Громадяни Ізраїлю відшукали своїх рятівників через багато років у селі Тернопільщини (фото)

ფოტო: Незабуте добро Громадяни Ізраїлю відшукали своїх рятівників через багато років у Рублені та Рудці Бучацького району ярослава Шмига У Золотому Потоці є віддалена вулиця Рудка. Взагалі, як каже секретар селищної ради Галина Дручок, Рудка – це один із тисяч українських хуторів, яких не хочуть визнавати за окрему територіальну одиницю. Власне, саме до цього невизнаного хутора нас покликало бажання зустрітися із 81-річною Павлиною Кузевич. Декілька років тому бабуся Павлина побувала з селищним головою Марією Мосціпан у Тернополі, в палаці культури “Березіль”, де отримала з рук тодішнього голови ОДА Юрія Чижмаря орден “За мужність” ІІІ-го ступеня. Такі ж ордени отримали і дві її старші сестри Анастасія та Катерина. (На жаль, зустрітися із сестрами бабусі Павлини не вдалося, бо мешкають вони в селі Рублен, куди цієї зими дістатися вкрай важко.) Ці високі нагороди на старості літ – відлуння дитинства, в якому їм довелося побачити і пережити жахіття того, як люди полювали на людей. Щоб вбити. Вбити тільки за те, що євреї. Це були страшні роки Другої світової війни. Бабуся Павлина пригадує: “Я народилася в 1932 році і дуже добре пам’ятаю війну. Жили ми в Рублені на Кутасівці, нас в батьків було п’ятеро. Коли до Потока зайшли німці, то найперше кинулися ловити і винищувати євреїв. Якогось дня тато привів до нашої хати цілу єврейську родину. Їх було, мабуть, що шестеро, вже не можу пригадати точно. Пам’ятаю тільки деякі імена: Гицель, Мавка, Мошко, Сруль (до мене пише листи його дружина Іта, бо Срулько вже помер в Ізраїлі). Наш тато був з цією родиною знайомий ще до війни. Ці люди займалися торгівлею і інколи винаймали батька кіньми возити їх з крамом по навколишніх селах. Отож, гуртом викопали за хлівом яму, а зверху прикрили снопами соломи. До тої ями прокопали лаз з хліва, під жолобом вирили, щоб не видно було. Я тим лазом їжу носила, яку мама варила. Вони там у тій ямі сиділи, а деколи вночі трохи йшли до хати. Ніхто не знав, що ми євреїв ховаємо. Навіть сусіди. Були ж і такі серед наших людей, які могли видати. І одного разу таки приходили до нас німці, бо хтось був їм сказав, що маємо жидів у себе, але подивилися до хліва, на вишку і пішли. Не знайшли нашого сховку. Так вони там сиділи, аж поки німці не вступилися. Потім жили трохи в Бучачі, а тоді виїхали до Ізраїлю. Наші тато з мамою мали їх, немов за родину, але і по війні не зізнавалися нікому, що євреїв переховували…” Цьому є своє пояснення. Як відомо, до початку 90-их років взагалі було неможливо розшукувати в Радянському Союзі тих, хто рятував єврейське населення. В умовах прихованого радянського антисемітизму на захисників євреїв дивилися косо, і це при тому, що під час Другої світової війни було винищено половину єврейської нації. Доля бабусі Павлини та її сестер також виявилася нещадною на випробування. Здавалося, що війна закінчилася, настали мир і спокій. Але у 1958-1959 році почалися акції НКВС з переселення неблагонадійних. Рублен потрапив до чорного списку. Всі будинки було розвалено, мешканців села вивезли в Дніпропетровську область. Серед них і Павлину Кузевич. Лише в 70-их роках вона повернулася до Рублена, де з чоловіком відбудували хату, народили восьмеро дітей. На жаль, чоловік помер дуже рано, а тому самій доводилося поратися і на домашній господарці, і на колгоспному полі, і ставити на ноги дітей. Непомітно підкралася старість — виросли діти, створили власні родини, вже правнучкою тішиться бабуся Павлина. А десь десять років тому до Рублена, в оселю на Кутасівці, з Ізраїлю приїхала жінка на ім’я Іта. Вона хотіла побачити місце, де добрі люди, ризикуючи власним життям, врятували її родину, зустрітися з ними. Із родини рятівників залишилися лише три сестри: наша співрозмовниця та її сестри Анастасія і Катерина. Пані Іта почала клопотати про нагородження їх почесними відзнаками праведників та державними нагородами. До речі, у багатьох європейських країнах, де живуть праведники світу, вони відзначені національними нагородами. А у 2004 році співголови Науково-освітнього центру “Голокост” Алла Гербер та Ілля Альтман звернулися до президента Росії Владіміра Путіна з проханням відзначити заслуги російських праведників світу, однак через рік представлені матеріали повернули... Пізніше Ілля Альтман заявив: Росія — єдина держава, яка не нагороджує державними нагородами людей, визнаних Яд-Вашем, праведниками світу. А ось Україна — четверта за кількістю праведників країна після Польщі, Нідерландів та Франції. — На знак щирої вдячності Іта пропонувала бабусі Павлині та її сестрам поїхати на проживання до Ізраїлю. Та вони вирішили не покидати рідну землю на старості літ. Тоді жінка запропонувала, щоб за бажанням хтось із їхній дітей скористався правом проживання та працевлаштування на території Ізраїлю, а самі бабусі тричі у рік отримують грошову допомогу від нащадків врятованої єврейської родини. Сьогодні бабуся Павлина мешкає у затишній оселі свого сина Степана та невістки Ярослави, тішачись онуками та правнучкою Діанкою.