Що змусило американця перелетіти океан, щоб провести відпустку у селі на Тернопільщині? (фото)

Що може змусити вихованого між Сциллою і Харибдою здорового способу життя та фаст-фуду американця перелетіли океан аби провести свою довгоочікувану відпустку в далекій і незнаній Україні? Прагнення ризику та нестача екстриму? Пошуки нерозвіданих нафтоносних районів? Переслідування ЦРУ.

Ні, поклик предків. Невидимі віточки генеалогічного древа з Даласа привели Ларрі Срубаса на Тернопільщину. У когось ці віточки геть зовсім струхлявілі і спопеліли, в когось – досі міцні і живі. Ларрі, з іменем свого далекого предка – пра-пра-пра-прадіда Лоуренса Срубаса, зацікавився власним родоводом завдяки ентузіазму і глибокій дослідницькій роботі кузини своєї матері, Кетрін.

- Моя тітка отримала доступ до оцифрованих документів католицької церкви. Так став можливими пошук наших дідів-бабусь за записами у метричних книгах. Я знаю свого найдавнішого родича – Якуба Срубаса, який народився у Гримайлові 1704 року.

- Коли ваша родина прибула в Америку? Чи не хотіли повернутися на Батьківщину?

- Сім’я емігрувала до США у 1900 році. Про це свідчить відмітка у прикордонному журналі. Проте ніхто із моєї родини не повертався сюди, до цієї землі відколи прапрабатьки залишили її. Перша світова війна, велика депресія, Друга світова, радянська окупація… це не були добрі часи, аби подорожувати назад.

- Тож ви, Ларрі, віддаєте своєрідний борг минулому?

- Я хотів би, перебуваючи тут, краще дізнатися про те, як жили мої предки. Адже я маю навіть номери будинків! Можливо, є старші люди, котрі їх пам’ятають, чи мають родинні зв’язки. Можливо, на цвинтарі у Глібові чи Гримайлові, звідки вони родом, досі збереглися їх могили. Я б хотів зрозуміти ті причини, які спонукали їх залишити рідний дім і шукати щастя за океаном.

Сто тринадцять років тому подібний вояж був значно ризикованішим і вартував цілих статків! Однак далека Америка – країна можливостей – притягувала мрії українських селян про нове життя. Багато з них, навіть не вміли читати і писати, проте були готові продати останню сорочку за квиток на «Білий корабель». Часто цим користувалися шахраї, і бідний господар раптово виявляв, що став володарем не путівки у Новий світ, а.. квитка у Львівську оперу. Однак інші добиралися, ставали на ноги і як найбільш підприємливі, здатні до сміливих вчинків – врешті піднімали чужу державу…

- Чи не було вам лячно, Ларрі? Це ваша перша подорож в Україну?

- Я був у Польщі на початку 90-х років, тому Україна не стала для мене шоком. Сучасна Україна – це Польща на початку 90-х. Перші слова, які я вивчив в Україні – продукти, ресторан, перукарня, секонд-хенд. Це допомагає зорієнтуватися. Крім того, я планував свою подорож, налагоджував контакти і наперед призначав зустрічі з потрібними людьми.

Проте в Україні все іде не по-плану. Чоловік, з яким я контактував, запросив мене до себе. Через цю гостинність я опинився у селі, де насправді міг відчути всі принади життя без водогону і майже без електрики, не мовлячи про телефон… Через кілька днів я сказав: «Вибачте, але я не можу тут залишатися більше, я повинен дістатися до свого місця призначення, а не дивитися на іржавий паркан!». Я побував на Гусятинщині, тамтешні люди були дуже привітними. Я спілкувався зі столітньою Ганною, яка, проте, вже не пам’ятає моїх родичів. Проте пам’ятає католицький костел, на місці якого у Гримайлові зараз – торговий центр. На занедбаному католицькому кладовищі я не зумів знайти імен своїх предків, однак відчував їх присутність. Видається, що містечко зараз значно менш розвинене, аніж століття тому… Однак загалом, я задоволений подорожжю. Я мешкав у Тернополі. Це затишне місто. Своїми розписами мене вразила греко-католицька церква у центрі, раніше – домініканський костел.

Як тренер з фітнесу з багаторічним досвідом, Ларрі відзначає, що українцям значно менше потрібні були б його послуги. Тяжка праця на селі загартовує тіло. А як журналіст за освітою, сьогодні Ларрі працює відеооператором у власній компанії «Fivestreet production». Результатом «паломництва» до землі своїх предків має стати документальний фільм.

- Я хочу зробити невеликий фільм про свою родину. Я думаю, він буде цікавим й іншим, адже у Техасі багато сімей з подібною історією.

Окрасою фільму має стати артефакт – пожовкла від невблаганного часу фотокартка.

Гадаю, чоловік, що сидить зліва – мій прапрадід поруч із своїм братом та племінниками. Але я не можу бути певним. Я не знаю, коли фото було зроблене… Можливо, хтось зумів би визначити приблизну дату на основі уніформ…

Чи почуває себе Ларрі якимось чином українцем? Ні. Для нього наша країна – екзотика, подорож машиною часу. Він – стовідсотковий американець, творіння вікових змішувань націй під смугасто-зірчаним знаменом. І наступним пунктом туру для чоловіка стало Вільно – у Литві мешкають інші його родичі, пише Тернопільська липа. Проте багаж – у прямому і переносному сенсі слова – залишився в Україні. Очікуючи, коли авіакомпанія доправить його речі, американець надіслав мені прохання поділитися доступною інформацією про Глібів та Гримайлів, фотокартками. Я ж роздумувала про те, як нація, де кожен пишався своїм родоводом до сьомого коліна, забула імена своїх прадідів і залишилася з обрубаним корінням…