У магазинах усе є, але … тернополянам бракує коштів, щоб купити найнеобхідніше

Насправді понад 90 відсоткам громадян бракує коштів, щоб купити найнеобхідніше. Україна вимирає. Це питання сьогодні стає питанням номер один національної безпеки.

Адже який сенс в існуванні держави, якщо її населення рік у рік неухильно скорочується, а його якісний склад невідворотно деградує? Чому українці в діаспорі, зазвичай, ніколи не бувають бідними? Але чому у себе вдома, в Україні, українцям майже нічого не належить, і вони не можуть захистити своє право розпоряджатися ресурсами своєї Батьківщини?

Той факт, котрий відзначають вітчизняні та світові дослідники, а саме — вимирання за роки незалежності українців, незважаючи на те, що воно відбувається не в такому шаленому темпі, як у роки Голодомору 1932-33 років (хоча за 20 років вимерло вже майже стільки ж людей), ставить перед нами непросте запитання. Як саме і з яких причин двічі протягом останніх ста років на теренах України запущені одні й ті ж самі геноцидні процеси, пише Вільне життя плюс.

З історії відомо, що подібне знелюднення — аж до повного зникнення — притаманне ситуаціям, коли населення зіштовхується з позаконтекстними викликами. Викликами, котрі лежать за межами контексту існуючого стану (системи) буття народу і тому не можуть бути осмисленими і вирішеними. Принаймні в межах існуючої системи буття. Із подібними викликами зіштовхувалися немало народів, зокрема гуанчі Канарських островів чи індіанці Америки. Зіштовхнувшись із конкістадорами Європи, перші зникли з мапи історії, а рештки цього етносу були асимільовані, а другі — на століття залишилися відкинутими на маргінеси на власній землі.

Проте українців, принаймні в 1991 році, начебто не загарбали зайди-конкістадори. Самі громадяни України, виїхавши до Європи, Америки чи інших країн, успішно інтегруються до сучасного світового контексту — незалежно від віку, освіти чи статі. Отже закид, котрий можна часто почути від зарубіжних та вітчизняних дослідників, про неготовність українців до умов ринку та демократичного суспільства не витримує перевірки фактами. Позаконтекстний виклик, вочевидь, лежить в іншому суспільному вимірі. Вимірі, котрий окремі громадяни не можуть (а, можливо, й не мусять у принципі) відслідковувати, осмислювати й відповідати в ньому на виклики.

У 1932 році комуністичний режим в СРСР, застосувавши тоталітарні важелі, створив штучний дефіцит ресурсів (аж до харчів), можливостей до самодіяльності та можливості покинути терени зони геноциду. Українці зіштовхнулися з викликом, котрий був поза контекстом будь-яких (як офіційних, так і неофіційних) стосунків «громадянин — держава». Держава, котра за визначенням покликана захищати громадян від позаконтекстних викликів, сама їх продукувала.

У 1991-2012 роках Українська держава, приватизована радянською номенклатурою із застосуванням усіх формальних та прихованих важелів впливу на суспільство, створила прихований, але також штучний, дефіцит ресурсів (аж до харчів), можливості до самодіяльності та можливості покинути терени зони геноциду. Проте нині це не носить (принаймні про людське око) такий явний і тотальний характер. Громадяни теоретично можуть залишити країну. На ділі для 90% продовжує існувати «залізна завіса».

Теоретично — в магазинах усе є. Насправді понад 90 відсоткам громадян бракує коштів, щоб купити найнеобхідніше, і діти із незаможних родин, народжені в часи незалежності, на зріст менші і худіші від попередніх поколінь — як у часи після Другої світової війни. Теоретично — в Україні капіталізм та демократія. У реальності — протекціонізм, корупція та відсутність ресурсів перетворили це на фарс періоду феодалізму. Тому населення України вимирає. Не так швидко, як в роки Голодомору, але надійно і впевнено — як у концтаборах СС та НКВС.