівник навчального закладу ВПУ 4 користувався цими законами і цими вимогами у повному обсязі. Про що йдеться? Я ніколи нікого не підставляв. От прийшла ревізія КРУ. Там за щось відповідає головний бухгалтер, там хтось інший. Я відповідав за все. Я вирішував усі питання таким чином, щоб порушень не було. А якщо щось десь і було, то щоб ця людина не постраждала. Я винен. Бо я не додивився. Я думав, що воно так, а воно не так. Тобто я дійсно брав відповідальність на себе.
А тепер – чому це не подобалося владі. Був принциповим у тих питаннях, коли стосувалося нав’язування чогось мені владою, маю на увазі керівниками освіти Тернопільської області, маю на увазі клерками ОДА. Нав’язування кадрових – візьми на роботу Марусю, бо то гарна дівчина. Дай премію тій, бо ти щось її свариш, а людина дебіл в прямому розумінні. Зроби інше. Півторак не юлив, не виляв хвостом, а казав зразу – ніколи я цього не зроблю. Тому що це буде незаконно. Друге. Ніколи більше з такими і подібними питаннями до мене не звертайтеся. Третє. У випадку наполягання я буду змушений звернутися у Службу безпеки України для того, щоб мене захистили від таких, як ви. Звичайно, нікому це не подобається, а їм тим більше.
Я вам скажу ремарочку, яка стосується Служби безпеки України. Всім була добре відома одна річ – керівником служби безпеки України Тернопільської області був покійний генерал Савчин Ярослав Костянтинович. Це мій товариш університетський. Вони знали, що можу дійсно звернутися до нього. Він мені ніколи нічим не поміг і не міг помогти. Я ніколи до нього не звертався. Він навіть ображався на мене через це. Казав: «Якісь чужі люди щось просять, а ти єдиний мій університетський товариш, не просиш. Ми ровесники з тобою друзі і ти до мене не звертаєшся». Кажу: «І не звернуся». І це правда. Але вони знали, що як я звернуся, то їм буде так, як закон каже. Не те, що він там за мене, він буде діяти по закону.
– Чому не зверталися?
– Бо я знав, що роблю правильну і добру справу і мені не цікаво це було. Я сам мав впоратися з своїми проблемами. Знову ж таки можу зараз сказати і це вже не таємниця, що я був у дуже близьких стосунках з міністром освіти України Станіславом Ніколаєнко. І ні разу я нічого не попросив. Одного разу Ніколаєнко у неформальній обстановці каже: «Слухай, я не можу тебе зрозуміти, ми бачимося з тобою кожного місяця, питання ліцензування, акредитації, а чому ти грошей не просиш?» А я сам даю раду. Мені не треба просити. Тому те, що я був некерований, це правда. От, наприклад, дзвінок: «Ми завтра прийдемо до вас перевіряти якусь сферу життєдіяльності закладу». Я кажу: «Ми – це хто?» Ну там я – така, така, така. Ви Закон України про освіту знаєте? Почитайте, де там є, що в компетенції управління освіти відноситься це питання. Так що будьте ласкаві, як тільки ви ввійдете на територію, вас виведуть за ворота, а я особисто ще дам копняка під зад. Так було і я так казав.
Ну як так? Всі на задніх лапочках, кланяються і все інше. Хоча якщо просили щось помогти – нема питань, я поможу. Можу дати автобус, ми мали свій автобус. А ми не маємо бензини. Та Бог з вами, ви злидні, я вам і бензину і автобус, і машину. Ми ж мали і машини. Все мали. Все працювало. Тобто я допомагав. Але де вже за межі, де перегин цього не могло бути. Ось і все.
Я добре знав, що воно так і закінчиться. Знав, що рано чи пізно мені запропонують піти. Я реально оцінював ситуацію в Україні. Був впевнений в двох речах, що все-таки встигну доробити те, що я хочу доробити. Друге, що мені запропонують якусь іншу посаду.
– Коли ви опинилися за гратами?
– Місяць я був тюрмі. 2012 рік. У Тернополі в карцері попереднього затримання і в Чортківському СІЗО. Сумарно – місяць. Це був високосний рік. В ніч з 29 лютого на 1 березня.
Мене викликали на допит в прокуратору Тернополя. Перший шок від того, що сталося, пройшов, бо це вже 29 лютого. Вже тиждень пройшов і шок минув. 20 лютого я був затриманий за нібито хабар в розмірі тисяча гривень. Мене одразу відпустили. Не викликали нікуди десь з тиждень. Потім викликали по телефону. Кажу: «За що ж ви мене викликаєте? Тож нічого нема». Мені відповіли: «Не спішіть. Ви побачите». Перед тим була півроку ревізія КРУ. Ні одного порушення ні на одну гривню нема.
До прокуратури пішов 29 лютого 2012 року. Мене викликали на 16 годину. Тривога трошечки появилася. А чого на 16 годину? Що, вони за годину зможуть мене допитати? Щось затівається недобре. Я навіть вдягнувся відповідно. Спортивні штани, тепла білизна. Куртка, а не пальто. У мене завжди форма – пальто, костюм. А то я вдягнувся до прокурора по-спортивному і тепло. Приходжу, бачу, щось бігають там. Заходять, виходять, а до мене кажуть: «Де ваш адвокат?» Питаю: «Для чого мені адвокат?» «Ну, потрібен адвокат». Це вже точно я зрозумів, що затримання, арешт – в присутності адвоката. Одне і з найслабкіших місць в системі правосуддя України – це адвокати. Надзвичайно слабкі адвокати. Виховані в тому дусі, що роль адвоката – це взяти від підсудного гроші, передати їх судді, зменшити термін. Все добре – він взяв гроші, суддя, прокурору дали трошки і, Боже, як то добре, що мені не дали 8 років, а дали 4 або ще й умовно.
Бачу, забігали слідчі. Вже 20 година вечора. Вже – 21. А я – там. 22 вечора, заходять представники спецпідрозділу «Грифон», зайшов слідчий. Підпишіться, постанова, ви затримуєтеся на 72 години. Тут же клац, наручники. Причому руки назад, як вбивцю. За законом треба заключення лікарів про стан здоров’я того, що затримують. Коли мене доставили в 1 лікарню, це десь було половина 12-ї ночі. Тиск в мене був 220 на 120. Ця хвороба в мене вже була. Черговий лікар відмовився підписувати. Покликали вони якусь особу, не назву її лікаркою. Вона це підписала. О 1-й годині ночі мене доставили в камеру у Тернополі.
Згідно законодавства, особи, які тільки підозрюються у вчиненні злочинів економічного характеру, повинні бути в одній камері з такими ж особами. Мене кинули в камеру, в якій було три особи, двоє з яких – вбивці. Третій – за наркотики. У камері було по четверо людей.
Там є свій порядок. Ти заходиш в камеру, зобов’язаний привітатися, назватися і сказати, за що тебе затримали. Що я і зробив.
– Звідки ви знали про цей порядок?
– Є ізолятор, в який доставляють. Перевіряють одяг, все. Є речі, які не можна в камері мати – шнурівки, леза бритви, ланцюжки. Я ж того не знав. Те, що було зі мною і вони вважали, що воно непотрібне, вони забрали. Відеоспостереження в КПЗ всюди зараз. У камерах і в коридорах. Ведуть відео і аудіо запис. Там не дуже і поспілкуєшся, але на якомусь повороті людина порядна, бо шепнув мені: «Зайдете, привітайтеся і назвіться». Час від часу серед тих осіб, які служать в міліції, попадають і цілком нормальні люди. Серед конвойних я зустрів своїх учнів. Зустрів дітей своїх друзів. У всякому разі вони не проявляли агресії до мене.
Перші хвилини в камері. Сказати, що це шок – нічого не сказати. Це страшно. Це – трагедія. Я зайшов, привітався. От четверо є місць. Два нижніх місця і два – верхніх. Є старший камери. Цей момент буду все життя пам’ятати. Від до того, що навпроти нього на нижніх нарах головою показує: «Наверх». Мені запропонували нижні нари. Це – вияв великої поваги. Він же запитує: «За що?». Тільки старший має право питатися. Відповідаю: «Інкримінують нібито отримання хабара». «В якому розмірі?». «Тисячу гривень». А він: «Послухайте батя, нікому навіть більше того не кажіть. Кажіть – 50 штук баксів. Ви будете шановна людина. Щоб за тисячу гривень вас, таку людину в камеру?» Зеківські понятія значно справедливіші і гуманніші, ніж кримінальне законодавство України. Ніколи зек не принизить слабшого. Вони між собою можуть конфліктувати, але слабшого не принизить.
У Чортківськму СІЗО я опиняюся в ізоляторі з двома зеками. Один – кавказької національності. Розмовляє російською мовою: «Ми все про вас знаємо. Ви надзвичайно помогли одному з наших друзів. Є етой мінути ви под защитой, моей лично». Б’є в двері. Відкриває офіцер. Питає його: «В якій камері я буду?» А той спочатку дивиться на мене, а потім каже: «В 62». Він до офіцера: «Свободєн». І до нього: «В 62 камере. Нє дай Бог, хотя би одін волос с голови упадет». Офіцер: «Що ти там мене лякаєш». А він: «Ну, ти понял мєня?». «Та понял».
Це майже ніколи не буває, щоб зек – на ви. У зеків нема «ви». Тільки «ти». Мені ні разу не сказали «ти». Впродовж цього нетривалого часу я не раз відчув його підтримку.
– Наприклад?
– Вирішувалося питання, куди мене помістити, абсурдність ситуації у тому, що я інвалід 2 групи, важка форма цукрового діабету. Які можуть бути сумніви куди мене поміщати? Але начальнику СІЗО певно поступила команда у саму паскудну компанію. Найгірше це там, де 60 чоловік у камері, і там, які хочеш особи, і так далі. І я зрозумів, що затівається знову щось недобре. Навіть дуже недобре. І поки я проходив ту всю процедуру, десь відчув, побачив, що ті, хто працюють за контрактом у тюрмі, є і хороші люди. Я так відчув. Я попросив одного, що передайте в таку то камеру, такій то особі, що затівається щось по відношенню до мене недобре. І він пообіцяв: «Добре». Я просив передати тому чоловікові у 62 камеру, це злодій в законі. Поки я те все попроходив, це десь 2-3 години.
Найстрашніша процедура – це дактилоскопія відбитки пальців правої і лівої руки і фотографування в профіль та анфас. І формування справи, де я вже зек. Страшно не те, що фарба на руки і потім їх відмити, страшно, що мої пальці вже є десь у міжнародній базі, як мінімум всеукраїнській. Причому вони є по сьогодні, хоча я злочину не чинив і вони не повинні там бути. Поки я все це проходив, але як тільки я знову зійшов вниз до того, хто розводить по камерах, підбіг до них офіцер, в прямому розумінні підбіг, не той що був там, а інший і щось почав шепотіти їм на вухо. Ті похитали головою, я так зрозумів, що вони його попередили, що будеш мати проблеми з прокуратурою, бо така команда була. Він сказав, що бере на себе і мене відправили у медичну частину.
Камера, у яку мене мали кинути сорокамісна. Якщо навіть у звичайній камері 2 вбивці, то там може бути 38 насильників, вбивць, закінчених наркоманів. І це мене найбільше лякало. Хоча я кажу, що в камері, де нас 4 було, вони через добу вже в нормальних стосунках зі мною були.
– Як ви з ними владнали хороші стосунки?
– Це моя маленька таємниця. Я все ж педагог ціле життя. Психологію вивчав і добре її знаю. Так що ми були друзями. Через три доби прийшов зранку офіцер і сказав: «Півторак, на вихід». Вони одразу: «Куди ти його забираєш»? «В другу камеру». «В яку другу? Лишити». Вони вже стали на захист. Я ж діабетик, треба інсулін приймати. А де я маю інсулін? Не маю і ніхто не дає. Тиск, не знаю який, але чую себе дуже погано. Вони давай в двері товкти, швидку викликай. Викликали швидку. Поміряли тиск, поміряли цукор, вкололи інсулін і сказали, щоб обов’язково з дому мені принесли шприци і все інше. Всі ліки від цукрового діабету. Знову ж таки моральність навіть вбивць вища, ніж моральність всієї правоохоронної системи України.
– Що змінилося, як вас перевели до медичної частини?
– В СІЗО є медична частина. Один поверх, якщо я не помиляюся, я не можу знати всього, але ніби один поверх відведений під медичну частину. Скільки камер? Можливо 10. Там все те саме. Там є лікарі, вони ходять у такій самій формі внутрішніх військ, тоді ще так називалися. Максимум от я прийшов і так: «Півторак, завтра в 9 годин зайти у такий то кабінет до лікаря». І правда, камеру відкрили, а конвоїр каже: «Йдіть самі, що я буду вас водити». Тобто довіра вже якесь до мене сформувалося. Ті хлопці, з якими я в камері, кажуть: «От побачите, що він вам запропонує пів таблетки анальгіну». А до чого тут анальгін? У нього ж є історія хвороби.
Я проходив обстеження у першій поліклініці і там все записано – тиск, цукор. А він мені каже: «Ви розумієте, що я вам нічим не допоможу з діабетом, бо це ті препарати яких у нас не було, нема і не буде. Давайте телефон сина, я передзвоню додому хай він вам привезе лікарства». І син мені привіз на другий день. Божа сила, що мене не кинуло в діабетичну кому. Лікар: «Дайте, я поміряю тиск». Тиск 170 на 100. «Що ви приймаєте від тиску? Кажіть синові, хай ще і ті таблетки привезе». А сам все пише, ніби це він мені призначив.
Каже: «А я можу вам запропонувати пів таблетки анальгіну, якщо голова болить». Відповідаю: «Дякую, я вже в курсі, але до завтра якось потерплю і обійдуся без анальгіну».
У тій медичній частині 4 в камері, один вбивця. У прямому розумінні вбивця. Він виявився сином священика, який мене хрестив у 1957 році. Більше того, батько, помираючи, залишив йому хрест, яким він служив як священик і у тому числі хрестив дітей. І зек мав в камері цей хрест. Дерев’яний хрест. Тим хрестом його батько мене хрестив. І між нами зразу встановилися такі нормальні стосунки. Він маленький був, коли батька перевели незабаром на іншу парафію.
А інший дуже порядна людина, через кілька днів з’ясувалося, що ми з ним закінчили один і той самий вищий навчальний заклад, тільки я закінчив, а він прийшов. Історичний факультет, займав доволі серйозну посаду в Львівській області, але був керівником виборчого штабу Януковича на Львівщині і з Західних областях показав перший результат за Януковича. Також щось там комусь не сподобалося, підсунули хабар і за хабар він попав туди. Приємна людина, хороша і все. Він вже майже рік був в СІЗО Києва, Хмельницького, Чорткова. За законом його не могли судити ні в Львові, ні в Львівській області, а тільки у найближчій сусідній області.
До речі, я попав до Чорткова в лютому рівно через 80 років після того, як в Чорткові в тюрмі сидів мій тато за націоналістичну з точки зору польської влади діяльність. Він сидів зі своїм другом Юрком Лопатинським. Їх обидвох запроторили. То я рівно майже з точністю день в день попав в ту саму камеру Чортківської тюрми, де мій тато був.
– Звідки ви дізналися, що це та сама камера?
– Одного разу до мене в гості прийшов мій добрий знайомий, який майже рік просидів у Чорткові в тюрмі. І тато почав цю розмову, як там зараз, що змінилося, там добудували новий корпус. Частина зеків сиділа ще в тому старому корпусі. Частина – в новому. Тобто я сидів в старій частині австро-угорської. Я знаю поверх. Тато мені сказав. Тоді нумерація була інша, безумовно. Часу в камері багато і крок за кроком, я збагнув, що я опинився майже в такий час і в тім самі місці. Це у медичній частині. І ще коли я там був, мені показали вікно і сказали, що навскоси у тому вікні сидить Щепановський. Ми з ним зустрічалися у коридорах, він в наручниках і я в наручниках. Він – заслужений будівельник, а я – заслужений вчитель. Переговорити не вдалося, але ми впізнали один одного.
– Кажете, що коли заходили до камери, то про вас уже все знали. Звідки?
– Працює зеківська пошта. Вона надзвичайно швидка і надзвичайно ефективна. Ви якби бачили як в Чорткові по стінах гуляють записки, з камери в другий кінець цього, потім вниз і потім на волю. Зеківський телефон – це спілкування, вибачайте, через туалет. Каналізація ж вся з’єднана. Нахиляєтеся і кажете: «Прошу Васю з такої то камери». І Вася відповідає.
Я не курю більше 35 років, але мені передали сигарети. В камері, рахуй, що маєш долари і це правда. Зеки за сигарети і за чай, бо вони зобов’язані чефірити. А де ж я буду чефірити, якщо у мене серце калатає і без чефіру. Там – за сигарети і за чай. Але мені нічого не треба було, я просто віддавав. Ми були у прекрасних стосунках.
Людина там імені не має мати – Вася, Петя. Має бути Дуб, Береза, ще там щось. Кличку дати може тільки злодій в законі. Коли я в ізоляторі був у Чорткові, людина яка мала на це право, сказала: «Будете Директор». Зеки завжди один одному поможуть. Казали: «За то что ти не прятал от ребят хлеб и все, что вам приносили, за то ви наш и пожізнєнно под моєй защитой».
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
ТОП новини
Оголошення
09:01, 28 листопада
4
01:20, 3 грудня
34
09:14, 27 листопада
166
13:23, 23 листопада
15
live comments feed...