Дівчина, яка має обмеження у рухах рук і ніг, малює, тримаючи олівець у роті. Хто допомагає дітям-сиротам на Тернопільщині?

Побутує думка, що для дитини краще погана сім’я, аніж хороший дитячий будинок чи інтернат. Так це чи ні – вирішувати світилам педагогіки. А мене задуматися над цим питанням змусила розмова з жінкою, яка у свій час працювала в одному з інтернатських закладів для дітей, від котрих відмовилися батьки та котрі прикуті до ліжка.

Довго моїй співрозмовниці там працювати не довелося – не витримала морально. “Уявіть закриті палати, де лежать бідолашні хворі фізично і психічно діти. Їх майже не піднімають. Їхні понівечені патологіями і хворобами тільця вкриті ранами від пролежнів. Не можу стверджувати, що там і нині так, але на момент моєї праці так було. Навіть коли до інтернату прибувала поважна комісія чи журналісти, то показували те, “що можна”. Був випадок: приїхали з телебачення знімати, як лікують хворих дітей за допомогою іпотерапії. А в інтернаті коні, призначені для іпотерапії, виконували роботу звичайних коней – орали, возили вантажі і т.д. Для сюжету вивели коня і посадили на нього дитину з інтернату. Хворе дитя перелякалося і зайшлося плачем, бо вперше побачило коня. Протестувати чи обурюватися я чи хтось із інших небайдужих працівників не могли, бо розуміли, що то буде наш останній день роботи”, — розповіла Новій Тернопільській газеті співрозмовниця. Нині ця жінка має іншу роботу, а у вільний час займається волонтерством.

У ЗМІ неодноразово наголошують на проблемі штучної закритості інтернатських закладів. Високі паркани і охорона. Система закритого закладу, де правлять бал так звані опікуни людей з обмеженими можливостями. Це клітка, з якої нереально вибратися колись покинутим дітям, а тепер уже дорослим людям, котрі не з власної волі та в абсолютній більшості всупереч своєму бажанню потрапили в жорна нищівної інтернатної системи.

Між тим, незважаючи на недофінансування сиротинців із бюджетів територіальних громад областей та мізерну оплату праці їх працівників, у деяких закладах щоденно безкорисливо дбають про вихованців, часто змушені самостійно шукати доброчинної підтримки. Добрим прикладом є співпраця одного психоневрологічного інтернату з Івано-Франківщини та сестер-непорочниць із Язловецького монастиря, що на Бучаччині.

“Ділитися добром – насущна потреба кожної нормальної людини. Тамтешній отець запросив мене, аби я подивилася, як вони працюють з дітьми. Запропонував також заїхати до інтернату. Серед хворих дітей я побачила хлопця, який дуже вирізнявся – вільно почувався і не виглядав на хворого. Я навіть подумала, що то син однієї з працівниць, та отець сказав, що хлопчик, якого звуть Михайликом, вихованець закладу. Я була шокована цим і попросила директора, аби хлопчина зміг поїхати на деякий час з нами до Язловця — відпочити, хоч трохи відійти від тих обставин і оточення, в яких змушений перебувати, — розповідає сестра Юлія. — Він пробув у нас понад два тижні. Наступного разу, коли ми приїхали забрати його знову на канікули, директор запитав, чому ми беремо тільки Михайлика. Запропонував узяти ще когось. Ми, незважаючи на те, що це буде трохи важко, взяли з собою ще Яну і Улянку. А три роки тому взяли ще більше дітей. Ми не можемо їм відмовити, бо бачимо, як вони тягнуться до нас, скучають за нами. Звісно, хотілося б ще багатьом дітям надати допомогу, але робимо, скільки можемо. Це добро маленьке, але для дітей — велика радість”.

Сестра Юлія каже, що у питанні коштів на благочинність стараються власними можливостями, шукають помочі у людей доброї волі. Нещодавно звернулися за допомогою до львівського “Карітасу”, сподіваються на позитивний результат. “Наша ідея і турбота — здобути кошти. Зрештою, дітям багато не треба. Ми раді, коли нам допомагають із вбранням для сиріт. Стосовно дітей, що сьогодні тут, то за одягом для них ми зверталися до Польщі. Отримали також візочок – це дуже важливо, бо маємо його на запас для потребуючих дітей”, — говорить сестра Юлія.

Трьом сестрам — Юлії, Тетяні та Симоні — допомагають волонтери, які полишають всі свої справи, і поки в монастирі вихованці інтернату, вони також тут. Скажімо, Аня із села Трибухівці навчається в Чортківському медичному училищі. Свої канікули дівчина присвячує волонтерству. Люба кожну відпустку посвячує цій добрій справі. Катя навчається на кухаря, тож проходити практику вирішила на монастирській кухні. “Колись сестри виконували всю роботу самі – допомагали підопічним причесатися, помитися… Тепер це робимо ми, а вони мають більше часу на виховну і духовну роботу”, — кажуть дівчата.

Своїх підопічних сестри тепло і ніжно називають дітьми, незважаючи на те, що вони вже вийшли з того віку: комусь 18, а комусь уже за 30… Михайлик мріє про власну родину, хоче сам на себе заробляти і працювати охоронцем. Щоб бути сильним, він бігає і тренується, успішно закінчив звичайну школу, розуміється на комп’ютерах. Хлопець вірить, що його мрії здійсняться, незважаючи на те, що він мешканець закладу, назва якого вже сама по собі звучить як вирок.

Сестри з монастиря клопочуться про комп’ютер для Улянки. Незважаючи на обмеження у рухах рук і ніг, дівчинка наділена талантом живописця, тож малює, тримаючи олівець у роті. Їй подобається також комп’ютерна графіка, в якій мріє вдосконалюватися. Улянка, Яна та інші діти стверджують, що візити до язловецьких сестер — світлий промінчик у їхньому житті. Тут вони розкривають себе, свої приховані здібності, вчаться бачити і розуміти світ, що за межами інтернату.