Карантин на Тернопільщині: життя на забутому людьми хуторі (ВІДЕО)

Тернополянка Ольга Зайчук під час карантину перебуває з дітьми на забутому хуторі Худибина – за 75 км від Тернополя. Тут є 12 хат. Сюди не їздить ніякий транспорт.  У давнину тут тримали худобу, бо довкола ліс, поля і трави. – розповідає Суспільне.

– Хутір – Худибина, – розповідає Ольга. – Колись питала бабусю в радянські часи: «Бабусю, а хто такий був Худибин?». А вона каже: «Тю, дурна. Та то від слова – худоба».

Ольга Зайчук – журналістка. Реалізовувала себе у пресових службах. Каже, що була білоручкою. 20 років не працювала коло землі. Тепер – ніби прокинулася генетична пам’ять.

– Питають мене люди, з якого переляку я зібралася в село, – розповідає Ольга. – Мій прадід Петро Кульба – родом з цього хутора. Був сільським господарем. Їздив на заробітки до Канади. Купив багато землі, заснував цей сад. Потім у 42-му році радянська влада його знищила.

Коли Ользі було 16, вона зарікалася тут жити. Хотіла поїхати якнайдалі і більше ніколи сюди не повертатися. Адже промивала капронові коліна в місцевому потічку. Бо впала. “Мої діти не будуть містити болото”, – казала.

– Мине час і вкотре все зміниться, – каже Ольга. –  До землі більшість людей таки повернулося.

Ольга Вирощує сурфінії, сортові помідори, перець, лаванду. Посадила понад 15 сортів квітів,  кущів і 40 горіхів. Ще – сливи, груші, яблука. Дуже допомагають діти, – каже Ольга. З квітів – поки цвітуть тільки ранні пеларгонії. Деякі рослини мають свою історію.

Перебування на самоті повернуло Ользі адекватну самооцінку, яка похитнулася  від нерозуміння інших людей. Життя в селі – значно важче, треба багато працювати фізично. Зате легше на голову, – каже Ольга. Діти мають хороший сон і апетит, Нема часу нудитися. Тут усе справжнє, як є.

– Ця весна перевернула все, – продовжує Ольга. – І не тільки в мене. Дійшов час зрозуміти, що все, чого ми не приймаємо, що так старанно заховуємо в куточках підсвідомості та біографії, має над нами сильну владу. Є величезним ресурсом та веде до внутрішнього зростання. От ми з дітьми знову на загубленому між світами і часом хутірці. Де скрипить прадідова верба, де так смачно весною пахнуть ранки, де птахи прилітають за графіком, а яйця лежать не в супермаркеті на полиці. Тут якщо хочеш солодкого – мусиш спекти. А хочеш їсти – зварити. Тут найбільший дедлайн – не посаджена цибуля.

Детальніше дивіться у сюжеті Суспільного.