Ввічливість по-тернопільськи: що твориться у тернопільських маршрутках зранку?

Так дивно усвідомлювати, коли одним батьки з дитинства втолкмачували бути ввічливими, поважати старших, викидати сміття в урни, звільняти місце бабусям і дідусям у громадському транспорті. І от, коли ти стикаєшся з геть іншою ситуацією, то усвідомлюєш, наскільки це дико, нерозумно та невиховано.

Ранок. Усі намагаються добратися до своїх робочих місць чи просто з однієї частини Тернополя у справах заїхати в іншу. До ще напівпорожньої маршрутки заходить мама, років не більше двадцяти п’яти з двома дівчатка-близнючками, років десь семи.

Усі троє вміщуються на різні крісла. Маршрутка їде далі. З кожною зупинкою у салон автобуса заходить все більше і більше людей. Маршрутка соціальна, тому їдуть тут в основному люди пенсійного віку.

- Мамо, я сяду в одне крісло разом з Галею, – бачачи ситуацію навколо себе проситься одна з дівчат.

Будь яка мама б зраділа тому, що її дитя ввічливе і знає правила хорошого тону. Проте молода мама дивиться злим поглядом на свою дитину і з роздратуванням в голосі шепоче:

- Я що тобі кажу. Сиди тут. Чого ти маєш вставати і муситимеш тіснитися на одному кріслі.

Дівчинка замовкає. Жовтий автобус їде далі. Наступна зупинка. І знову в автосалон заходять втомлені бабусі, пише Тернопільська Липа. Дівчинка сидить на бічному кріслі, тому знову робить несміливий вираз обличчя і приглушеним голосом намагається донести своїй мамі, що таки потрібно звільнити місце бабусі.

-  Мамо, я встану. Нам так вчителька казала, що старшим в маршрутці потрібно місце звільняти.

-  Я що тобі сказала сиди, бо як вийдемо, то так тобі надаю. Що ж то за дитина така?  Що за виховання?  Що будеш стояти?  Дивися скільки людей!

-  Мамо я сяду тобі на коліна.

- Ні, не сядеш. Спека, хочеш мені всю спідницю зім’яти. Сиди каменем і не обзивайся. Он твоя сестра чемна, сидить і не огризається.

Дівчинка і сиділа, ображена з опущеною вниз головою. Може соромилась того, що у школі не матиме чим похвалитися вчительці, може тим, що біля неї стояла жінка пенсійного віку, а може і тому, що надворі їй за право бути ввічливою дістанеться на горіхи  від мами.

Ось і нарешті зупинка. Вийшовши на вулицю чомусь з голови не виходила дівчинка і мама. От як буває, коли нам говорять дві протилежні точки зору. Але найгірше – це коли мати навчає свою дитину неправильним цінностям з такого юного віку. Навіщо думати про інших, якщо є власний комфорт? Навіщо бути Людиною, якщо можна бути недолюдиною?