«Добре тобі, мамо, що ти можеш ходити», - важкохворий тернополянин, якому потрібна допомога

Нещодавно до редакції «Міста» завітала старенька жінка. Вона зі слізьми на очах попросила розповісти людям про біду, яка трапилась із її сином. Можливо, якесь чуйне серце відгукнеться.

«Мій Володя з самого дитинства був надзвичайно жвавим та енергійним. Завжди знав що відповісти, як допомогти, що змайструвати. Я не могла натішитись, дивлячись, якою хорошою дитиною він зростав», – згадує пані Марія.

За словами матері, в сина не було проблем з навчанням, особливо добре хлопцеві вдавалися точні науки. Рідні вже будували величезні плани на майбутнє, та оторопіли, коли дізнались про біду. «Невідома хвороба, яка непокоїла мого Володю, почалась ще в школі, приблизно у 8-9 класі. І вже наприкінці навчання. У 10-11 класі, я вже його звільняла від занять та іспитів. На той час ми ще не знали що з ним коїлось. Тернопільські невропатологи казали, що то звичайні ненав’язливі рухи. Та синові постійно було погано, і ми вирішили поїхати до Києва. Там виявили в нього кісту головного мозку», – розповідає мати.

У Києві хлопця лікували неодноразово. В результаті хворобливий стан дещо поліпшився, але приступи все ж продовжувались. Та неймовірним було те, що при такій хворобі юнак вступив до тернопільського вишу на факультет комп’ютерних технологій, самостійно склав усі іспити та навчався на «відмінно». «Навчання для Володі було дуже важливим. Пам’ятаю, коли звечора в сина дуже боліла голова, він просив збудити його вдосвіта, о п’ятій ранку, щоб він приготувався до семінару чи іспиту. Так він навчався, незважаючи на головні болі, постійно підвищений тиск, часті запаморочення. Навчався тому, що мав високі цілі, він завжди знав і вірив, що переможе хворобу».
Та біда ніяк не покидала цю сім’ю. Хлопцеві ставало дедалі гірше. Рідні ще неодноразово возили його в різні медичні заклади по всій Україні. Лікарі прогнозували, що ситуацію вже не виправиш нічим. Так, наприкінці другого курсу мати вимушена була взяти академ-відпустку для сина. До вишу юнак так і не повернувся.

«Лікування було дуже важким і болючим. Натерпілась моя дитина дуже. На той час він був у важкому стані: не міг ні ходити, ні їсти самостійно. Не можу передати, що відчуває мати, дивлячись на смертельно хвору дитину. Мені хотілося віддати життя, душу, будь-що, лиш би йому стало легше, – зі слізьми розповідає пані Марія. – Я намагалась біля нього не плакати, а завжди підбадьорювала, мовляв, все буде добре. Він же дивився на мене очима, повними жалю, і завжди казав: «Добре тобі, мамо, що ти можеш ходити. Я так хочу поглянути, що там на вулиці, поспілкуватися із людьми».

Серце пані Марії ледь не розривалось від болю, та вона не здавалась, і продовжувала боротьбу зі страшною хворобою.
«Ми люди віруючі, тому в боротьбі з хворобою, окрім ліків, завжди залучали молитву. Почали їздити по святих місцях. З часом я помітила, що від нашої спільної молитви синові ставало краще. Тоді ми продовжували наші подорожі. Пам’ятаю, тижнями жили в Зарваниці, Колодіївці, Почаєві. Одного разу поїхали на Закарпаття. Там в самих горах живе отець Семен, який лікує хворих списом та молитвою. Це так було дивно. Зайшли ми до хати священика, а він поглянув на нас і одразу ж розповів, як нас звати, скільки синові років. Провів молитву та приклав списа до хворого тіла Володі, після чого синочкові стало легше. Отець Семен пророкував, що з сином все буде добре, щоб надіятись на краще, вірити і молитися», – розповідає пані Марія.

Минулого ж року сім’ї не випало нагоди поїхати по святих місцях, оскільки на все потрібні чималі кошти. Тому хвороба знову почала загострюватись. Володимир двічі лежав в тернопільській лікарні в неврології, але таке лікування нічим не допомогло, адже йому потрібна кваліфікована, вузькоспеціалізована допомога. Нещодавно пані Марія почула, що у Львові відкрили новий лікувальний центр. Професор, який завідує цим закладом, доволі відомий та вилікував не одну важкохвору людину. Проте на це лікування потрібні неабиякі кошти.

Незважаючи на довготривалу хворобу, категоричні прогнози лікарів, сьогодні Володя самостійно встає, ходить по подвір’ю, свідомо спілкується з людьми. Лікарі до сьогодні дивуються, що він все нормально сприймає, розуміє, розум у нього світлий, не затьмарений смертельною хворобою. «Ми дуже вдячні Богові, що дитина встала, ходить самостійно, їсть, говорить, ми боремося з недугою вже добрих 15 років. Але боїмося, що буде завтра. Мені 70 років, чоловікові – 75, ми не маємо на кого його залишити. Він неодноразово плаче, питаючи, мамо, а що буде зі мною, коли вас не стане. Я не знаю, що відповісти синові, і поки жива, хочу зробити все, щоб допомогти та вилікувати».

У Володі, попри важку хворобу, багато планів на майбутнє. Він вірить у те, що одужає, завжди молиться і просить Бога про майбутню сім’ю, діток, дружину, адже чоловікові лише 33 роки. Він людина розумна, обдарована, тому хоче завершити навчання та здобути професію.
Рідні Володимира просять усіх небайдужих до людського горя допомогти, адже життя молодого чоловіка можна врятувати. «Ми дуже просимо, допоможіть. Хто має можливість, бажання і фінанси, не покиньте нас у цьому горі. Ми ж у відповідь чим зможемо, віддячимо: молитимемось за вас та ваші сім’ї в усіх святих місцях, де лишень матимемо змогу побувати», – говорить пані Марія.
Усі координати сім’ї є в редакції газети «Місто», які ми зможемо надати їх усім, хто захоче допомогти цій сім’ї в їхньому горі.