Тернопільщину охрестили «інфарктним регіоном»

Знову європейські експерти передрікають українській економіці дефолт. У відповідь  вітчизняні науковці лише байдуже знизують плечима: хіба країні – житниці Європи слід цим перейматись і рівнятись на закордон?

Більше того, називають сільське господарство рушійною силою нашої економіки. Якщо це насправді так, чому ж тоді аграрну Тернопільщину вважають депресивним регіоном? Про це йшла мова із заступником декана факультету аграрної економіки і менеджменту ТНЕУ Русланом Феоктистовичем Бруханським.

- Люди повинні їсти й пити, перш ніж щось творити. Це аксіома. Тому сільське господарство як галузь є і надалі залишатиметься першоосновою забезпечення життєдіяльності суспільства. Воно є пріоритетною та рушійною силою економіки. Хоча слід зазначити, що в окремих країн значення цієї галузі виробництва різне: від головної в економіці до повної відмови від неї, - зазначив Руслан Бруханський.

Щодо вітчизняної економіки важливість аграрного сектору як чинника її розвитку важко переоцінити. Це підтверджується фактичними макроекономічними показниками. Нині аграрний сектор забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність країни. За останніми даними, у ньому формується майже 11% ВВП України та приблизно 2/3 фонду споживання населення. Минулого року зафіксовано безпрецедентний ріст аграрного експорту − майже на 40% та рекордний обсяг експорту зерна − 23 млн. тонн. Крім того, варто врахувати, що у сільському господарстві України зайнято майже 4 млн. працівників, що більше, ніж у США. На селі проживає більше третини чисельності населення нашої країни, головним видом діяльності якого є ведення особистого господарства та виробництво сільськогосподарської продукції, - пише Номер один. В Україні загалом і на Тернопільщині, зокрема, немає іншого шляху, окрім ефективного ведення сільського господарства, бо у нас, порівняно з іншими країнами світу, умови розвитку незрівнянно кращі.

- Чому ж тоді Тернопільщину охрестили депресивним регіоном?

- Щодо депресивності, то це доволі відносне поняття. Інколи як синонім використовують термін «інфарктний регіон», що, погодьтеся, містить медичні аспекти оцінки соціально-економічного розвитку конкретного регіону. Тим часом в економічній науці досі не вироблено єдиних критеріїв оцінки цього явища, а тому відсутня узгодженість у визначенні. Крім того, існують різні показники та рівні депресивності, за окремими з них до депресивних можна зарахувати практично всі регіони України.

Якщо ж оперувати законодавчо встановленими критеріями, то депресивним може бути визнаним регіон, де протягом останніх 5 років середній показник обсягу валового регіонального продукту на одну особу є найнижчим. Згідно з цим найвищий рівень депресивності мають Чернівеччина, Тернопільщина та Закарпаття, за ними йдуть інші області Західної України. До речі, якщо бути послідовно-об’єктивним, то за показником ВВП на душу населення Україну вважають однією з найдепресивніших держав Європи, адже значення цього показника у нас в 11-12 разів менше, ніж у Німеччині чи Франції, та у 3,5 раза, ніж у наших сусідів − Угорщині, Польщі та Росії. Республіка Білорусь також випереджає Україну за рівнем ВВП на душу населення: минулого року цей показник тут становив лише 69% рівня, досягнутого на початку нашої незалежності.

У цьому контексті пригадується історія, пов’язана з візитом німецьких науковців на наш факультет. Вони зауважили, що Тернопільщина та вся Західна Україна схожі на Баварію після Другої світової війни. До речі, вперше поняття «депресивний регіон» було вжито власне у міжвоєнний період у Великобританії. Сьогодні у всьому світі відомі баварські ковбаски, пиво та автомобілі. Вони виявилися найкращим засобам від економічної депресії. Для Тернопільщини такими ліками є сільське господарство і розвиток аграрної економіки, що здатні перетворити регіон на українську Баварію.

Нині єдиною галуззю, яка практично витягує економіку України, є сільське господарство. На відміну від промисловості з її тривалою рецесією, агросектор демонструє значні темпи розвитку: у січні-червні 2013 р. зростання виробництва у галузі становило 15,4%. Безумовно, це є рушійною силою вітчизняної економіки.

- Наскільки конкурентоспроможний наш агросектор? За кордоном відверто критикують умови, створені у нас для агрохолдингів. Якщо б поменшало цих агроімперій, чи спроможні фермери утримати ціни та нагодувати країну?

- Дана проблема у вузькому розумінні зводиться до продуктивності праці. Господарське впорядкування, як правило, призводить до її стійкого зростання. Наприклад, Крим у прадавні часи міг прогодувати лише приблизно 150 мисливців та збирачів. Нині ж таку саму кількість осіб під силу прогодувати одному німецькому чи американському фермеру.

В Україні сучасний рівень продуктивності праці у сільському господарстві можна порівняти з ситуацією у середині минулого століття у розвинених країнах Західної Європи. У 1900 р. один працівник, зайнятий в агросекторі Німеччини, міг прогодувати 4 особи, у 1949 − 10, 1960 − 17, а у 2012 р. − вже 140 осіб.

Володіючи майже третиною чорноземів світу, Україна за умови зростання продуктивності потенційно здатна забезпечити продовольством 600-мільйонне населення світу. Жодна країна не може забезпечити такого приросту!

Високу конкурентоспроможність вітчизняного аграрного сектору засвідчує той факт, що за останні 40 років обсяги експорту сільськогосподарської продукції зросли у 20 разів. У товарній структурі українського експорту питома вага агропродовольства щороку зростає. У 2012 р. вона сягнула рекордної позначки у 24,3%. У цьому році проголошено рекордний експорт зернових − 26-29 млн. тонн, що дозволить Україні вийти на друге-третє місце за експортом зернових у світі (після США чи Аргентини).

Чи поменшає агрохолдингів? Тенденція засвідчує зворотний процес − кількість агрохолдингів в Україні наразі збільшується. Вони займають лідируючі позиції у списку найбільших експортерів зерна та інших видів агропродукції. Нині три найбільші агрохолдинги України («Нібулон», «Кернел» та «Луї Дрейфус») забезпечують третину вітчизняного експорту зернових.

На цьому фоні роль фермерських господарств більш ніж скромна. Протягом останніх років їх чисельність невпинно скорочується. 40 тис. фермерських господарств забезпечують лише 6,9% валової продукції сільського господарства, а частка виробленої ними тваринницької продукції сягає менше 2%. Масовий фермерський і кооперативний рух в Україні так і не відбувся. Слід визнати, теза, що фермери здатні годувати країну, швидше належить до розряду міфів. Дрібні фермерські та кооперативні господарства не здатні конкурувати з потужними мегаструктурами агрохолдингів. Переваги великих сільськогосподарських компаній очевидні: доступ до дешевих фінансових ресурсів, ринків збуту, ефективне застосування новітніх технологій, залучення кращих і високооплачуваних фахівців.

Сучасне сільськогосподарське виробництво − це комп’ютерні системи управління виробничими процесами, ефективна логістика, інтегровані продовольчі ланцюги і навіть застосування космічних технологій.

У кожному окремому сегменті − агрономії, екології, економіці, менеджменті тощо − необхідні висококласні спеціалісти. Тому зовсім не дивно, що серед іноземних фахівців агрокомпаній можна зустріти випускників з України. До речі, студенти нашого факультету аграрної економіки і менеджменту мають можливість проходити навчально-виробничу практику на базі агрохолдингу «Мрія» з наступним працевлаштуванням у цій компанії.

- Як Ви ставитесь до спроб уряду регулювати ціни на c/г продукти, зокрема, цукор, молоко, паливно-мастильні матеріали? Причому часто це робиться у «ручному режимі», хоча фактично в Україні ринкова економіка, але уряд продовжує регулювати?

- Якщо ціна визначається виключно на основі рішень учасників ринку, то говорять про вільний ринок. Якщо держава безпосередньо вмішується у процес ринкового ціноутворення, то говорять про регульований ринок.

Ринкова економіка − регульована економіка. Це реальний, об’єктивний факт. У сучасному світі вільних аграрних ринків не існує. Особливо жорстко вони регулюються в Японії, США і Європейському Союзі. Таке регулювання, як правило, зумовлене двома причинами: по-перше, необхідністю забезпечити населення продовольством, а також захистити впливового аграрного лобі від самого ж ринку − ринкових криз. По-друге, забезпечити зростання його доходів, одночасно забезпечуючи експансію власного продовольства на ринки інших країн світу, в т.ч. України.

Наприклад, в Євросоюзі ще й досі встановлюються мінімальні фіксовані ціни на певні види агропродовольства. З метою захисту внутрішнього ринку ЄС від більш дешевшої і якісної сільськогосподарської продукції, що пропонується на світовому ринку, використовують механізм порогових цін. Також масово використовується механізм прямих виплат фермерам.

За останні 20 років нова підтримка аграрного ринку в ЄС зменшилася з 91% до 6%, однак рівень фінансування виробників за рахунок прямих виплат зріс із 9% до 72%.

Водночас за останні 40 років фактичні витрати бюджету ЄС в абсолютному вимірі зросли з 3,6 млрд. євро до 129,1 млрд. євро у 2012 р., а загальний розмір бюджетної підтримки європейських виробників сільськогосподарської продукції у поточному році становитиме 43,2 млрд. євро, тобто 40% від загального розміру бюджету Євросоюзу.

Реальний розмір фінансової підтримки аграрного сектору ЄС не лише не зменшився, а навпаки,багаторазово збільшився. У 2017-2020 рр. розмір прямих виплат на 1 га сільськогосподарських угідь для виробників сільськогосподарської продукції у країнах Європейського Союзу становитиме: у Нідерландах − 458 євро, Бельгії − 435, Італії − 404, Німеччині − 319, а на Мальті − 696 євро.

Про такий спосіб регулювання вітчизняного аграрного ринку українським виробникам доводиться лише мріяти. Уряд повинен регулювати сільськогосподарський ринок, але робити це повинен ефективно.