• Головна
  • Синдром Дауна, дитячий аутизм – діагноз чи вирок для тернопільських дітей-інвалідів?
18:00, 26 грудня 2012 р.

Синдром Дауна, дитячий аутизм – діагноз чи вирок для тернопільських дітей-інвалідів?

Дитячий аутизм, помірна розумова відсталість, синдром Дауна, гіперактивність з дефіцитом уваги – ці діагнози у світі давно вже не сприймаються, як вироки і відокремлення дитини-інваліда від суспільства.

Робота з такими дітьми дозволяє їм не лише здобути освіту, а й покращити якість життя дітей-інвалідів і у майбутньому стати соціально адаптованими людьми. На щастя, в Тернополі вже понад рік працює «Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів». Індивідуальний підхід, професіоналізм і тепла атмосфера, створена працівниками, дає батькам надію, а дітям – упевненість у завтрашньому дні. Як живеться Центру, з якими проблемами стикаються його вихователі та підопічні, розповіла газеті «Номер один» директор цієї комунальної установи Наталя Іванівна Турецька.

Менше, ніж рік знадобилося центру, щоб завоювати прихильність діток та батьків. Кожен візит сюди для малечі перетворюється на цікаву гру. Тут дітям комфортно, відчуття безпеки дозволяє їм розслабитись, а професійні педагоги швидко налагоджують контакти з маленькими підопічними. Ігри, тренувальні вправи, заняття з образотворчого мистецтва роблять процес реабілітації непомітним для самої дитини, а педагоги центру радіють успіхам малечі не менше, ніж їхні батьки, адже кожну історію працівники закладу пропускають через себе. А влітку цього року дітки разом з батьками відвідали духовний центр у Зарваниці. Робота та в відпочинок за межами міста, до того ж, у святині, духовно збагатили та зміцнили велику родину реабілітаційного центру.

– Пані Наталю, відколи працює Центр, скільком дітям він уже допоміг?

– Наш Центр фактично обслуговує 120 дітей за рік. Це мізер, враховуючи, що в Тернополі є 865 дітей-інвалідів. Маючи малу пропускну спроможність, лише 45 дітей можуть одночасно бути слухачами піврічного курсу реабілітації, відповідно діти і їх батьки змушені чекати у черзі до 8 місяців. Мала кількість працівників та всього 4 робочих кімнати позбавляють дітей з особливими потребами законних соціальних послуг. У той час, коли діти чекають, вони ростуть і щось втрачають. І це найбільша наша біда, адже хотілося би охопити якомога більше діток.

– А чи є можливість якимось чином допомогти більшій кількості дітей-інвалідів?

– Для того, що збільшити кількість дітей, у нас, по-перше, мала би бути більша кількість спеціалістів. Нам потрібні остеопат, логопед, музичний керівник. Скажімо, на прийоми до першого наші маленькі учні їздять до Києва, оплачуючи великі гроші. Такі спеціалісти, слава Богу, є вже в Тернополі і вони готові працювати за нашу державну ставку. Знайти масажистів чи інших спеціалістів, які займаються медичною реабілітацією, легше, ніж фахівців, які проводять комплексну реабілітацію дитини. Тому ми дорожимо кожним своїм працівником, при цьому хочемо, щоб таких відданих нашій справі у нас було більше.

– Скільки нині діток перебуває у черзі, щоб потрапити до вашого Центру?

– Близько 120-ти. 60 діток плануємо взяти за грудень-січень і на наступний рік у нас вже сформована черга. Водночас зазначу, що батьки діток, які в нас завершили курс реабілітації, одразу пишуть заяви, щоб не розтягувати перерву в заняттях. І ми не маємо підстав їм відмовляти, бо в нормативах прописано, що один раз на рік такі діти мають право проходити реабілітацію. Тобто ми можемо і хочемо дати більше дітям-інвалідам, але нині просто не маємо ресурсу для цього.

– Ви згадали про малі площі Центру. Якось можна цьому зарадити?

– Ми знаємо, що з приміщеннями сутужно, тому розглядаємо як альтернативний варіант створення підрозділу, який би надавав допомогу діткам вдома. Насправді є діти, які не можуть приїхати у Центр, але вони також потребують допомоги. Фактично є потреба, щоб спеціаліст прийшов і з тією дитиною попрацював у сім’ї, показав батькам, як дитинку потрібно розвивати. Разом з тим є випадки, коли діти, проходячи курс реабілітації в нашому центрі, під час перерви в заняттях у сім’ях гублять набуті навики. З такими родинами теж потрібно попрацювати спеціалістам.

– Чи в достатній кількості у Центрі інвентарю для занять з дітками з особливими потребами?

– Ліцензійних посібників та різного роду приладдя у нас достатньо, але повноцінний розвиток потребує урізноманітнення процесу навчання. Скажімо, плануємо обладнати сенсорну кімнату спеціальним інвентарем, який дозволить одночасно розвивати п’ять чуттів. Вкрай потрібне обладнання Монтессорі. Також нам потрібне спеціалізоване крісло, адже є частина дітей, яких потрібно на заняттях частково зафіксувати, щоб спинка була випрямлена, ніжки добре поставлені тощо. Потребуємо ще додаткових посібників, для того щоб постійно могти дати дитині в руки інше. Бо, приходячи на повторний курс, дітки потребують інших посібників для розвитку, ніж були в них до цього, і це природно, адже діти розвиваються.

А ще мріємо привести до ладу дитячий майданчик, який є у дворі дитячої поліклініки. Там можна було б проводити заняття, адже є багато речей, які потрібно вчити робити дитинку надворі. Скажімо, посадити квітку, полити її тощо. Тобто щоб дитина не обмежувалась чотирма стінами квартири чи кімнатою в Центрі реабілітації, а знаходилась би ближче до реального життя.

Разом з тим, для багатьох наш Центр – це єдине місце, куди батьки можуть привести своїх дітей. Адже не всіх дітей можуть завести у садочок чи навіть спецшколу, а якщо вони там і знаходяться, то чи комфортно почуваються. У нашому Центрі уклад і манера спілкування у значній мірі відрізняються від навчальних закладів, які є нашому місті.

– А чи зіштовхнувся Центр з незрозумілою позицією казначейства, яке багатьом підприємствам не пропускає проплати?

– Авжеж. На сьогодні нам пропустили тільки зарплату і видатки на захищені статті (енерноносії). Водночас від серпня «зависло» чимало проплат. До прикладу, перевізник, який возив наших дітей на відпочинок у Зарваницю, вже кілька місяців не може отримати своїх 3 тис. грн. Отримали ми претензії з боку ДСО, яке здійснює охорону нашого приміщення. Вони хочуть відключити нас від сигналізації, якщо не проведемо відповідні проплати. Але перед тим подадуть на нас до суду. Але чому ми маємо платити судові витрати, чому взагалі маємо щось доводити, адже на рахунку Центру є кошти, однак казначейство їх чомусь не пропускає. Загалом набігла сума понад 7 тис. грн. На фоні держави, області чи міста сума не значна, але казначейство ніяк не може зрозуміти, що для повноцінної життєдіяльності нашої установи ці кошти мають пройти...

P.S.: На сьогодні батьки дітей-інвалідів написали відповідний лист-звернення до міського голови Тернополя Сергія Надала, в якому звернулися до очільника міста із закликом зробити все можливе, щоб збільшити фінансування та розширити «Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів» у м. Тернополі. «Не залишайте нас і наших дітей-інвалідів наодинці з проблемами. Сподіваємось на небайдужість і теплоту Вашого серця», – йдеться у зверненні. Надіємось, що до цих звернень дослухається керівництво міста.

Синдром Дауна, дитячий аутизм – діагноз чи вирок для тернопільських дітей-інвалідів?, фото-1

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
Оголошення
live comments feed...