«Колись були золоті священики з дерев’яними хрестами, а зараз є багато дерев’яних священиків із золотими хрестами – і це правда»: отець з Тернопільщини відверто розповів про священицтво

Олексій Філюк – у всіх відношеннях надзвичайна людина. У нього можна повчитися смиренності й любові до життя. Він працює менеджером, але при цьому присвятив своє життя Богу, усиновив двох дітей, готує не гірше за шеф-кухаря та заряджає своїм позитивом усіх оточуючих. Пише Номер один.

Священнослужитель обрав зовсім новий формат проповідування – через інтернет. Йому пишуть з усіх куточків нашої країни, просять допомоги, поради та молитви, і він нікому не відмовляє. Пан отець радо погодився поспілкуватися про своє життя й покликання і поділився власними міркуваннями з приводу основоположних християнських істин.

 «Це добре, коли для прославлення Бога використовують музику, гітару чи фортепіано»

– Отче, пригадайте, з якого моменту зрозуміли, що Ваше покликання – служити Богу?

– Почалося це ще, мабуть, із несвідомого дитинства. Народився я 5 серпня під звуки дзвонів Лановецького храму, і жінки в палаті ще тоді казали моїй мамі, що я, певне, буду священником (посміхається, – авт.) А в дитячому садочку замотувався у простирадло і казав: «Ходіть, я буду вас сповідати». Із 5 років мене називали вже не інакше, як Альоша «Батюшка», так і прижилося. Ще в такому юному віці знав, що моя дорога – бути священником. Мамі навіть снилися сни, в яких я проповідував, і зараз так воно і вийшло – проповідую у Шушківцях, Білозірці та на просторах інтернету.

– З чого розпочався Ваш духовний шлях?

– У 7 класі мене взяли в послушники, я дуже радів цьому. Місцевий священник підтримував мої починання. Я прислуговував у храмі, і коли закінчував 11 клас, знав, що піду в духовну семінарію. Батько з мамою тримали 4 бички, адже в той час за навчання потрібно було платити, а в ті роки сума у 400 доларів – не маленька.

– Про своє покликання Ви знали з дитинства. Діти що тоді, і що тепер зазвичай жорстокі до тих, хто відрізняється від них навіть і на духовному рівні. Тому як до Вашого вибору поставились однолітки?

– Частинка насміхалася, але я знав, що це мій вибір і  не повинен звертати уваги на їхні насмішки. А частинка мене підтримувала. До речі, і сьогодні ті, що насміхалися, цілують мені руку в храмі.

– Ви позиціонуєте себе як сучасного священника. Можна навіть сказати, що виносите церкву за межі церкви. Чому вирішили обрати саме такий вектор поведінки?

– Церква нині не та, що була 2000 років тому. Так,  у церкві є люди, є молодь, але не вся. Та в інтернеті є всі (посміхається, – авт.). Свого часу апостоли на кораблі плили з Риму на наші землі та й у цілому по всьому світу. Зараз можна через інтернет проповідувати на весь світ, і проповідь стає доступною для всіх. І це зручно передусім для людей. Зараз написав статтю, виклав в інтернет і її прочитали 80 тисяч людей у порівнянні з тим, що у мене сотня парафіян у Шушківцях і 600 – у Білозірці.

– Зараз усе частіше можна почути молитви, які співають під акомпанемент музичних інструментів або просто говорять щире слово від душі. На Вашу думку, правильно це чи, можливо, потрібно все ж таки дотримуватись класицизму в молитві?

– Споконвіку хвалили Бога. Давид хвалив Бога і казав: «Хваліте Його звуком трубним, хваліте Його на арфі та гуслах! Хваліте Його на бубні та танцем, хваліте Його на струнах та флейті». У нашій православній та й католицькій традиціях прижилося спокійне молитовне бачення. Зараз усе міняється, і не на зле. Я думаю, що це добре, коли на прославлення Бога використовують музику, гітару чи фортепіано. Але якщо це рок-музика, то для мене це дивно. Взагалі ми поки що повністю відійти від класичної молитви не готові.

«Працюю в агрофірмі, яка є найбільшим експортером олії у світі»

– Якщо переглядати Ваші фото, то помітно, що багато подорожуєте. Що для Вас подорожі?

– Це хобі. Та зараз, маючи двох синів, не даю ради на подорожі, бо ж потрібно достатньо часу приділяти їхньому навчанню і вихованню. Для мене подорожі – це такий вихід із зони комфорту. Кожна людина живе під ковпачком, а коли вона подорожує, то вилазить з нього і пізнає світ. Бачить щось краще, те, до чого потрібно прагнути. Взагалі подорожі підштовхують до чогось хорошого.

– Прийнято вважати, що священник віддає усе життя служінню Богу. Але спілкуючись з Вами, складається враження, що Ви надзвичайно талановитий менеджер й організатор, адже встигаєте проводити і вечорниці, і День села, і байкерський з’їзд, і групове катання на санях, і звісно, Богу служити. Як вдається все встигати?

– Служіння Богу й людям нерозривне. Коли я роблю щось добре для людей, то це означає, що я й добре роблю для Бога. Коли люди виходять ввечері потанцювати чи подивитися фільм, зустрілися, щоби вареників на схід наліпити чи поколядувати – це згуртовує. Вважаю, що це мій як священника обов’язок об’єднувати людей. Бо служачи Богові, я служу й людям. Ось нещодавно, на Миколая, телефонують хлопці і кажуть: «Отче Олексію, ми вареники отримали, зараз на вечерю ціла рота буде смакувати». Люди такі мої ініціативи завжди підтримують. До речі, Ви праві, я і є менеджер (сміється, – авт.). Працюю в агрофірмі, яка є найбільшим експортером олії у світі. Я соціальний менеджер села, виплачую орендну плату пайовикам. Така моя робота, вимушений крок, адже за парафію у Шушківцях отримую 1600 гривень на місяць, а у Білозірці – близько 3-х тисяч. За ці гроші дітей нереально одягнути та нагодувати, тому й пішов працювати в агрофірму.

– А як церква ставиться до того, коли священник, окрім служіння в церкві, ще десь працює?

– Фактично не благословляється, коли священник працює ще деінде. Але я задовольняю потреби віруючих і парафіян. Я з ними кожен день не лише у церкві, а й на роботі. Наше спілкування не розривне. Звичайно, священник живиться від престолу церкви і церква має забезпечити його життя. Особисто я пішов на роботу і труджуся руками та забезпечую сім’ю.

– Мені відомо, що кілька років тому Ви запросили на новорічну літургію близьких вам людей та парафіян, але ніхто не прийшов. Що ця подія в житті змінила для Вас?

– Так, дійсно, така історія була. Не прийшли на літургію люди з села, мої друзі, моя друга половинка. Це болюча для мене тема. У той момент я був покинутий усіма, але Бог був зі мною. За цю ніч моє життя не змінилося, але я змінив свої думки та погляди на життя, які у свою чергу вплинули на моє життя. Це був переломний момент. Незважаючи на те, що найрідніші не прийшли, приїхали люди зі Збаража, Тернополя, Шумська і навіть Львівщини, яких я не очікував побачити.

– Зараз часто можна побачити у ЗМІ, як священнослужителі поводяться, м’яко кажучи, не по-християнськи. Виставляють на показ дорогі автівки, годинники, які вартують, як квартира. Взагалі помітна така тенденція, що релігію виводять з рамок духовного у цілком сформований споживчий продукт. А що Ви думаєте з приводу цього?

– Багато званих священників, але мало кого з них буде обрано. Бо хтось прийшов у церкву для того, щоби збагатитися, а хтось прийшов вірно служити. Є моменти, коли священники трошки недопрацьовують, вони повинні турбуватися про Боже і мати для своєї сім’ї хліб, але коли надрозкоші, то це Богу не потрібно. Колись були золоті священники з дерев’яними хрестами, а зараз є багато дерев’яних священників із золотими хрестами – і це правда.

– Часто люди у своєму прагненні отримати благословення просять священнослужителів освятити такі речі, що це доходить до абсурду. Як Ви ставитеся до цього?

– Якщо це благословення дому чи автомобіля, то так, але коли якісь дрібнички, то це смішно. Взагалі Бог благословляє всіх і все. 

«До мене в будь-який час можуть зайти парафіяни поговорити або написати у месенджер чи вайбер»

– Як на мене, отець-духівник – це духовний вчитель. До нього звертаються за порадою. Чи часто люди з Вами контактують за порогом храму?

– До мене у будь-який час можуть зайти парафіяни поговорити або написати у месенджер чи вайбер, бо, як самі бачите, у нас в селі мобільного зв’язку немає. Часто в соціальних мережах мені пишуть зовсім незнайомі люди з різними запитаннями та проханнями. У день може бути і сотня таких повідомлень. Я відповідаю усім без винятку.    

– А у Вас є отець-духівник?

– Звісно, я з ним спілкуюся, раджуся, сповідаюся. Бо навіть священники мають гріхи.

– Якщо говорити про таїнство сповіді, то часто трапляється так, що люди беруть у ньому участь для того, аби причаститися, і при цьому щире бажання покаятися – відсутнє. Чи є це правильнр?

– Якщо говорити за сповідь і причастя, то потрібно брати у цих таїнствах участь від щирого серця. А якщо людина хоче зробити це формально, то чи дійсно їй це потрібно в душі? Вважаю, що на сповідь потрібно налаштуватись і прийти з доброю думкою, аби покаятись у своїх гріхах і прийняти Тіло і Кров Господню.

– Пригадую таку історію: в дитинстві мала подругу, вона була в одній із сект. Прийшла я якось в гості до неї, а її мати відповідає мені, що та сповідається. Коли я зайшла до кімнати, то побачила дівчину перед вікном на колінах. Після того, як вона завершила, я поцікавилась, чому її сповідь проходить саме так. На що вона відповіла мені, що для щирого покаяння посередник не потрібен. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Бог знає кожен наш крок і рух, він знає все про нас. Сповідь – це така психологічна і моральна підтримка для людини, коли вона усвідомлює, що зробила неправильно. Христос казав: «Ідіть і прощайте людям гріхи. Кому відпуститься, то відпуститься і на небі, кому затримається, тому й затримається на небі». Але потрібно розуміти, коли кажуть не піду до священника, навіщо мені посередник між Богом – то це говорить гординя. Священнику не потрібні гріхи, він звершує видиму частину покаяння і допускає до причастя. Кожному потрібно перебороти свою гординю і висповідатись у своїх гріхах.

«Церква дає благословення на повторний шлюб, але це вимушена міра сучасності, щоби люди не жили без шлюбу»

– Зараз сучасний інститут стосунків не такий, як був раніше. Традиції постійно змінюються. Ми можемо спостерігати, як молоді люди беруть церковний шлюб, а потім розлучаються і знову беруть церковний шлюб уже з іншим чоловіком чи жінкою. Чи могли б Ви дати настанову для молодого покоління, можливо, не обов’язково зразу брати шлюб, а краще пізнати один одного глибше?

– Згідно зі Святим Письмом, хто подивиться на жінку з пожадливістю, вже вчинив перелюб. Хто розведеться – вчинили перелюб і це гріх перелюбства. Звичайно, Бог прощає і благословляє, люди беруть повторно шлюб. Церква дає благословення на повторний шлюб, але це вимушена міра сучасності, щоби люди не жили без шлюбу, щоби діти не народжувались не в шлюбі. Знаєте, тут не вгадаєте. Є різні ситуації. До вибору чоловіка або дружини потрібно підходити свідомо. Бо трапляється так,  що є велика любов і кохання, але починається побут і не зживаються між собою.

У таких випадках варто піти до духівника на парафію і священник як психолог дасть настанову, і це допоможе. Але зараз молодь ігнорує церкву, священника, ігнорують Бога в житті. Бо якби Бог був у житті, то ніхто би не розлучався і не розходився. Ось тут і відповідь: якби молодята жили з церквою і Богом, з порадами священника, то було би простіше.  

– Християнство у принципі відкидає паранормальність, однак і донині є монастирі і церкви, де священнослужителі займаються екзорцизмом. То все ж таки чи є місце містиці у християнстві?

– Є місце добру і злу в цьому світі. Добро – це є Бог, богослужителі і християни. Зло – це є мільярди духовних створінь, скинутих на землю, які мучать рід людський. Це не паранормальщина, є ангели і демони, і між ними йде боротьба. Навіть у своїй практиці я зустрічався з тим, як люди страждають від злих духів і їм потрібна молитва, сильна віра священника і близьких. Коли людина звертається за допомогою, тоді церква відчитує молитви на вигнання злих духів. Споконвіку так було.

– Не дивлячись на те, що у світі зараз активно розвивається наука й медицина, ми живемо в епоху урбанізації та діджиталізації, все одно можна зустріти випадки, коли люди звертаються до віщунів за допомогою, лікуванням або навіть за такою поширеною послугою, як виливання воску. Що думаєте з цього приводу Ви?

– Знаєте, люди часто кажуть, що йдуть до бабок, бо вони набожні, мовляв, у хаті стільки ікон. Але купити надруковані у типографії ікони і бути набожним – це не одне і те ж. Церква не благословляє іти до віщунів, ворожок, гадалок. Проклятий той, хто до них звертається і бере гріх на себе і свій рід. Не потрібно цього робити.

– Що таке віра?

– Віра –  це те, чого не бачимо але знаємо, що є. Дім має свого будівничого, а Всесвіт має свого Творця. Апостол Павло каже, що віра без добрих діл є мертва. Свою віру треба підкріпляти добрими справами. Вірити потрібно, але це має бути з добрими ділами. Віра була, є і має бути, і коли людина вірує – це істинний християнин, який буде спасенний.

– А як Ви ставитесь до, так би мовити, «сліпої» віри?

– Є багато християнських течій, які переходять від віри до фанатизму. Тут справді  доречно згадати братів наших із Московського патріархату, їхня віра – це фанатизм та інструмент впливу на маси. Сліпий поводир не бачить, що веде свою паству на погибель. Усьому повинна бути межа.

– Зараз часто можна зіштовхнутися з такою позицією, що люди вірять у те, що є щось вище й недосяжне. Чи можна це розцінювати як віру в Бога?

– Зустрічався я з такими людьми. Але знаєте, дві тисячі років існує єдиний Бог, єдина віра і, звичайно, у людей є сумніви.  Завжди кажу, що сумнів – це СМС від диявола. Диявол навіює людині: сумнівайся, сумнівайся, і відводить будь-якими способами. Мільярди духовних творінь кинуті на землю щоби спокушати й казати: не вір у Бога, вір в якусь силу, і це все знаряддя лукавого. Коли людина віруюча і проживає своє життя в мирі та спокої, з надією на світле майбутнє, вона щаслива. Але якщо людина вірить у те, що щось є, та не знає, що це, то нехай досліджує, бере до рук Біблію.

– Трапляється так, що представники різних конфесій та релігійних течій, м’яко кажучи, сперечаються. Ви себе вважаєте толерантним до інших релігійних напрямків?

– Якщо говорити в загальному, то так, я ж демократичний і толерантний. У мене є друзі пятдесятники, баптисти, харизмати, католицькі та православні священники. Але, чесно кажучи, найбільше мені образливо за Московську церкву в Україні. Я толерантний до неї і не пишу ніяких каверзних дописів, але коли Україна христилася у 998 році, тоді на місці Москви кумкали жаби. І сьогодні Росія б’є себе в груди і каже, що Українська церква – це окраїна російської. Такі от їхні висловлювання мене як істинного християнина насторожують. Бог не любить брехні, де є любов і правда, там є Бог, а де брехня – Бога немає. Коли в Почаєві кажуть, що українці – це не нація,  то це, м’яко кажучи, неприємно.

«Боже, якщо я можу бути корисним знаряддям праці у твоїх руках, можу взяти дитину на виховання, то благослови і допоможи мені»

– Чому потрібно ходити до церкви кожної неділі?

– Тисячоліття тому ще Мойсей на горі Синай отримав заповіді. Хай людина 6 днів працює, а 7 день віддає для Бога. Зараз ми вже й дня не віддаємо, це вже година, і  зобов’язані раз на тиждень ту годину присвятити Богові, бути у храмі. Закон один для всіх. Христос помер за нас і спас душі наші, і ми маємо бути Богу вдячні за наше життя, за прожитий день і прожиті роки й у неділю бути в храмі.

– Вас уже другий рік поспіль номінують на звання «Людина року». Цьогоріч Ви перемогли в номінації «сучасний священник». Чи було це для Вас несподіванкою?

– Якщо чесно, то був дуже здивований. Упевнений, що є достойніші за мене, але, як казали ведучі ТСН, я фартовий (сміється, – авт.).

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що любите життя. За що?

– Люблю за те, що можу вільно дихати, молитися у храмі, бути корисним для суспільства та людей. І бути батьком для моїх дітей.

– Мені відомо, що у Вас двоє дітей. Це хлопчики, яких Ви всиновили. Це сильне і вольове рішення, тим паче, що потрапили до Вас вони вже немаленькими сформованими особистостями. Чому Ви пішли на такий крок?

– Це були обдумані кроки. Я подумав: «Боже, якщо я можу бути корисним знаряддям праці у твоїх руках, можу взяти дитину на виховання, то благослови й допоможи мені». І Бог почув мої молитви, благословив мене спочатку Віктором, а потім -Сергійком. Вони вже два дорослі хлопці,  мають дівчат (посміхається, – авт.). Звісно, мені не дуже легко, адже я готую, прибираю, прасую, роблю з ними уроки і самому це трохи важко.

– Процедура опікунства і подальшого всиновлення не з простих. Чи не стикалися Ви у своєму бажанні з бюрократизмом, адже не часто люди отримують дозвіл всиновити дітей, якщо сім’я не повна?

– Ніякого бюрократизму не було. Хто має тверду думку, то отримує те, що хоче. Варто зважити на те, що я завжди на виду. До мене щодня заходять у гості знайомі, парафіяни. Я часто буваю у школі, в районі, в Тернополі і виставляю частково особисте життя на показ. Мені немає чого приховувати.

– Я проглядала Ваші родинні фото і помітила, що на початках у Віктора погляд був дуже «колючий», зараз уже дещо м’якший, то ж можна зробити висновок, що Вам вдалося достукатись до дитячого серця…

– Віктор і  до сьогодні має той біль, а я як батько стараюся обігріти, забезпечити чим тільки можливо, починаючи від уваги, любов та турботи і закінчуючи харчуванням та вбранням. Коли діти втрачають близьких та рідних, вони вже із травмою, і це потрібно розуміти. Віктор не дуже хоче, щоби його любили, жести уваги його, можливо, дещо дратують. Сергійко ж, навпаки – повна протилежність Віті, хоче, щоби його любили, хоче притулитися, обійнятися.

– Як у селі поставилися до такого Вашого вчинку? Чи не було із хлопцями проблем у школі?

– Спочатку навіть рідний тато казав: «Навіщо воно тобі?» Та я батька заспокоїв, адже добре знав, що роблю. У селі це була, звісно, велика подія, але всі поставилися з розумінням.

Протягом перших двох років у школі з Віктором були проблеми. То вікно вибив, то руку зламав, то побився з кимось. Із Сергійком – Бог милував, ми з ним дуже схожі характерами. Пригадую, як у Віктора з’явилася дівчина і вони перед шкільними вікнами цілувалися. До мене тоді телефонували зі школи і просили вплинути на нього якось. Я тоді казав йому: «Синку, почуття на показ не гарно виставляти. Ти -дитина священника…» Добре, що син мене почув.

«Необхідно зрозуміти головне: дітям потрібні батьки, і не важливо 5 їм років, 17 чи 23»

– Сім’я у країні – це комірка суспільства, з яких власне і будується держава. Але ми маємо зараз таку проблему, що люди у пошуках кращої долі їдуть на заробітки і залишають свої родини. Хтось це робить через матеріальну скруту, а хтось – аби уникнути відповідальності. І фактично саме через це втрачається почуття чогось рідного…

–  Скажу так: ці сім’ї втрачають головне. Робота ніколи не скаже «дякую», а дітям завжди потрібні батьки. Я часто бачу такі травмовані родини, де є дідусь, бабуся, тато й мама та діти. Але в той же час діти звинувачують батьків у тому, що ті поїхали на заробітки, кажуть, що не треба їм тих статків, а хочуть одного – уваги. І, чесно кажучи, це страшна картина по всій Україні, а на заході особливо. Раніше ми жили бідніше, але були щасливіші. Зараз у мене неповна сім’я – я і двоє моїх дітей, але в нас є любов і тепло. Ми молимося разом, вечеряємо, проводимо час, подорожуємо. Діти мої щасливі, в їхніх очах горить життя. Потрібно зрозуміти головне: дітям потрібні батьки, і не важливо 5 їм років, 17 чи 23. Коли батьки через матеріальну скруту їдуть за кордон, вони багато втрачають. Дітям не вистачить любові бабусі чи дідуся, їм потрібна батьківська та материнська.

– Для багатьох Ви відомі тим, що свого часу влаштовували прямі трансляції і майстер-класи із приготування їжі. Любов до кулінарії у Вас із дитинства?

– Так, із дитинства любив готувати. Найбільше люблю вареники з картоплею, український борщ та деруни, але не проти і поекспериментувати з тими продуктами, які є вдома.

– Проблемне питання для українського суспільства – християнська етика у школі. Повторюся, зараз є багато різних релігійних течій, і чи правильно викладати саме християнську етику в школі? Чи не доцільніше було б замінити її на класичну етику, яка також прищеплює мораль та певні норми поведінки?

– З моєї точки зору це правильно, бо я є християнин. Християнству вже 2000 років, і хотілося б, аби наші людини не відійшли далеко від християнства.

– Та все ж таки Україна є світською державою. Є батьки, які принципово проти таких уроків…

– Такі уроки необхідні, бо християнство в більшості здатне стримати людей від гріхів. І це добре, коли дітям прищеплюють знання про те, що таке добре, а що погано.

– У сучасному світі все частіше можна спостерігати те, що діток не хрестять після народження, мовляв, коли дитина виросте, самостійно зробить собі вибір. Зрештою й Ісус Христос христився у віці 33 років. Що думаєте про таку позицію молоді Ви?

– Коли дитинка народилася, її треба обмолитвувати, при бажанні батьків вона приймає таїнство хрещення. І я зустрічав випадки в різноконфесійних сім’ях, коли просять дитинку наректи іменем, а хрестити пізніше. Я пояснюю людям, що приймаю таке їхнє рішення, але переконаний, що краще хрестити зразу, адже різні випадки у житті бувають.

– Мені відомо, що завдяки Вашій безпосередній участі вашому храму було повернуто ікону, яку вкрали. Можете розповісти про це детальніше?

– У 2012 році було пограбовано понад 15 храмів. Зграя бандитів з Одеси відправляла жіночок на свята до храмів. Вони заходили в церкву й фотографувалися біля ікон, і через певний час церкви грабували. І наш храм це не оминуло. Я задзвонив у всі дзвони, телефонував на гарячу лінію МВС, був на прийомі у начальника міліції області. Він тоді ще сказав: «Господи, ще такого емоційного священника  я не бачив». Пригадую, що тоді міліція купила нам нові образи. Нашу ікону  Святого Миколая знайшли у Києві. Міліція в мене у бусі жила днями, ми прослуховували дзвінки і розмови у квартирі.  А одного дня о 5 ранку прийшли на обшуки і вилучили більше як на 8 млн. гривень ікон. Це були ікони з Тернопільщини, Рівненщини та Білорусії. Суд відбувся й ікону нам повернули.

– За християнською традицією прийнято ховати покійників у землю. Але все частіше рідні покійника обирають кремацію. Як до цього ставиться церква?

– У такій ситуації церква стоїть перед фактом. Адже буває таке, що місця для поховання немає, тоді людину відспівують, опускають у піч і спалюють. Церква схвалює і кремацію, але, мабуть, не так голосно.

«Що Бог кладе у моє серце, те я й кажу людям»

– У священнослужителів буває по-різному: хтось спеціально готується до проповіді, пише текст, а комусь, навпаки, простіше говорити експромтом. Ви пишете проповіді?

– Ніколи не готувався до проповіді. Що Бог кладе у моє серце, те я й кажу людям. Я довго не говорю, бо увага після 10 хвилин втрачається. Але завжди з храму люди виходять усміхнені і щасливі.

– Найщасливіший спогад із Вашого дитинства пригадаєте?

– Це коли з мамою і сестрою ходили сапати бурячки. Літо, спека, але ми всі разом у полі і такий прохолодний вітерець. І мама каже: «Який же цей вітер прекрасний!» – і розповідає нам притчу. Чоловік із дружиною спілкувалися і той питає: чи любиш ти мене? А жінка каже: «Так, я люблю тебе, як вітер у жнива». Чоловік дуже розізлився на це. Згодом дружина померла. Ось прийшов час жати, вийшов у поле чоловік і така спека, і так важко йому жати. Він увесь мокрий, і тут повіяв холодний вітерець і така благодать на серці, так добре для тіла. У цей момент чоловік розуміє, як же його дружина сильно любила. І ця притча мами нагадує, що такі дрібниці, як спільна робота в полі, пісні, яких ми співали, дуже важливе і необхідне для щастя. Ми були напрацьовані, але щасливі, і це було прекрасно.

– Що би Ви хотіли побажати нашим читачам?

– Хотів би побажати, щоби люди були щасливі, раділи тим моментам, які є у нашому житті. Раділи людям, що поруч, батькам, рідним, дітям, друзям, подиху. Щоб усі жили на цій землі достойно, з усмішкою на устах і з радістю в серці. Є від чого плакати всім, але плачем не зміниш життя. Потрібно бачити хороше у простих речах. Якось мене запросили до однієї парафії, там люди підходили до помазування, і з двохсот чоловік посміхнулися лише троє. Вони йшли, як сіра маса, без щастя в очах, і  це для мене було так страшно. Все ж таки у своєму житті я бачу багато щасливих людей і радію, що після моїх Богослужінь вони йдуть додому з посмішкою. Життя чудове, пам’ятайте про це.

Вікторія Ушакова

тернопіль
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати
Суспільство
Міський голова Сергій Надал звернувся до голів Тернопільської ОДА та обласної ради щодо запобігання розміщення осіб, евакуйованих з Китаю, в санаторій "Медобори". "Інфекційні відділення міських лікувальних закладів - лікарні швидкої допомоги та дитячої комунальної лікарні, які визначені госпітальними базовими закладами для надання медичної допомоги особам, не готові до надання повноцінної медичної допомоги особам, які відповідають визначенню випадку нового...
Суспільство
Сьогодні жителі Тернопільщини активно обговорюють інофрмацію про те, що на Тернопільщину у санаторій "Медобори" начебто приїдуть українці, яких привезуть з Китаю. У санаторії вони начебто мають перебувати на карантині. За повідомленням місцевих ЗМІ, Тернопільщина, начебо, єдина не відхилила пропозицію уряду прийняти цих українців. Водночас в ТОДА запевнили, що не мають офіційної інформації про це і наразі з’ясовують, чи мало підгрунтя дане повідомлення.
Суспільство
Легендарний гіперкар Bugatti Veyron помітили на автовозі у столиці України. Судячи з фото, у Києві перебував стандартний 1001-сильний Bugatti Veyron. Як повідомляє "Погляд", ціна Bugatti Veyron стартує від 1,65 млн євро. Гіперкар оснащений 8,0-літровим W16 з чотирма турбінами. Максимальний обертовий момент дорівнює 1250 Н/м при 2200 об/хв. У міському циклі Veyron витрачає 40,4 л палива на 100 км і 14,7 л у заміському. На максимальній швидкості він використ...
Екологія
Семеро людей померло від ускладнень грипу на Тернопільщині від початку цього епідсезону. Кількість хворих в області починає знижуватись, кажуть епідеміологи, хоча і надалі епідпоріг перевищений. Минулого тижня на грип та ГРВІ захворіло майже 6 тисяч людей. Раніше медики вже поділилися із тернополянами порадами, як "не пустити на поріг грип і ГРВІ". Також нагадуємо, що на Тернопільщині працює цілодобова "гаряча лінія" для людей із можливими проявами корона...
Кримінал
«Ваш син у поліції» - за  сумнозвісною однак і надалі дієвою схемою шахраї ошукали родину з Чортківщини. Рідні, думали що рятують від криміналу сина, натомість збагатили аферистів.   Телефонний дзвінок пролунав у квартирі потерпілих 16 лютого  близько 17 години. Співрозмовник представився працівником поліції і повідомив чоловіку, що його син вчинив ДТП і тепер йому загрожує кримінал. Проте одразу заспокоїв, мовляв закрити справу можна, однак слід заплатити...
Екологія
Тернополяни, які проживають на Слівенській та довколишніх вулицях, відстояли зелену зону поруч. Тепер там облаштують сквер із відпочинковими зонами. У міській раді створили комісію, яка має розробити план з його облаштування. Що саме хочуть бачити тернополяни біля своїх будинків - дивіться у сюжеті ІНТБ.
Суспільство
Нове обладнання для діток. У Тернопільську міську дитячу комунальну лікарню закупили нові каталки для транспортування хворих діток. Придбали таке обладнання за кошти зібрані під час Віденського балу. Сьогодні ж одразу дві каталки передали у гематологічне відділення.  Більше дивіть у сюжеті Т1.
Культура
Щоб поспілкуватися з іноземцями та спробувати страви народів світу, зазвичай їдуть за кордон. Але те ж саме можна було зробити і в нашому місті. У Тернополі відбувся фестиваль культур “Global Village”, під час якого учасники могли познайомитися ближче з представниками різних національностей та продегустувати їхні страви. Деталі у сюжеті тв4
Суспільство
Щедрий подарунок зробили козаки Івано-Франківського ОКТ ВГО “Українського Реєстрового Козацтва” (отаман Смачило Михайло Васильович).  Вони подарували церкві “Введення в храм Пресвятої Богородиці”, що на вул. Карпенка в Терноплі, чотирнадцять ікон Хресної Дороги. Колядки та патріотичні пісні лунали у виконанні франківчан-аматорського колективу берегинь "Смерічка". Пише Погляд.