Яким бачать громадський транспорт прості тернополяни?

Хто із нас не мав справи із громадським транспортом: байдуже – в ролі пасажира, водія чи безневинного перехожого, зненацька оббризканого брудом з-під коліс!

Доки прийоми телепортації не набули масового розповсюдження, ми так чи інак будемо змушені терпляче очікувати на зупинці чотирьохколісного «Івана» чи «Богдана» або ж електричну «Шкоду».

Іноді, втискаючись у переповнений тролейбус чи автобус, наче сардина у доброякісну консерву, я думаю, що він подібний до концентрованої моделі суспільства. Люди тут зближуються одне з одним, як ніде більш. Тут присутні репрезентанти всіх вікових категорій і соціальних верств, найрізноманітніших професій, є тверезі і не дуже, втомлені, бадьорі, ситі, голодні, знервовані й байдужі, врівноважені та психічнохворі (і це ще добре, якщо психічно, а не на туберкульоз)… Не побачиш тут хіба мільйонерів-мільярдерів, та кому, зізнатись щиро, таланить зустрічати їх у своєму повсякденному житті? Є тут власна адміністрація і свої «органи внутрішньої безпеки» в обличчі контролерів та кондукторів. Є заданий курс.

Напрямок – на Будейовіци

«Файним містом» тролейбуси курсують по десятьом маршрутам, а маршрутні таксі мають 32 траєкторії руху. Але на ділі ними можна доправитися і в точку,не зазначену у маршрутному листі. Ось напис на новому «старому» тролейбусі приязно повідомляє – кінцева зупинка «Чеські Будейовіци». Якщо взяти на віру, то цим транспортом можна здійснити закордонну подорож до наших сусідів, місцями слави бравого солдата Швейка..

Диво техніки – тернопільський Вокзал 3Д! Майже як стереокіно. Ще не бачили? Сідайте у «маршрутку» № 30, вона вас довезе до місця призначення. Так вважають тернополяни, жартуючи із дошкульної помилки на табличціавто «З Д вокзал». Адже всім відомо, що в Україні існують залізничні вокзали, але аж ніяк не «железнодорожные» чи, тим паче, «залізнодорожні».

Якось у переддень Всіх Святих, на той самий містичний Геловін, тернополяни пробиралися переповненим маршрутним таксі № 11 до могилок своїх рідних. Це був саме той вечірній час, коли, за усталеною традицією, дорога від центру до кладовища в Підгородньому була забита транспортом ущент, а у зворотній бік прямувало не дуже багато машин. Тут прямолінійно прозвучала фраза водія: «Комусь треба в лікарню, чи всім на цвинтар?». Машина не просто їхала, вона мчала, обминаючи інших учасників довжелезного затору і шалено підстрибувала на кожному повороті так, наче за нею гналася уся нечисть. Коли для цього довелося заїхати на зустрічну, пасажири почали хвилюватися за власні життя. Хтось боязко пробелькотів: «Пане шофере,  таж не картоплю, живих людей везете!». «Так сказали ж, що всім – на цвинтар!» – рішуче, мов відрубав,сказав водій, і контраргументів ні в кого не знайшлося.

Раніше я вважала, що індикаторами рівня суспільного розвитку є туалети. Однак громадський транспорт – незгірший «лакмусовий папірець».І, як виявилося, таку думку поділяю не я одна.

«Обдерті сидіння, стеля, підлога, побиті вікна, красномовні написи, посадка чи висадка пасажирів, поведінка під час поїздки явно свідчать про культурний рівень в суспільстві» – переконаний  мій спостережливий друг Віталій. Аналізуючи глибше, ошатний тролейбус – яскраве свідчення того, що громаді вистачає на «булку з маслом» і на чай з цукром. Бо ж для будь-якої влади забезпечення громадського транспорту не є першочерговим завданням.

Великий, рогатий, зайцями напхатий

Двохдверний «ретро», святково ілюмінований новорічний, розмальований дітьми, новенький «жовтий», «гармошка» – тернопільські тролейбуси з нами від 1975 року. Перші пасажири ділилися один з одним власним відкриттям, що не можна ставити ноги на пічку під сидіннями. Досвідчені демонстрували підплавлені підошви «в горошок». Перші тернопільськи тролейбуси мали сині дерматинові крісла, пахли новимі гудіння їх було, мов музика.

 До слова, на вшанування ювілею, якийсь час наші звичні «троліки» їздили із наклейкою на лобовому склі «Тернопільському тролейбусу – 30 років». Їдучи у салоні цього транспортного засобу ти дійсно проникався духом радянської давнини, а ще – страхом за власне життя. Кожна деталь рипіла, дзвеніла, тріщала, хиталася так, наче машина виконувала несамовитий «драменбейс». Часом не лише збоку тягнуло, а й зверху  - крапало. Зараз це вже раритет, рідкість – як і вікна, дбайливо залатані скотчем.

Один такий тролейбус став унікальним рухомим музеєм. Дбайливо обладнаний, він не перестає нас дивувати. Група приїжджої молоді, оглянувши старовинні фото, ахнули, а узрівши паркет, стурбовано перезирнулися: «Що ми курили?».

Пригадуєте ще з радянських часів такі цистерни: «Квас», «Молоко», «Риба»? Відповідно, транспортували у них квас, молоко та рибу. А що перевозять у тролейбусах з написом «МІВІНА»? Насправді, частенько відчуваєш себе напівфабрикатом під час своєї короткої мандрівки містом в «години пік». Я вже мовчу про тих «рогатих», на яких великими буквами значилося «Торгівля людьми»…Не вистачало лише цінників на кріслах.

Та чого це я так наїжачилася? Особисто я люблю тролейбуси за їх екологічність, за ті несподіванки, що вони вносять у наше життя і за «щасливі талончики», яких у мене назбиралося вже з десяток. Для «непросвітлених»: щасливий талончик – той, у якого сума перших трьох цифр дорівнює сумі трьох останніх. За законами жанру, його годилося б з’їсти…

Проте все це – лише зовнішня оболонка. Суть громадського транспорту не в моделі авто, а в громаді, що ним послуговується. Чи кермує.

Тернопільський перевізник

Водій громадського транспорту – сучасний супермен. У них є щось від міфічного Харонаі щось більше – відзнаменитого Цезаря. Це я натякаю на неймовірну здібність наших шоферів виконувати кільканадцять справ водночас: жувати бутерброд, розмовляти по телефону, слухати на максимальну гучність радіо «Шансон» і пильнувати дорогу… Пам’ятайте, здачу водій видаватиме тільки коли проїжджатиме по найнебезпечнішій ділянці дороги. Поруч із цим, попри офіційну заборону, шоферу можна спокійно палити цигарку, адже салон обладнаний невидимими кондиціонерами, а пасажири – надприроднім терпінням. В «маршрутках» про всяк випадок є «вогнеНасники» та наймодерновіша голосова система оповіщення: «Хочеш вийти – кричи» – саме на таке оголошення я натрапила одного разу. Але кричи-не кричи, вийти на зупинці «тутка» чи «тамка» не вдасться. А ще дозволяється пхукати на скло і самому дізнатися, яка зупинка. Але це – тільки якщо ви місцевий і знаєте маршрут, а найближче вікно не заклеєне рекламою.

***

Відкинувши сарказм, можна із впевненістю сказати, що водії борються за чистоту, моральну в тому числі. Про що інше може свідчити застережливе повідомлення в маршрутці №13: «Шторами вікна, соплі, руки, ноги не витирати! Не смітіть – поважайте працю водія»? Скільки разів доводилося бути свідком в ситуації, коли шофер робив зауваження комусь із юних пасажирів за те, що не поступаються місцем старшим. Траплялося й навпаки: коли водій не пускав у авто чергову пенсіонерку «по посвідченню». Якось і бабусю шкодуєш, і дивуєшся, чому їй припекло їхати на ринок із самого ранку, коли всі поспішають на роботу чи навчання?

Бабусі – це легендарні герої громадського транспорту. Тільки у них не вистачає сил, аби їхати стоячи, але вистачає сил та енергії для участі у перегонах наввипередки до дверей маршрутки та боротьби сумо у варіанті «боротьби сумок» з іншими пенсіонерами.

Практично щоразу на популярному маршруті №19 я стикаюся зі знайомою уже картиною: запальна бабуся не шкодуючи колоритних слів та вишуканих зворотів вуличної мови шпетить якусь нещасну жертву із числа пасажирів – за те, що та місцем не поступається дитині з іншого кінця автобуса, за те, що музику в навушниках слухає надто гучно, надто широко прочинила вікно тощо… Причому бабуся – щоразу інша. Маршрутка в лічені секунди перетворюється у дискусійний майданчик, що його пристрастям позаздрив би і Савік Шустер. Такий собі кабінет психологічного розвантаження на колесах для ініціаторів конфлікту. Це нагадує війну гостроконечників з тупоконечниками – виїденого яйця не вартує. В найзагальніших рисах – це той же одвічний конфлікт поколінь. Імовірно, безкоштовний проїзд – це чи не єдине, що дісталося спрацьованим, обдуреним і ображеним людям на старість, і вони прагнуть сповна скористатися тим, що є.

Фото0944-460x613

А щодо вимоги не розмовляти з водієм наші краяни легковажать. Скільки разів доводилося чути, як йому, бідному, читано-казано за всі гріхи, починаючи від Верховної Ради і закінчуючи якістю доріг. А він собі кермує, терплячий, зосереджений. Він же має бути ввічливим. В нього не депутатська зарплата, і двоє дітей, і в жінки порвалися чоботи. І, поки він мовчить, двоє кремезних дядьків вчать його кермувати, гальмувати, жити, добираються до «його матері», і всім неприємно, але всі мовчать, і напруження зростає, аж поки  рішуча повна жінка не обриває балакунів: «Ану, не нервуйте шофера! Він від п’ятої ранку на роботі. Ранок має бути добрим!»

Обережно – діти!

Окрема тема – діти. Мов черепашки-ніндзя, з величезними ранцями вони поміж дорослими відшукують-таки шпарку і опиняються в салоні. І тут вже звідусіль чути нарікання на ранець. Що й казати, без нього дитина займатиме вдвчі менше дорогоцінного місця. Але ж, люди добрі, спробуйте самі перед посадкою в транспорт зняти величезний рюкзак, піднятися з ним в по сходах і не зашпортатися за лямки, вистояти з ним шлях до школи, а тоді без втрат вийти назовні і – апофеоз – знову вдіти той злощасний рюкзак по грубій куртці! А при рості 1 метр 20 см це щось з розряду магії. Пожалійте тих малюків, вони ще школярі, а не Коперфільди.

А як вам святий обов’язок кондуктора перевірити учнівський у кирпатого хлопця, який (дякуємо місцевій владі) їде за півціни з понеділка по п’ятницю? Поруч можуть бути його батьки, однокласники, вчителі, на долоні в нього може бути записана формула квадратного рівняння, в портфелі – географічний атлас для 5 класу і щоденник, і ріст в хлопчини може бути лише метр, але  – НІЩО – окрім учнівського квитка не переконає контролера в тому,  що пасажир відвідує школу. Правила є правила. Але, признайтеся, багато ви знаєте в Тернополі пристойних родин, в яких діти середнього шкільного вікуне школярі? Спасибі відділу освіти, неосвічених бомжів і волоцюг серед підлітків в нас негусто.

Цікаве заохочення до науки продемонстрував одного разу водій маршрутки. Він з’ясував, що юний пасажир навчається в четвертому класі і запропонував йому задачу: «Скільки буде два плюс два помножити на два?» Правильна відповідь означала безкоштовний проїзд, і весь автобус підказував школярику – «Шість! Спершу треба множити! Шість, а не вісім!»

А ще є добра тьотя – кондуктор,  яка одного разу не взяла в моєї сестрички гривню, а сказала: «Сховай. Купиш собі в школі булочку».

Якось я заскочила в маршрутку, а коли дістала гаманець, зненацька усвідомила, що забула вдома гроші. Мені стало так незручно… У сумочці була мандаринка ( а чого там тільки ще не було!) і її я простягнула шоферу… «Вибачайте, пане… я … – белькотіла. – Візьміть ось мандаринку!».

Добрий шофер посміхнувся: «Заберіть, дівчино. Я ж розумію, усіляке буває».

… Є в нашому транспорті місце не лише для метушливих пасажирів і багажу 30х40х60, а й для доброти та розуміння! Щасливої Вам дороги!