Харчувалися цукром, а грілися «буржуйками» – хореограф з Тернопільщини про «афганське» пекло

Пам’ятні рейди молодого хореографа Володимира Гудова. 

Володимира Гудова у Чорткові знає, як кажуть, «і стар, і млад». Якщо й не особисто, то за іменем. Бо те подружжя – Наталії і Володимира Гудових – практично поставило на ноги (в розумінні танцю) увесь небайдужий до жанру хореографії Чортків. Коли б вдатися до «послужного списку» митців, забракло б місця не лише на газетній полосі, а й сторінок у книжці. Дитячі, підліткові, юнацькі танцювальні колективи «Яблунька», «Яблуневий цвіт», «Джерельце», «Чайка», котрі «обростали» і «обростають» заслуженими званням. І мало хто, мабуть, здогадається, що у цього надзвичайно енергійного, вічно бігаю чого молодого чоловіка за плечима, в юності, – «афганське» минуле.

Йому випало бути одним з першовідкривачів. 26 грудня 1979 року до Афганістану увійшли радянські війська, а Володимир Гудов втрапив туди рівно за місяць, 26 січня.

- Ми жили ще в землянках, - згадує. – Була зима, доволі холодна зима. Грілися від «буржуйки», яку палили й чоботами, і олією, і мастилами різними – дрова були в дефіциті…

Виявляється, під Кабулом – зима ще й яка. Харчувалися сухариками й цукром. Бо на той час ще не було так розгорнуто контингент радянських військ, як згодом. На тому етапі участь військовиків із Союзу скоріш за все нагадувала «партизанку». Моєму співрозмовникові з найпершого періоду чи не найбільш запам’яталися голод і …воші. Каже, нормальні атрибути війни.

Він на неї втрапив з Коростеня, що на Житомирщині.

- Стою,- пригадує,- на посту у валянках. Мороз, сніг, 5 січня. Тривога, нашу роту знімають, переформовують. Беремо всю амуніцію, «Уралами» нас везуть в Овруч. Звідтіля – «зелене світло» і в Термез. Там пробули ми 5 днів. Спали у плащ-палатках, а потім вже у боксах. Казарми стояли порожні, війська було виведено в Афганістан, а ми прибули на їх місце. Через п’ять діб почали розформування: кого куди. Усе діялось нашвидкоруч, спонтанно: умієш готувати якісь страви – будеш кухарем, транспорт водити - сідай на «бетеер». А ти – кулеметником, бігом. Хтось про десант нічого й не чув, а туди потрапив. Таке діялось: хто виявився хитрішим – пристосувався, а хто глупішим – гинув одразу…

Їх переправили «бетеерами» і 26 січня розпочалась воєнна сторінка біографії Володимира Гудова. 181-й піхотний полк формувався під Кабулом. Під афганським небом піхотинець Гудов відслужив, як кажуть, від дзвінка до дзвінка – більш як півтора року.

Був заступником комзводу і мав свій кулемет на бронетранспортері. Двічі наривався на міни. Смертей бачив багато, проте говорити про це не хоче. Трохи був поранений – шрапнеллю. Згадує: піхотинці і з десантом, і з мінометниками, і з саперами їздили. В усіх куточках Афгану були – тільки в Кандагарі йому не довелося. І Баграм охороняли , і Сурубі – палац Аміна охороняли, і в Джелалабаді були. Діяла така схема: півтора місяця охорона, а потім місяць-півтора - рейди в гори. На його рахунку дев`ять тих пам’ятних рейдів. Консерви (кілька в томаті приїлася на все життя), перлова каша, іменована в гурті як «дріб 16». Спали, тісно притиснувшись один до одного, дихаючи в потилицю, - холоднеча в горах.

Бачив, як душмани прикривалися під час обстрілів жінками, стариками. Бачив, як наші в «шилках» горіли.

- Війна - це жах, - доходить висновку мій співбесідник. – Єдине прагнення – щоб у нас в Україні такого довіку не було. Щоб ми ні до кого не йшли «в гості», як тоді в Афганістан, і щоб до нас не йшли теж.

З-поміж бойових побратимів згадує із вдячністю командира батальону капітана Цимбалевського. Ще - Михайла Дерія із с.Дарахів, що на Теребовлянщині. Володимира Гудова було представлено до медалі «За відвагу» - перед всім батальйоном. А ще одного сержанта, Гербича із Закарпаття, - до ордена Червоної Зірки. Та тому сержантові дали Грамоту вже потім, а йому, Гудову, - оголосили подяку перед строєм, ото й усе.

Він розповідає, що там, за суворих обставин, водночас відбувався іспит на людяність. На взаємовиручку і відчуття ліктя. Це допомагало вижити, уціліти.

По закінченні строкової служби йому пропонували залишитися на надстрокову, служити й далі у тому батальйоні. Відмовився. Хоча військовим згодом став і прослужив в цілому 16 літ. Каже, змусила до того відсутність житла, якого потребувала родина. Зі своєю хореографічною спеціальністю, навіть маючи пільги, житла б не дочекався.

Однак Володимир Васильович вже не перший десяток літ наповно реалізує свої творчі можливості. Живе прекрасним і запалює до того юні таланти. Попри пекучий афганський біль, що заліг десь на самісінькому денці душі.