Лелека цілий рік прожила у хліві сердешних жителів Тернопільщини (фото)

Наближається пора повернення лелек із вирію, і в Івачеві Долішньому Тернопільського району вже з нетерпінням чекають свого улюбленця бузька Боця.

Торік лелека зимував у місцевого ветеринара Івана Скіри, а щоб відучити птаха від «легкого життя», чоловік влітку спровадив його до лелечого гурту. Відтоді Боцьо не прилітав. Але кажуть, що бузьки добре пам’ятають своїх господарів і можуть повернутися, якщо й не відразу, то через рік-другий. 

— Боцьо так прижився у нашому селі, що відмовився летіти з іншими птахами до Африки, зимував у хліві в Івана Федоровича, — розповідають Новій Тернопільській газеті  місцеві. — Мабуть, він би й лишився, якби не рішучість господаря, бо ж, як-не-як, лелека має жити з лелеками, а не з курми та качками. «Боцьо знову комусь в Івачеві наклекоче дитинча!» — жартували люди, коли він безцеремонно всідався на чийсь дах.

Купали в мидниці з милом і… «Галою» 

Більше року Боцьо жив на обійсті ветеринарів. Іван Скіра має приватну ветлікарню, його дружина Люба працює лікарем в обласній ветеринарній лабораторії, син Назар також ветлікар, тому лелека був під надійним наглядом. Принесла в згортку птаха «на прийом» до Івана Федоровича тернополянка, яка знайшла його в Гідропарку, — він увесь був у шмірі, не міг літати, тому мало не став здобиччю собак. 

— Лелека не був травмований, але не міг літати через сильне забруднення, — пригадує ветлікар. — Тернополянка попросила десь прилаштувати його, бо тримати такого «квартиранта» у міському помешканні було складно. Що залишалося? Зачекав бузьок у кабінеті до кінця робочого дня і поїхав зі мною додому. Посадили ми з дружиною його у мидницю, намилили господарським милом — не допомогло, налили на крила трохи «Гали» — і порядок! Назвали ми бузька Боцьо — від польського «боцян», що означає «лелека».
Скіри щедро нагодували птаха і до вечора він «знайомився» з їхньою живністю — котом, собакою та курми. Із перших хвилин Боцьо дав зрозуміти, хто відтепер господар: навіть собака боявся наблизитися, бо лелека «сичав» і цілився дзьобати.

— Увечері полетів, ну, думаю, слава Богу! Але не тут то було: вдосвіта зробив кілька кругів над подвір’ям і примостився у садку, — каже Іван Федорович, — так він облюбував наше обійстя. Коли садок заріс, перебрався на грядку. Підходив до хвіртки, що веде на город, і просив відчинити. Однак ночував в очереті на річці, що за триста метрів від нашого помешкання, мабуть, боявся нічної цивілізації. 

«Меню» для бузька — сало і мойва 

Боцьо був справжнім гурманом. Любив ласувати рибою, салом, м’ясом. Коли виїдав свій «пайок», підходив до собачої миски і забирав усе найсмачніше. Буквально випрошував у господарів підкинути йому ще щось смачненьке — ходив за ними, поки не отримував своє. Їв двічі на день, вранці перед роботою Скіри кидали птахові щось перекусити, ну, а вже вечеря була ситною. «Меню» в бузька було багатше, ніж навіть у кота чи собаки. Так, він міг за раз з’їсти 10 штук мойви чи сто грамів сала. Бувало, що турботливий господар спеціально варив для прирученого чорногуза супові набори.

— Ми «розбалували» Боця — він перестав ловити жаб. А навіщо, якщо все готове з рук подадуть? — усміхається Іван Скіра. — Від такого «доброго життя» він став лінтюхом, ні про гніздо вже не дбав, ні пару не шукав. Прилітали до села лелеки, то він навіть не дивився у їх бік. Хоча за забарвленням, за станом ніг це був молодий птах, повний сил і енергії. Він не те, що «женитися» не хотів, навіть митися перестав з лінощів. Інші лелеки чистенькі, а він прилітав з річки весь у болоті. Якийсь гниляк нам попався! А лелеку не виховаєш, це не той птах, що піддається вихованню. Бузьки горді, з пересторогою сприймають кожен жест. Навіть мені, якому він уже довіряв, доводилося так прицмокувати і заманювати рибкою, щоб спіймати і погладити.

Усю зиму Боцьо грівся біля радіатора

Та, попри ледачу вдачу, Боця любили і шкодували в Івачеві Долішньому. Саме тому Скіри дозволили йому поселитися на зиму в їхньому хліві. Найбільше таким екзотичним сусідством були шоковані свині. Їм доводилося сидіти нишком, бо зайвий рух міг роздратувати Боця, а вже тоді начувайся — як клюне, то клюне. А ще лелека об’їдав поросят, зате останні грілися попри нього біля… радіатора. Не повірите: у сильні морози Іван Федорович спеціально вмикав у хліві обігрівач, а ще дбав, аби лампа створювала «ефект дня», підсипав солому, щоб було тепло в ноги, — все для свого улюбленця! 

— У нас не було виходу: лелека не примкнув до інших, тому ми змушені були виділити йому «номер» у хліві, врешті, куди живе створіння виганяти, — каже ветеринар. — Я зробив вольєр, і там він просидів усю зиму, на вулицю не випускали, щоб не застудився. Боцьо деколи до поросят заскакував, щось крав. Заходжу до хліва, ввімкну світло, а бузьок радісним клекотом зустрічає: «Клек-клек». Іноді по-дружньому пощипував за рукав. Мої рідні, особливо онучок, завжди тримали дистанцію біля Боця, бо він міг мимохіть клюнути і в око. Іноді я заносив лелеку до хати, щоб потішити рідних, птах не боявся — стояв у куточку на одній нозі, з цікавістю «ловив» картинки у телевізорі, ну, і заглядав, що на стіл подають. 

Якби не звичка  «стріляти» по дахах…

Так Боцьо перезимував і, поки його «родичі» поверталися з вирію, першим гордо пролетів над Івачевом Долішнім і клекотом «розбудив» весну. Лелека жив би й досі у Скірів, якби не одна паскудна звичка — «стріляти» по чужих дахах.

— За зиму лелека «поштукатурив» поросят, а навесні почав «стріляти» по дахах сусідських будинків, автомобілях, — каже Іван Федорович. — А послід його надзвичайно їдкий, практично не змивається, і згодом бляха починає ржавіти. «Щось роби з бузьком, бо все загадить», — просили сусіди. А з сусідами треба жити в мирі, тож, рад не рад, довелося вжити радикальних заходів. Якось у травні син їхав у напрямку Заложців і побачив великий гурт лелек на болоті. Ми вирішили примкнути до них нашого Боця, бо байдикувати, жити за чийсь рахунок не годиться ні людині, ні птахові. Син підвіз лелеку до того гурту і випустив, це десь за 10 км від Івачева Долішнього. Так ми з ним попрощалися. Щодня чекали, що повернеться, але його не було: або знайшов іншого господаря, або пристав до гурту, або, не дай Боже, лелеки його заклювали, бо птахи не люблять чужаків. Дорогу до нас, думаю, не забув, бо лелеки ніколи не забувають шлях. До Африки не забувають, то й назад пам’ятають. А може, цьогоріч знову прилетить і попроситься? Приймемо обов’язково!