Незряче подружжя живе в занедбаному гуртожитку, але почувається щасливим – життєві парадокси по-тернопільськи

Соціальні працівники до гуртожитку незрячих навідуються вкрай рідко. Незряче подружжя живе в занедбаному гуртожитку, але радіє життю. 

Виходите на зупинці, переходите дорогу на світлофорі, перший поворот направо, проходите метрів 200-ті до районного будинку культури, попри нього стежкою вниз і направо, а з дороги побачите будинок. Так Петро Деркач пояснює маршрут до свого будинку. Звивистими стежками, горбами та снігами наближаюсь до гуртожитку для незрячих. Тут мешкає подружжя Олена та Петро Деркачі. Петро через травму втратив зір у 16 років, Олена не бачить з дитинства. Навесні молоді люди відсвяткували третю річницю подружнього життя, а починалось усе з мобільного телефону.

Сім’я Олени та Петра зародилась на радіохвилях

Знайомство Петра та Олени розпочалось із розмови по мобільному телефону. У колі незрячих усі один одного знають, бодай заочно. Так легко та невимушено познайомились і наші герої. У київській школі-інтернаті для незрячих Олена товаришувала з дівчиною, яка згодом перевелася у Львів і почала спілкуватися з хлопцем, який згодом став сусідом Петра. Він розповів їй про свого товариша і запитав, чи не хотіла би Олена познайомитися з ним. Дівчина не вагалась, за кілька днів молоді люди зателефонували один одному.

– Тоді ще мобільні телефони тільки почали з’являтися, а хвилина розмови коштувала 80 копійок. Спілкуватися на той час було не дешевим задоволенням. Єдине – у нічний час діяла акція. З 12 ночі до 6 ранку розмовляти можна було безкоштовно, ось і доводилось спілкуватися вночі, – пригадує Петро Деркач. – Раніше які у колі незрячих були знайомства? Лише газета. Потрібно було написати в редакцію листа, залишили свою адресу і чекати, коли ж тобі напишуть.

За кілька років спілкування Олена погодилася переїхати до Тернополя. Нове місто та кардинальні зміни зовсім не лякали дівчину. До того ж вона уже мала досвід зміни місця проживання, адже родом дівчина з Черкаської області. Під час навчання довелося змінити рідні краї на столичний гамір.

– Ви знаєте, переїжджати у Тернопіль було зовсім не страшно. Дякувати Богу, даю собі раду сама. Можу і порати, і приготувати. Страшно, коли людина не може самостійне себе обслужити, – каже Олена Деркач. – Крім того, нас двоє: один одному підтримка.

Ще парубком Петро проживав у гуртожитку для незрячих разом з товаришем. Після весілля йому з дружиною виділили більшу кімнату і молоде подружжя одразу взялося робити ремонт. Знайшли майстрів, замінили вікно. Головним завданням було компактно розмістити речі, адже на 16 квадратних метрах помістити усе необхідне дуже непросто. Петро завжди був хорошим господарем. Ще до весілля купував речі для майбутньої сім’ї, а товариші часто жартували, що все для майбутньої дружини.

І сьогодні чоловік – майстер на всі руки. Найбільше йому подобається працювати з технікою. Він знає останні новинки у сфері електроніки. Всі комп’ютерні програми встановлює самостійно і допомагає у цьому знайомим та друзям. Легко користується мобільним телефоном, інтернетом.

– Як Ви працюєте на комп’ютері? – запитую я.

– На телефон та комп’ютер встановлено програму, завдання якої – описувати все, що відбувається на екрані, та озвучувати всі тексти, які там з’являються. Тобто усе, що більшість бачить, ми чуємо. Єдина проблема – програма не розпізнає зображень і не завжди адекватно зчитує інформацію з картинки, – пояснює Петро.

Медовий тиждень провели у печері

Ще під час навчання в університеті чоловік активно користувався диктофоном. Усі лекції він записував на прилад. А вдома при потребі прослуховував. Втім часто для цього не було потреби. Феноменальна пам'ять йому дозволяла відтворювати інформацію майже без помилок. Олені у цьому плані пощастило дещо менше, адже на час її студентських років диктофони використовували дуже рідко, тому всі лекції доводилось конспектувати шрифтом Брайля. Та Олена ніколи не шукала легких шляхів, тому й вступила на філологічний факультет у столичний педагогічний інститут ім. М. Драгоманова на спеціальність редагування. Ще змалечку вона дуже любила читати. Книги буквально горіли в її руках. Спершу перечитала усю друковану літературу шрифтом Брайля. Дещо читати допомагала мама. Без неї здобути освіту було б не можливо, каже Олена. Згодом дівчина почала прослуховувати аудіокниги в інтернеті. До речі, тепер книги стали спільним захопленням молодого подружжя. Вечорам Петро та Олена прослуховують усі аудіоновинки. Щоправда, смаки щодо жанрів у них різні: Петро віддає перевагу пригодницьким книгам, а Олені більше до вподоби романи та новели. Хоча дівчина настільки любить літературу, що й визначити улюбленого автора та жанр складно. У дитинстві вона перечитала усі твори Всеволода Нестайка, зараз почутий літературний багаж навіть перелічити не можливо.

Ще однією віддушиною Петра є його робота, яка також пов’язана з електронікою.

– При УТОСі працює організація, яка займається обробкою електрокабелів. Нашим завданням є зачищати кабелі. Щоправда, робота не є стабільною і залежить від кількості замовлень. Однак організація знаходиться поряд, приносить невеликий дохід і задоволення, – розповідає Петро.

Петро та Олена сповнені енергії та ентузіазму. Одразу після весілля молодята зважилися на екстремальний відпочинок. Разом із членами УТОСу з інших областей вони добу провели у печері в Млинках.

– Там було дуже холодно, – пригадує Олена. – Десь близько 10 градусів. Особливістю подорожі стало те, що з нами у печері перебували зрячі люди. Вони на добу добровільно погодились перебувати у цілковитій темряві. Непристосованій людині звикнути до такого стану дуже важко. Маршрут у печері був коротким, але вражень залишилось надзвичайно багато.

Тепер подружжя мріє про відпочинок на морі. На жаль, зараз це надто велика розкіш, тому вони згідні навіть на поїздку на озеро. Головне, щоб поблизу була вода.

«Образи на водіїв не тримаємо, але просимо розуміння»

Олена та Петро Деркачі проживають у гуртожитку для незрячих на вул. Студинського (район цукрового заводу). Окрім них, тут мешкає ще понад півсотні людей. До віддаленого розташування будинку від міста та зупинки транспорту люди уже звикли. Попри те, що додому доводиться добиратись звивистими стежками, мешканці радіють, що поблизу знаходиться школа і будинок культури, де діти та дорослі займаються вокалом. Єдине бідкаються люди, що до магазину та аптеки далеко, але сусіди часто виручають один одного. Кожен намагається дати собі раду самостійно, але бувають різні випадки: хтось захворіє, тоді сусіди допомагають – сходять в магазин чи аптеку. Соціальні працівники до гуртожитку незрячих навідуються вкрай рідко.

– Раніше я телефонував і звертався у соціальні служби, управління соціального забезпечення, але усе марно. Наприклад, нам з дружиною є кому допомогти, але є самотні люди, які не можуть самі себе обійти. Думаю, хоча б один раз у два тижні соціальний працівник має навідуватись до своїх підопічних, поцікавитись, чи вони нічого не потребують, можливо, потрібно комусь оформити документи для соціальної допомоги, оплатити комунальні послуги, – каже Петро Деркач.

– У кімнаті Петра та Олени кожен предмет має своє місце. Мабуть, дуже важливо завжди ставити все на свої місця? – цікавлюся я.

– Так, інакше я б цю річ не змогла знайти, – каже Олена, – але все відбувається на підсвідомому рівні.

Усі рухи подружжя доведені до автоматизму, тоді стає зрозуміло: це не незрячі непристосовані до світу, це світ не пристосований до них.

– Важко буває у маршрутках, тому що водії не оголошують зупинок, – каже Номер один Петро. – Якось один незрячий вийшов на зупинку швидше, ніж йому потрібно було. Чоловік не знав, де знаходиться і як дістатися додому. Випадково його побачила жінка з нашого гуртожитку і привела додому. Чоловік кілька годин провів на холоді. Очевидно, автобус не зупинився на якійсь зупинці або ж, навпаки, зупинився між встановленими зупинкам, тому таке трапляється з незрячими. До того ж, часом запитуєш, чи можна з посвідченням, вони кивнуть головою і все. А незрячі не бачать цього і не знають, можна чи ні, ось і виникають різні ситуації. Ми зовсім не ображаємось за таке, тому що водії ніколи не були у такій ситуації і їм навіть важко уявити наші елементарні потреби.

Час не стоїть на місці і техніка рухається вперед. Науковці активно працюють над приладами, які допомагають незрячим у повсякденному житті: одні допомагають людині орієнтуватись у просторі, інші – розпізнавати предмети. Втім таке обладнання зазвичай дуже дороге і не по кишені звичайній людині. Петро та Олена давно перестали засмучуватись через такі складнощі життя. Вони щодня намагаються брати від життя найкраще і радіють, що мають один одного.

– Інколи люди через труднощі та вади закриваються у собі і думають, що життя для них закінчене, жаліють себе і не хочуть розвиватися. Думаю, це неправильна позиція. Потрібно йти у ногу з часом. Головне – бажання, тоді неможливого немає! – наголошує Петро Деркач.