Богдан Брич: "Перемогою на Майдані особистий Майдан не закінчився"

Богдана Брича добре знають та поважають як у місцевому політикумі, так і в громадському секторі. Недарма він отримав титул «Персона року-2017» за версією газети «Номер один». Сміливий, прогресивний, амбітний – це далеко не всі характеристики, які можна сміло приписати цьому сільському голові. Однак мало хто знає, що кандидат у народні депутати України, нині успішний Богдан Брич заробляв свій перший стартовий капітал важкою працею у Лондоні. Після смерті батька, Богданова мама подалася до Англії на заробітки. За рік слідом за нею поїхав і син. Нашим читачам Богдан Брич уперше відкрив свої особисті таємниці.

– У 1997 році помер мій батько і мама через рік поїхала в Англію на заробітки. До того вона вже їздила в Лондон, але у справах. Там померли родичі, які виїхали з України ще в 40-х роках, і не було кому поїхати туди, щоб оформити спадщину, адже в Україні у них залишилася з рідні лише стара жінка. От вона і попросила мою маму поїхати і допомогти з документами. Матір поїхала і познайомилася там з людьми, які працювали на той час у будинку пристарілих. Згодом вони її запросили на роботу. А в вкінці 1999-го туди поїхав і я, – пригадує Богдан.

– Чим Ви займалися в Лондоні?

– Працював спочатку на будові. Перша моя робота була в «Українському клубі» на «Holland Park» (центр Лондона, – авт.). Там я робив ремонти. До цієї справи хист трохи вже мав, адже будинок у Гаях Шевченківських ми будували ще разом із батьком. Він мене навчив і цеглу класти, і розчин замішувати…

– Вам мама допомогла знайти роботу?

– Ні. Мама лише підказала, до кого звернутися. У той час в Лондоні жив українець Володимир Сидоренко – він виїхав ще у післявоєнні часи в Англію і став одним зі співзасновників Спілки українців у Великій Британії. Ось він з однодумцями придбали будинок, в якому потім приймали українців-емігрантів, так би мовити, на перших порах. Як правило, за два-три тижні люди знаходили роботу, могли відповідно знімати окремо житло і виїздили з будинку. Та на початках така підтримка була вкрай важлива. Уявіть собі: за ініціативи Сидоренка створили цю спілку в Англії, придбали в центрі Лондона будинок, який згодом облаштували під «Український клуб», і також купили старенький будинок за містом, де працювала моя мама. Там вони опікувалися людьми похилого віку, які не мали змоги поїхати назад на Батьківщину. Придбали й багато іншої нерухомості, яка стала власністю Спілки українців у Великій Британії.

– Так розумію, що «Український клуб» – це не в значенні дискотека?

– Ні, ні! Це був культурний простір для українців з облаштованими місцями для проживання, невеличким кафе, актовим залом та ін. У неділю там збиралися всі емігранти. Я там робив ремонт десь півроку.

– А потім?

– Потім працював близько року бетонником в одній із дуже потужних англійських компаній. Робота була важкою. Потім захотів вивчити мову. Спочатку ходив на недільні уроки. Згодом мені запропонували роботу в нічному клубі. Там потрібно було постійно спілкуватися відкрито з клієнтами. Відповідно і мову вивчити легше.

– Ким працювали у клубі?

– Спочатку барбеком – це той, хто допомагає бармену підносити посуд, інгредієнти тощо. Опісля побув уролі бармена. Так заробив трохи грошей і повернувся в Україну до дружини і сина.

«Життя окремо в різних країнах трішки розводить людей»

– На той час Ви вже були одружений? Вірно?

– Так, був одружений уперше. У мене зараз другий шлюб…

– Ви, мабуть, були ще зовсім юним, коли вперше брали шлюб…

– Так. З першою дружиною зустрічалися, мабуть, одразу після закінчення школи. А одружився у 21 рік. Згодом у нас народився син Максим.

– Вибачте, але все ж запитаю… Чому розлучилися?

– Знаєте, життя окремо в різних країнах трішки розводить людей. Радше ментально. Не ті погляди. Так одне за інше. Тому прийняли спільне рішення розлучитися.

– А зараз Ваш спільний син живе з дружиною?

– Максим уже п’ять років живе в Лондоні. Він там зі своєю мамою та бабусею. Навчається. Крім того, встигає ще й працювати.

– Він, мабуть, уже дорослий. Часто бачитеся, спілкуєтеся?

– Так, скоро йому виповниться 21 рік. На жаль, бачимося не часто. Ще як у 2014 році, коли я їздив у Лондон. Проте ми постійно спілкуємося через скайп. Зараз у нього такий період у житті, що хоче постійно рухатися, вчитися, чогось досягати. Пригадуючи себе в його віці, я таким цілеспрямованим, мабуть, не був.

«ВО «Свобода» – це було моє друге після Ющенка величезне політичне розчарування»

– Мабуть, Лондон – це неабиякий досвід для Вас?

– Однозначно! Там я побачив, як може працювати соціум, коли немає черг, коли за одним дзвінком ти можеш призначити зустріч із будь-яким чиновником. Він тебе точно прийме в той час, на який тобі призначено. При тому, що я не знав добре англійської, ніколи не мав проблем у Лондоні із сервісом. Тому після життя в Англії тут, в Україні, я, окрилений, почав хапатися за різні сфери діяльності. І жалюзі робили, і магазин продуктовий мав… Згодом почав займатися будівництвом.

– Чому не спробували відкрити свою справу в Лондоні? Чи для Вас метою було просто заробити стартовий капітал?

– По-перше, втомився. В Україні чекала дружина із сином. Та й я ніколи не ставив перед собою завдання залишатися в Лондоні. Хотів тільки заробити стартовий капітал.

– Врешті зупинилися на будівництві?

– Так. Приміром, займатися магазином мені не хотілося. Якось ставало нудно. Я ж хотів більш рухливої роботи. Пригадую, якось прийшов до наших чиновників і кажу: «Я вже маю трохи техніки, бригаду. Хочу побудувати маленький будинок в англійському стилі, щоби поруч був майданчик, парковка, відпочинкова зона тощо. Дайте мені ділянку невеличку, на сотих десять, а я за це місту зроблю, приміром, невеликий спортивний майданчик». Чиновники тоді з мене довго сміялися. Питали: «Ти звідки такий наївний приїхав?». Кажу: «З Лондона». А вони: «Може, в Англії і так можна. Тут же все по-іншому». Я свідомо не хотів давати хабарів, тому шукав варіанти взяти кредит і купити в приватників землю. Пригадую, вже навіть домовився з банком. Та вирішив, що спочатку поїду з родиною на море, а потім візьмуся за кредити. Мабуть, пощастило. Бо якраз у той час усі почали говорити про кризу. І криза врешті настала…

– Помаранчева революція, мабуть, також Вас «затягнула»?

– Звичайно, що так! Рахуйте, тільки повернувся з Лондона у 2001 році. Поки починав бізнес, одне-інше, а тут якраз Помаранчева революція. Вона для мене була, як ковток свіжого повітря. Думав: «Усе! У 2004-му стартувала революція, значить, у 2005-му ми житимемо, як в Англії». Ми тоді здобули величезний шанс щось змінити без крові! Ніхто ж не загинув, навіть зайвий раз ніхто нікому на ногу не наступив (сміється, – авт.). Тому я на Ющенка ображений, як мала дитина! Так вірив у нього, кричав, горло зриваючи на Майдані. Отримав же глибоке людське розчарування. Мабуть, схоже розчарування пережив свого часу стосовно ВО «Свобода». Я в 2010 році голосував за них. Просто вірив в добро, у національні сили. На фоні інших партій «Свобода» виглядала чіткою і конкретною. Однак потім, коли вони прийшли до влади, я, будучи бізнесменом, стикнувся з ними в іншому амплуа. Пригадую, прийшов до них і кажу: «Треба ось це зробити, вирішити». Цілком «чисте» питання, яке не мало би створювати проблем. Натомість мені назвали суму, скільки це буде коштувати. Для мене тоді все стало ясно. Це було моє друге після Ющенка величезне політичне розчарування.

З «облоги» пораненим виводила Ірена Карпа

– Знаю, що про Євромайдан Вас розпитують постійно, але як поїхав, чому?

– Я поїхав тоді, коли Янукович відмовився підписувати асоціацію… Мабуть, 28 листопада. Ми з колегою походили по Хрещатику, побачили студентів, які собі мирно грали на гітарі, палили дрова в бочках. Мені навіть це нагадало початок Помаранчевої революції. Десь о другій ночі сказав другу: «Їдемо, мабуть, додому спати». Мається на увазі, до мого кума, який живе в Києві. І тут я встаю вранці, вмикаю телевізор, де показують жорстоке побиття студентів…

– Додому на Тернопільщину з Майдану часто їздили?

– Ні. Мабуть, сім чи вісім разів. По-перше, щоби трохи відпочити, а по-друге, набратися інформації. На Майдані у нас не було часу дивитися новини. Коли? Ми були постійно зайняті. Безперервний рух! До речі, коли вбили Нігояна, я був удома. Як сьогодні пам’ятаю: вранці прокинувся, зробив каву, увімкнув сюжет, де Нігоян декламував Шевченка: «І Вам слава, сині гори, Кригою окуті. І Вам, лицарі великі, Богом не забуті». І тут кажуть, що його вбили… Я зібрався, ввечері вже був на залізничному вокзалі, а вранці – в Києві. Після того, здається, я додому вже не їздив.

– А потім ті криваві 18-20 лютого…

– Так, бій із «тітушками» та «Беркутом» в Маріїнському і поранення на Інститутській… Перші трупи в будинку офіцерів… Пам’ятаю, писав СМС-ку одному з наших нардепів, що нас оточили, є перші жертви. Правда, тоді він нічого не відповів. Вийшов на зв’язок пізніше, але…Тоді, як на мене, вони самі не знали, чим все це закінчиться. У будинок офіцерів приїхав до нас нардеп Олесь Доній та письменниця Ірена Карпа. З ними було ще кілька депутатів. От вони нас почали вивозити з дому офіцерів, бо «Беркут» його оточив. Карпа, власне, мене з пораненням і вивела. Завезла у такий підпільний шпиталь. Там мені вперше зробили перев’язку і сказали, що треба оперувати, видаляти з голови частинки від каски. Згодом вона ж мене і доправила до кума на квартиру. Там я трохи відлежався і наступного дня знову пішов на барикади. Як сьогодні пам’ятаю 20 лютого, коли полягло найбільше людей… На моїх очах возили трупи в Михайлівський… Дуже важко. Хоча й потім була перемога.

– Вам ті дні з уламками каски в голові було комфортно?

– Знаєте, я якось не задумувався тоді. Може, це адреналін впливав чи що? Мене прооперували в Тернополі аж 24 лютого. Тобто майже тиждень минув з дня поранення. Мене додому з Майдану привезли київські хлопці. Ми з ними ще умудрилися перед операцією поїхати до Львова в «Криївку», бо вони там ніколи не були. То я ще з перемотаною головою з ними їздив. Аж після того дружина переконала, що треба показатися лікарям. Пам’ятаю, зробили знімок черепа, а він аж засвітився через осколки. Лікарі ще жартували, як я сам до них прийшов. Та, слава Богу, операція пройшла добре, видалили мені всі осколки…

– Перемогою на Майдані Ваш особистий Майдан не закінчився?

– Ні. Після Майдану я дуже загорівся. Сказав собі: «Емігрувати я вже нікуди не буду!» Хоча такі плани були. Якби не революція, то, мабуть, усе ж таки поїхав би. А так вирішив для себе, що залишаюся. Створив ГО «Майдан Тернопіль» і почали боротися із забудовами парків, стадіонів, майданчиків та іншим свавіллям. Не мав я спокою тоді, і не маю його зараз.

«До мене підійшли у церкві люди і сказали: «Ти такий активний, давай підеш на голову села?»

– А сільським головою що Вас мотивувало стати?

– Спонтанно вийшло. До мене підійшли у церкві люди і сказали: «Ти такий активний, давай підеш на голову села?» Тим паче, що на той час голову Гаїв Шевченківських затримали на хабарі, і село фактично залишилося без керівника. А тут якраз вибори на носі… Спочатку, правда, я відмовлявся. Та потім подумав: якщо я так хочу міняти країну, то треба починати, мабуть, зі свого будинку, вулиці, району, області… І все, дав згоду. Витратив 700 гривень на виборчу кампанію (сміється, – авт.). Надрукував за ці кошти тисячу листівок і розніс їх сам особисто кожному. В результаті понад 60% проголосували за мене. Отримав такий високий кредит довіри.

– Знаю, що до Вашого приходу Гаї Шевченківські «сиділи» у боргах. Зараз бюджет села, завдячуючи прозорим рішенням сільради за Вашого головування, збільшено на 20%. Та хіба цього достатньо?

– Ні, цього дуже мало для такого села. Якщо кілометр дороги за проектом коштує кілька мільйонів гривень. Та ми із цими коштами умудряємося працювати! От нещодавно закупили 250 тонн щебеню, склали перед тим карту проблемних ділянок. Там, де дійсно вкрай погана дорога, засипали. Вже людям трохи легше. Цього ж ніхто ніколи не робив. Завжди за свій рахунок люди засипали. Також, до прикладу, нам вдалося облаштувати капітально дорогу до сільради та дитячого садочку. Накінець, погоджено накриття школи, чого я добивався усю каденцію свого головування в селі. Для мене це якоюсь мірою особиста перемога, надто багато списів зламано.

– Чим зараз живе село? Над чим працюють виконавчий комітет та депутати сільської ради?

– Ви знаєте, що Гаї-Шевченківські приєднались до Байковецької ОТГ. Так вирішили 57 % мешканців на сільському референдумі і я не без втрат (сміється – aвт. – у пана Богдана під час тих подій викрали авто) відстояв волю односельців. Важко було, рідна партія тернопільського міського голови Сергія Надала не могла пробачити людям рішення відвернутись від обласного центру. Приїжджав в село навіть нардеп-«свободівець», агітував, десь тиснули, десь обіцяли золоті гори. Тож тепер, як частина об’єднаної територіальної громади, живемо її інтересами. Я виконую обов’язки старости села.

«Чиновники думали, що зараз усі села бігом побіжать об’єднуватися з Тернополем, але не так сталося, як гадалося»

– Знаю, представники Гаїв-Шевченківських активно дискутували із владою Тернополя щодо ситуації, яка склалася з дітьми без тернопільської прописки. У випадку неукладання їхніми районними і сільськими радами угод про міжбюджетні трансферти із Тернопільською міською радою батьки платили б 1215 гривень за місяць перебування «немісцевих» дітей у садочку Тернополя і понад 1500 грн. за навчання у художній, музичній чи спортивній школах… Яка Ваша позиція щодо цього?

– У Гаях-Шевченківських є свій дитячий садочок на 50 дітей. Майже 20 дітей, зареєстрованих у нашому селі, батьки возять у дитсадкиТернополя. Моя позиція та позиція сільської ради була наступною – рішення Тернопільської міської ради про більшу оплату від жителів навколишніх сіл за відвідування садочків суперечить Конституції України. Втім, ми як орган місцевого самоврядування не мали можливості аналізувати та оскаржувати рішення іншого органу місцевого самоврядування. Однак один із жителів нашого села звернувся до суду, щоби скасувати відповідне рішення виконкому міськради. Суд першої інстанції ми виграли. Пізніше міська рада подала апеляцію й Апеляційний суд скасував рішення першої інстанції. Та згодом був виграний ще один суд у Львові. Зараз відбувається ще якась юридична тяганина, не маю нагоди слідкувати за процесом, але знаю, що міська влада Тернополя відмовляється виконувати рішення суду.

І Сергію Надалу байдуже, що протицього абсурдного рішення виступали дуже багато обурених батьків, які справедливо вважають рішення міськради неконституційним. Багато з них працюють у місті і таким чином наповнюють міський бюджет за рахунок своїх податків. До того ж структура оголошеної ціни за дітей не з міста взагалі не зрозуміла. Вони взяли загальну суму, яку закладають у бюджеті на садочки, розділили на кількість дітей і дитсадків та 12 місяців й отримали певну суму. Але ж кожен садочок має різні видатки. Наприклад, якийсь садок – із басейном, тобто дорожчий в обслуговуванні, а інший – утеплений, з економними котлами, тому споживає менше енергоносіїв. Тож якщо одна дитина ходить у садочок з басейном, а інша ні – це порушення, бо, за версією міської ради, гроші на це закладено в середній ціні.

– Ви неодноразово висловлювалися з цього приводу і на сесії Тернопільської міськради. Як на мене, трибуна – це вже крайність, коли іншим шляхом діалогу досягнути не можливо. Чи були у Вас, можливо, зустрічі, розмови з цього приводу з міським головою особисто?

– Ні, комунікації не було. З мером у мене відбулася одна зустріч на етапі агітації щодо приєднання Гаї-Шевченківських до Тернополя. До нас приїздив заступник Надала – Володимир Дідич. На жаль, мерія міста повелася дуже зверхньо. Чиновники думали, що зараз усі села бігом побіжать об’єднуватися з Тернополем, але не так сталося, як гадалося. Тоді я виступив ініціатором зустрічі з Надалом, яку організував нам Дідич. Радив їм показати людям плюси об’єднання з містом. Наприклад, пропонував провести дружній футбольний матч, влаштувати спільне свято тощо. Якось дружно треба до цього підходити, а не з агресією. Та у відповідь почув: «Ми вже нікого агітувати не будемо! Тепер Ви вирішуйте, чи об’єднуватись!». Ось така позиція. Основна теза була така: хочете розвиватися, то вам до міста. Та люди вирішили по-іншому. Хоча я особисто голосував за приєднання до Тернополя. Та більшість на референдумі голосували за Байківці.

«З селом вийшло, з Верховною Радою теж вийде»

– Тож ви вирішили йти у велику політику… Вам що, в селі стало тісно?

– Мені точно там не нудно! Але я розумію, що міг би робити більше загалом для суспільства, України. Проте дуже хочу зробити в Гаях-Шевченківських щось дійсно відчутне. Так, нам багато вдалося, та хочеться чогось масштабнішого.

У Верховну Раду йду через що і на сільського голову йшов, — хотілось змінити життя довкола себе. Гадаю, з селом вийшло, можливо, не все, що хотілось, але концептуально село змінилося, стало прогресивнішим, прозорішим. Думаю, з Верховною Радою теж вийде. Тим паче, що команда “Батьківщини” нестримно омолоджується, нові молоді люди, нові погляди, нові методи, Новий курс.

- З якою програмою йдете? Чи є в ній пункти щодо життя Тернополя?

Програма проста: порядність, чесність, закон, інновації.Про життєдіяльність Тернополя. Звісно, потрібно залучати інвестиції, розбудовувати інфраструктуру, покращувати зону комфорту громадян, але є і конкретні речі, які потрібно зробити: сміттєпереробний завод, чистка озера, об’їзні шляхопроводи, та навіть банальний ремонт бані “Чайка”… Все це потрібно робити. Також раз і назавжди потрібно позбутись практики хаотичної забудови Тернополя. Потрібна концептуально нова архітектурно-земельна доктрина, коли земельні ділянки, або право їх оренди продаються на відкритих аукціонах. Щоб молоді будівельники і підприємці, а разом з ними і архітектори та проектанти могли розпочати та успішно вести бізнес, а це, в свою чергу, приведе до зростання конкуренції і зменшення цін на житло.Проблем багато, але все під силу людям, об’єднаних спільною метою.

- Навіщо Вам ця велика політика?

Ніколи не мріяв стати народним депутатом, хіба що десь в думках казав собі: «Я б зробив краще», або «я б так не зробив». Зрештою, як у всіх. Але стався Майдан, який перевернув моє життя, і не тільки моє.Майдан потрібно заврешити – моє кредо! Аби жертва Небесної сотні була не даремною.

– У мене складається враження, що Ви досі не повернулися з Майдану…

– У мене теж таке враження. Знаєте, є таке поняття, як «затявся». Я 26 років чекав, що якісь вусаті дядьки побудують країну, про яку я мріяв. Та коли мені виповнилося 40 років і я став на роздоріжжі, чи втікати звідси, чи закочувати рукави і самому щось робити, то я обрав друге. Не знаю, чи мене надовго вистачить, але…