"Це – як наркотик": медикиня з Тернопільщини, яка пережила пекло передової, знову рветься на фронт рятувати бійців (ФОТО)

Знайомтеся: бойовий медик із позивним «Фея», на часі – ерготерапевт відділення реабілітації стаціонару КНП «Тернопільська міська комунальна лікарня швидкої допомоги» Оксана БІЛИК-РИЩУК.

З цією миловидною панянкою жірналістка Чотрків.сіті познайомилася кілька місяців тому. Проте якось не випадало можливості поспілкуватися саме про її перебування на фронті як бойового медика. Бо не дуже хотілось Оксані згадувати фронтове пекло передової. Та ось пощастило: бажана зустріч, приємна та водночас до болю щемлива розмова…

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Чимало є хлопців (мобілізованих), які зізнаються, що бояться їхати на передок, кажучи: «Я буду робити все, що потрібно, тільки не на передок». І це добре, бо людина зі страху може вчинити щось непоправне. Треба їх розуміти, зважаючи на людський фактор. Наших хлопців треба берегти. У кожного свій фронт, де можна принести більше користі.

Відразу ж запитую, чи є фото, якими Оксана може поділитися з нами. Показує…

– Це наш бойовий медик Кирило. На превеликий жаль, його вже рік як немає…

І зізнається:

– Коли вперше їхала на фронт, важила близько 70-ти кілограмів (52-го розміру форма), а повернулася – 46-й розмір… Тепер мама вже трішки мене, як каже, відгодувала…

А ось, на фото, я з великим букетом квітів. Це така пам’ятна мить, неймовірна приємність! Тоді в нас була передислокація. Пригадую, тільки-но приїхали на місце призначення, командир по рації: «Оксано, бігом до мене!». Лечу до нього з думкою: щось сталося… А він каже: «В часі переїзду що там залишила?» – «Та нічого, все зробила» – «Ось це ти забула!»… І витягує з машини величезний букет квітів… Це настільки було зворушливо!

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Відколи розпочалася Ваша військова діяльність як бойового медика?

– Здається, я своє не відслужила. Хоча й зараз працюю з військовими (пораненими) як ерготерапевт, реабілітолог: вчу їх заново ходити, відновлюючи моторику ніг, рук. Разом із цим спілкуюся з нашими воїнами, згадуємо бойові. Тож, це та ж армія. Проте так хочеться повернутися туди, на бойові позиції, до своїх хлопців, бути для них підтримкою. І я обов’язково повернусь!

З 2016-го року служила у складі 44-ї окремої артилерійської бригади ім. гетьмана Данила Апостола, а з початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну – в 24-й окремій механізованій бригаді ім. короля Данила. З артилерії – в піхоту (усміхається).

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

До війни працювала в нашій Чортківській центральній лікарні маніпуляційною медсестрою інфекційного відділення. Слід сказати, наш колектив – на вагу золота (без перебільшення). Міцний, дружний!

Зауважу, батько мій теж військовий медик (зараз на пенсії). Тож із дитинства знала, що таке військова служба. Часто одягала татову форму (хоч і величезна на мене була) і «дефілювала» в ній по хаті. Досі у мене збереглася батькова портупея. До слова, мала її при собі й на фронті.

Якось мені зателефонував військовий комісар, знаючи, що я вже давно просилася в ЗСУ, і сказав, що є робота. Того ж дня, не роздумуючи, подала всі необхідні документи у військкомат і наступного – була вже при повному спорядженні в складі 44-ї бригади.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– А як Ваші колеги-медики зреагували на це?

– Направду, були шоковані. Казали: «Оксано, подумай: армія, війна!». А я відповідала: «Нічого страшного, прорвемося!». Протягом місяця часу я вже була в зоні бойових дій.

– Між захворюваннями цивільних і пораненнями воїнів є велика різниця…

– Безумовно! Там немає часу на роздумування. Треба рятувати життя миттєво! В 2016-у році моя перша посада бойового медика була в ДАРі (дивізіонна артилерійська розвідка) Першого дивізіону. Потім (за кілька років) пощастило побувати у відпустці, після якої перевели мене в Другий дивізіон.

– Небезпека – на кожному кроці…

– З Київської області ми переїжджали в Малин. І ось терміново треба було відвезти пораненого в лікарню. Дорога пролягала через річку, по мосту. Доїхали, віддали лікарям пораненого, повертаємося. І тут… Тільки-но проїхали міст, доля секунди – як по мосту влупили… Це захист Всевишнього.

– Жахіття війни… Мабуть, зачасту смерть стояла перед очима… З чим найперше довелося зіткнутися?

– Треба сказати, до того часу я ніколи не чула ні пострілів, ні вибухів… Приїхала на місце дислокації медичного пункту десь посеред ночі. Бачу медичний бус: віконного скла немає жодного, корпус зрешечений… Мені кажуть: «Треба їхати»… Закинула свої речі в того буса, сіла. Чую: «Там обстріли, вдягни броню». Тоді вперше відчула вагу бронежилета. Рушаємо, а командир каже: «Опустися, вікон же немає», – і передає мені автомат: «Якщо що, будеш відстрілюватися»… Тож так і їхали в зону бойових дій, автомат – напоготові. Довкола – постріли, вибухи… «Зенітка»… Таке моє перше бойове хрещення.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Медик не має права схилятися навіть на мить до якогось сумніву…

– Звісно ж, особливо на бойових позиціях. Права на будь-яку похибку (навіть найменшу) немає! Ні секунди на роздуми. Знаєте, коли приходить якесь розмірковування? Коли пораненого вже доправлено до лікарні. Тоді аналізуєш всі свої дії для переконання, що все зробила правильно.

– Перший поранений у Ваших руках...

– На фронті навчишся всього, що врятує життя нашим бійцям. Я навіть навчилася шити (що до цього мені не доводилося). Траплялося таке – їду, ось-ось надам допомогу, врятую, та… Просто не встигаю доїхати… І причина не в нас, не в обстрілах – зачасту підводила техніка, на жаль… Тому на фронті вкрай необхідні добротні справні автівки. А перший поранений – розсічення голови. Хлопчина «родився в сорочці». Осколок потрапив у голову і добряче розсік майже міліметр біля скроні. Самій треба було зашивати розсічення. На початку я була єдиним бойовим медиком на весь дивізіон (а це – 300 вояків). Важкувато. Було таке, що поспішаєш на порятунок, а приїжджаєш уже просто забрати тіло… Досі перед очима: усміхнений хлопчина (душа компанії), а через якісь пів години дізнаєшся – нема його… Тоді не могла стримати сліз. Бо так не має бути! Вони (орки) не мають права заходити на нашу землю, а тим паче – вбивати! Боляче дивитися, коли в статусі переселенців містом гуляють дебелі чоловіки і кажуть, що ми ще й повинні їх захистити… Згодом дослужилася до начальника медичного пункту. Тобто бойові медики на позиціях надавали першу медичну допомогу пораненим, яких потім доправляли вже до нас.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Чи був момент, коли Вам здавалося, що це вже все – кінець?

– Так. 23 лютого за попереднім планом ми виїжджали на нове місце дислокації, та в якийсь момент курс змінився – на Київщину. Саме там я вперше, в дійсності, попрощалася з мамою (і на очах моєї співрозмовниці з’явилися сльози – авт.). Дві доби ми не спали. Їхали «буханкою». Часто зупинялися через якісь «вибрики» машини: то закипить, то ще якісь неполадки… А нас лише двоє – я і водій «Ярік». Ми чітко усвідомлювали, де будемо і що може статися… На вказане місце приїхали вночі, проте так і не знали, де саме знаходимося, лише – Київська область. А там – «зарево»!.. Командир по рації: «Оксано, будь напоготові!»… Все на адреналіні. Повз на всіх швидкостях мчить бойова техніка. І тут біля нас спиняється одна легкова з нашими хлопцями. «Ви якого @@@ тут стоїте?! – кричать до нас. – Гляньте на дорогу!». Ми дивимося: мчать танки… «Це наші?» – «Це орки!»… Ярік заводити машину, а вона – ніяк… Ще якась мить, і наша автівка мчить на всіх парах. Промайнула думка, що залишаємо машину, аби самим врятуватися, бо «буханка» може в будь-яку мить заглохнути. Та летимо далі… Й тут перед нами, наче з-під землі, наш боєць рвучко махає руками: «Стійте!»… Тоді я десь загубила свій телефон. Та наші хлопці знайшли, повернули. А далі – знову в дорогу. Не пам’ятаю причини зупинки, лише крик: «Ярік – з машини!». Влітаємо в якийсь чагарник, а над нами з обох боків ворожі літаки, і… нас накриває. Гілля з дерев падає на тебе, а ти лежиш… Тоді встигла зробити дзвіночок мамі й сказати: «Матусю, я тебе дуже люблю»… На зв’язок із мамою вийшла аж через три доби. Пізніше дізналася, що після того мого дзвінка мама як йшла по подвір’ю, так і з диким криком впала на коліна. Відтоді в будь-якій ситуації кажу мамі: «В мене все добре». Того дня, в часі ворожої атаки, загинула вся «батарея» нашого сусіднього дивізіону (близько 60-ти вояків), вони потрапили в полон, орки їх розстріляли…

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Ваше ставлення до ворогів?

– А як ставитися до тих, хто нахабно лізе в твій дім, вбиваючи і старих, і малих… Колись у мене була подруга. Вона познайомилася з хлопцем з росії. Всього на тиждень поїхала до нього (це було в часі Майдану). А звідти вона повернулася вже з протилежною думкою щодо України та українців, не дивлячись на те, що тут народилася й виросла. Вона сказала, що українці самі винуваті в тому, що твориться… Це як можна всього за тиждень часу до одуру зазомбуватися?! Тепер її чоловік воює на боці москалів, а її рідний брат – в ЗСУ, за Україну.

– Оксано, чи зустрічалися з тими хлопцями, яких Ви рятували, вже після їхнього перебування в госпіталі?

– Так. Це неймовірна радість – бачити свою роботу. Упевнена, професія медика – це для мене дар Божий. Не перериваю зв’язок із побратимами, у кожну вільну хвилину спілкуюся з ними, та й вони часто телефонують.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Повернемося в сьогодення Вашої професійної діяльності…

– Працюю в Тернопільській першій міській лікарні швидкої допомоги за спеціальністю – фізична терапія, ерготерапія. Нашими пацієнтами є люди після інсульту, контузії. Тобто ми допомагаємо їм відновлювати себе в повсякденному житті: вчимо одягатися, взуватися, їсти. Завдяки військовому досвіду ще й чисто по-людськи допомагаю людям і в психологічному плані.

Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Ви зізналися в своєму бажанні: повернутися на фронт…

– Думаю, так і буде. Це свого роду, як наркотик, направду. А ще коли телефонують мої хлопці й кажуть: «Нам тебе не вистачає», то все – рішення безумовне.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Знаю, що причина Вашого звільнення – це важке поранення…

– Було… Не дуже хочу про це говорити. Бо важко… Сталося так, що довелось самій собі надавати першу меддопомогу. Та попри все, хочеться далі в бій. Познайомилася з хорошою психологинею, направду, професіоналом своєї справи. Тепер ми близькі подруги. У неї позивний «Відьма», у мене – «Фея». Саме вона допомогла мені позбутися відчуття провини: от я поїхала, а мої хлопці там залишилися й далі дивитися в очі смерті… Ніяк не можу зрозуміти тих, хто продовжує жити власним життям і не переймається тим, що орки несуть смерть на нашу землю! Україна будується з кожного з нас. І якою вона буде, залежить тільки від нас.

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

– Пані Оксано, у Вас є донечка. Скільки їй було, коли Ви пішли в армію?

– Тоді їй – Аріночці – було три рочки. Вона залишилася з моїми батьками. Бачились ми дуже рідко. Зараз донечці вже 11. На жаль, всі важливі моменти її життя, розвитку я бачила лише по відео. Тепер, після звільнення з армії, дивлюсь на Арінку, й мучить мене думка: пропустила найкращі, найсвітліші миті дитинства своєї доні…

Автор: Фото з архіву Оксани Білик-Рищук

Це ж яку треба мати силу волі – зваживши все, на перше місце поставити захист Батьківщини! Честь Вам, мужня дівчино, і низький уклін! Незабаром День медичного працівника. Тож, пані Оксано, щиро вітаю Вас із професійним святом! Ви – сильна, вольова, та попри це бажаю, нехай Господь примножує Ваші сили, щоб якнайшвидше здобути перемогу над усякого роду злом.