Тернополянин двадцять років знаходився у наркотичному пеклі і став… волонтером

Доза за ціною життя. Двадцять років потрібно було Борису, аби вирватися з наркотичного пекла. 

Спочатку – книги і дитячі мрії, згодом – тренування і досягнення у спортивній гімнастиці, а потім на зміну прийшла згубна звичка… Колишній наркоман Борис, а тепер волонтер реабілітаційного центру при церкві «Любові і зцілення», розповів газеті Місто історію свого життя.

Почав колотися у п’ятнадцять

Я був звичайною дитиною з робітничої сім’ї. Вже у п’ять років я був постійним читачем бібліотеки, а у першому класі батьки записали мене на спортивну гімнастику. Оскільки заняття були двічі на день, на деякі уроки в школу я інколи не ходив. Десь у класі третьому я вже мав третій юнацький і був на шляху до третього дорослого розряду. І якби в той час мене запитали «ким я себе бачу в майбутньому?», я би стовідсотково відповів, що стану успішним професійним спортсменом.

Та на зміну дитячим мріям прийшла юність, почався розпад Радянського Союзу. У житті настав переломний момент. Усередині з‘явилось відчуття порожнечі, і в ті часи я не знав як її заповнити. Після школи залишив спорт і перейшов навчатися в училище. Там я і спробував наркотики, але не відразу. У мене в групі було два наркомани, які зовнішньо нічим не відрізнялись від інших. З часом між нами виникла дружба. За рік знайомства нові товариші не раз пропонували спробувати трунок, але я відмовлявся. Щоправда, тоді я не розумів, що на гачок потрапив відразу, як почав з ними спілкуватися.

Я зробив першу ін’єкцію у 15 років. Це була витяжка з макової соломки. Її виготовляло чимало студентів-медиків, з якими був знайомий особисто. Згодом я почав робити її сам. Тоді по селах було багато маку, вирощування якого міліція майже не контролювала. На той час людина, яку зараз називають наркоманом, не вважалася «на дні», до неї ставились з острахом, а у моєму середовищі, на жаль, це вважалося круто.

Чи задумувався я про свої дії і до чого це може призвести? Ні. Тоді діти не були достатньо поінформовані про наслідки вживання наркотиків. Жодного слова на виховній годині чи на уроках біології. Взагалі такі проблеми, як алкоголізм і наркоманія, не афішувались. Пригадую, що в школі перед уроками 30 хвилин тривала «політінформація». Саме там я вперше дізнався, що у наркоманів випадає волосся. Принаймні так писало у буклеті, який зачитувала однокласниця. Але це було скупо. Зараз я розумію, що найкращий приклад для дітей – це відверта розповідь живої людини про власний досвід.

20 років у пастці

Людина, яка починає вживати дурман, думає, що може в будь-який момент зупинитися. Це самообман. Насправді ти не помічаєш, як втрачаєш контроль над ситуацією. Є такий ланцюжок «вживання-зловживання-залежність». Спочатку я коловся раз на тиждень, потім раз на день, як мінімум. Пам’ятаю, як влітку в мене погіршилося самопочуття, почав боліти живіт і морозило. Старші наркомани сказали: «Ти в системі». Це був початок кінця. Що я відчував, коли вживав «дозу»? Ейфорію, розслабленість. Мене переставали хвилювати буденні речі, все відходило на задній план. Я відчував себе цілісною людиною. Звісно, це лише миттєвість. Коли приплив щастя минав, я починав порівнювати те, що відчував, з реальністю. І впадав у депресію, яку хотів подолати будь-яким способом. І знову приймав дозу, а якщо ні, тоді починалась «ломка».

Уперше я зрозумів, що це халепа, в 90-ті роки. Тоді я почав шукати порятунку. Навіть спробував лікуватися. Мама чимало грошей витратила на потрібні препарати і медичне обслуговування. Так, лікарі зняли фізичну залежність, але психологічно з цієї павутини було занадто важко вибратися. Рівно три дні я самостійно зміг прожити без дурману.
Коли ти починаєш вживати наркотики, ступаєш на криву стежку, завдаєш болю близьким, руйнуєш взаємини і себе, залишаєшся сам на сам. Двічі я намагався накласти на себе руки. Тричі я сидів у в’язниці. Перший раз – у 22 роки, за зберігання і вживання наркотичних речовин. З острахом згадую, як майже 16 діб не спав через «ломку». З часом я прийшов до тями, залежність минула. Потім потрапив під амністію і мене звільнили. Постає питання: навіщо повторювати свої помилки? Але коли я вийшов з в’язниці, то повернувся у середовище, яке мене повільно знищувало. Тюрма дала час на роздуми, зробила більш самотнім, а на волі я став просто обережнішим. Розумієте, людина потрапляє у замкнуте коло і не бачить дороги, як з нього вибратися. Падає моральна планка. Вчинки, які б не зробив ще вчора, сьогодні ти вже можеш зробити. Поступово деградуєш. Найстрашніше, що, окрім себе, ніхто не може допомогти. Коли нема наркотиків, на зміну приходить алкоголь. По-справжньому вільним себе вже неможливо відчути. В мене це тривало 20 років.

Понівечені тіла і душі

Я тоді ще не бачив наслідків вживання – коли людина просто починає гнити, в неї відмовляють органи. Моя зовнішність не дуже змінилася, оскільки наркотик, який ми готували, був органічним. Сьогодні ж більшість речовин, які є у незаконному обігу – хімія. Звісно, паралельно з такими, як я (опійними наркоманами – авт.), були наркомани, які сиділи на «колдакті» (медичний препарат змішаний з марганцем – авт.). За півроку вживання у останніх руйнувався опорно-руховий апарат, їм ставало важко говорити. Зараз я вже розумію, що наш організм від народження чистий. Бог нас створив завершеними. Тепер мої руки синього кольору, бо немає вен, погіршений кровообіг, а здати кров на аналіз – це взагалі окрема історія.

Якщо повернути час назад, я б сильно задумався і ніколи в житті не спробував цієї зарази.
Багато з моїх близьких померли. У 23 роки наркотики забрали життя мого друга Володі, він був майстром спорту з вільної боротьби. Мій старший брат, кандидат в майстри спорту по скелелазінню, помер від зараження крові у 32 роки.

Я бував у притонах. Це просто порожнє приміщення, без будь-яких меблів, лише на кухні стоїть газова плитка. Там постійно варили «ширку», і стояв настільки жахливий сморід, що за тиждень провітрювання квартири нічого не змінювалось. Запах в’їдався навіть в стіни. Я зустрічав людей з різними хворобами: цирозом печінки, гепатитом С, СНІДом. Бачив, як хлопець помирав від гангрени руки і ноги, бо навіть ампутація не могла допомогти, коли в жінки від цирозу печінки розпухнув живіт, а вона думала, що вагітна.

Бог дав мені другий шанс

Коли я вже був у відчаї, то звернувся по допомогу до однокласника, який є директором центру реабілітації. Як зараз пам’ятаю, він сказав, що врятувати мене може тільки Бог. Я захотів змінити своє життя. Я повірив, почав багато молитися і переосмислювати пройдений шлях. Якщо ви не вірите в диво, ви цього не зрозумієте. Але Бог зцілив мене, і тепер я вільний. На сьогоднішній день я не курю, не п’ю, не вживаю вульгарних слів.

Тепер я проводжу профілактичну роботу у школах, диспансерах, відвідую хворих і допомагаю їм. Я хочу, щоб люди знали, що хтось це вже проходив, і вчились на чужих помилках, навіть на моїх. Я радий, що можу комусь допомогти.

Мені багато що не дає спокою. Наприклад, дітям по телевізору показують, як молода дівчина вживає алкоголь у рекламі і виглядає неперевершеною. Як можна говорити про здорове суспільство, якщо ми власноруч самознищуємося? Я неодноразово повторюю своїм слухачам про закон причини і наслідку. Причина, наприклад, перша цигарка або склянка вина, а наслідок – зруйноване життя. Кожна людина має вибір між злом і добром, але рішення залежить від неї. Хочеться, щоб всі зрозуміли, що вихід є. І я знайшов його – Бог дав мені другий шанс, і я щасливий.