В Магадані її рятували вишивка, молитва і пісня: в Тернополі померла легендарна зв'язкова УПА Лідія Романчук

У неділю, 25 березня,  не стало письменниці та зв'язкової УПА Лідії Яківни Романчук. Відійшла у Вічність тихо, уві сні, за три дні до свого 92-річчя.

Народилася Ліда Ясень (дівоче прізвище) 29 березня 1926 року на землі, що подарувала Україні письменника Уласа Самчука, – у селі Дермань на Рівненщині. У сім’ї було п’ятеро дітей – троє синів і дві доньки, яких батько змалечку вчив читати й писати, тож до школи всі йшли вже грамотні. Вчитися Лідія любила понад усе! Закінчила санітарні та вчительські курси, вчителювала у рідному селі. Вона завжди ставала осердям будь-якого гурту, завжди виділялася з натовпу вже навіть своїм виглядом. Струнка гордовита постава і неймовірно красиві очі кольору неба, які колись полонили серце не одного юнака. А як вона співала! У думках роїлося стільки мрій, стільки сподівань!.. Та усіх їх жорстоко перемолола своїми кривавими жорнами московсько-більшовицька машина, пише НОВА...

«Починаючи з 1941 року, я була зв’язковою у брата Івана, – розповідала пані Лідія. – Потім медсестрою УПА – за викликом чи зв’язком (телефонів тоді не було) йшла туди, де була потреба у медичній допомозі. Хоча дуже конспірувалася, та все ж донесла на мене підпільниця, яку ганебно завербувало НКВД. Довелося відбути 15 років каторжних робіт і ще п’ять років поселення, виживати у Магаданській області…»

В одну мить для зв’язкової «Орисі» (її псевдо в УПА) все змінилося: замість побачень з хлопцями – допити і наруга, замість квітучого саду – тісні бараки, замість вишневого цвіту – колючий сніг… Каторжанок чекала важка робота, коли доводилося «катати» вагонетки та складати штабелі з товстелезних «баланів» (відрізків дерева). Їсти давали шматочок чорного хліба та воду, у якій варився оселедець…

За кілька місяців від важкої роботи та голодування пані Лідія так виснажилася, що втратила пам’ять. Не пам’ятала, хто вона й звідки. Згадала усе випадково. Якось її звільнили на один день, і Ліда вперше після двох років щоденної 12-годинної праці без вихідних виспалася. Прокинулася і дивиться – навпроти неї на нарах сидить дівчина і їсть щось біле. Дала шматочок і Ліді, яка почала їсти й раптом збагнула, що це ж хліб з маслом, що у неї вдома теж збивали масло, згадала, хто вона і як тут опинилася…

І у таких нелюдських умовах вона зуміла вижити – завдяки молитві й терпінню, витривалості та винахідливості. Каторжанське життя ламало людей фізично і морально. Щоб не зламатися під тягарем усвідомлення реальності, взялася за… голку і вишивала, фарбуючи хірургічний шовк у медичних барвниках. Ці вишивки стали для неї найдорожчим скарбом, який зберігала усе життя…

Коли з каторги перевели на виправні роботи, стало трохи легше. Бранкам виділили матраци, обтягнуті сірим сатином. Ліді так захотілося зняти чоловічий одяг, який носили тут усі! Вона розпорола сатин і викроїла собі з нього сукню, оздобивши вишивкою. Яке то було щастя відчувати себе красивою дівчиною у вишитій сукні!

Пані Лідія зізнавалася, що саме вишивка, молитва і пісня врятували її у холодному Магадані. Як вони з дівчатами у таборі співали! Навіть влаштовували концерти. За один з таких концертів пані Лідія й постраждала: її запроторили в табір суворого режиму, де вона спочатку працювала на шахті. Правда, згодом згадали про її медичні вміння. Оскільки не було кому працювати у медчастині, то її туди перевели. Щоб вижити і не потрапити назад на рудник, ночами вивчала медицину, аби більше знати і бути потрібною тут.

Після звільнення з табору у 1953 році друзі познайомили Лідію з Іваном Романчуком – красивим чорнявим чоловіком, уродженцем Гусятинщини, засудженим як член ОУН. Молоді люди побралися. «Ты что себе выбрала? – казали Ліді наглядачі. – Всю жизнь будете под присмотром». Мовляв, вподобала б собі росіянина, нарешті отримала б спокій. Та пані Лідія не шкодувала про свій вибір. Невдовзі народилася довгождана донечка, майбутня письменниця Леся Коковська-Романчук, відома не тільки в Україні, а й за кордоном.

На вічній мерзлоті магаданської землі, у селищі Нагорному, українці чіплялися за життя, як могли. Ставили теплиці на помідори та огірки, навіть картоплю вирощували. Збиралися разом святкувати Великдень, Різдво, співали українських пісень – щоб не забути, заради чого терпіли усі ці колючі морози й наруги. Дивовижно, але навіть у таких умовах пані Лідія тягнулася до красивого: шила, вишивала, плела з бісеру. А ще завжди мала чудовий вигляд: поставна, підтягнута, з гарною зачіскою та у модній сукні, пошитій власноруч. Так, пані Лідія вміла завжди, у будь-якому віці і за будь-яких умов, залишатися справжньою жінкою.

Іван Романчук дуже рвався в Україну, у нього було хворе серце, а у Магадані не вистачало кисню, адже там добували уранові руди. Тож коли Романчуки через 10 років, у 1963-ому, нарешті вибралися з колимської тайги, радість була неймовірна. У Тернополі прижитися людям «з таким минулим» було важко. Ще й втрачене на колимських холодах здоров’я дало про себе знати. Пані Лідії зробили операцію, після якої майже не залишалося надії на життя, – видалили жовчний міхур, а підшлункова залоза та всі органи травлення були у вкрай поганому стані. Лікарі лише розводили руками. А коли нарешті її виписали додому, до лікарні з обширним інфарктом забрали чоловіка… Повернутися додому йому вже не судилося.

Наступні кілька років були для пані Лідії надзвичайно важкими. Жінка ніяк не могла усвідомити, що залишилася без чоловіка, дуже хвора, на жалюгідне існування – 22 карбованці пенсії на місяць. Але вижила на каторзі – вижила й тут. Завдяки силі духу, молитві, терпінню і праці. Вона завжди вміла з нічого зробити щось надзвичайне: з простих продуктів – приготувати святковий обід, з якогось обрізка тканини – пошити розкішну сукню. Вишивала, плела дивовижні гердани з бісеру, які щедро роздаровувала знайомим, не беручи за це грошей. Втім, багато хто вважав за належне все ж віддячити їй за цю копітку працю.

З настанням незалежності пані Лідія активно поринула у громадське життя: співала в ансамблі, працювала в Союзі українок, була членом Спілки політв’язнів України, Братства ОУН і УПА Подільського краю «Лисоня», брала участь у всіх патріотичних акціях, що проводилися у нашому місті. А окрім того, щедро ділилася спогадами про пережите і роздумами про майбутнє України у періодиці, написала й видала книжки  «Дорогою страждань» (1997, 2001), «Червоним плакала калина» (2004). Торік, у 2017-ому, вийшла книга «Із висоти прожитих літ» – збірка різножанрових публікацій Лідії Романчук у періодиці впродовж років.

«Любов до слова мені розкрилася на схилі літ, – зізнавалася сама, – коли впали заборони. За щось Бог дарує довгий вік, можливо, за втрачену молодість, щоби викресати вогонь, який спалахнув, прорвався крізь морок жахів й освітив, розігрів ще не одну неспопелілу душу. Дехто відходить, можливо, з яскравішими таємницями, а мої були нужденні, неймовірно чорні за кольором, і я насмілилась зібрати їх, записати – може, вони комусь заляжуть в серце».

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!