Відкосив від армії, але 5 років провоював на передку: захисник "Азовсталі" Михайло Діанов відверто розповів про полон, Ахметова і жінок

Підсвідомо я сподівалася побачити його таким, як на знаменитій фотографії з «Азовсталі» — зі смолисто-чорною гривою волосся й бороди. Натомість зустріла чоловіка з коротко підстриженим русявим чубом і борідкою, трохи помереженими сивиною.

У кінці розмови Михайло Діанов зі сміхом пояснив, що на «Азовсталі» він був чорним від сажі та бруду й уже давно від них відмився. І хоч батько в нього — болгарин, а мама — дагестанка чи чеченка, природної смаглявості він не має, а очі в нього світлі, пише Громадське.

Очі в нього сіро-голубі, довірливо розпанахані до світу. Як на тій фотографії Ореста — лагідні й теплі. У них немає зла, навіть коли він говорить про покарання для російських воєнних злочинців.

«Злом перемогти зло неможливо. Добро має бути сильним фізично й морально. Зло можна перемогти тільки такою силою. На війні я з 2015 року боровся зі злом. І зараз дуже радий, що мене запросили на роботу в поліцію. Це тепер мій новий фронт, адже злочинність — один із видів зла», — говорить колишній боєць 36 бригади морської піхоти, а нині — службовець Головного управління поліції в Тернопільській області.

Він став поліціянтом 1 травня — якраз у день свого 45-річчя.

«Я за постійний розвиток, за освоєння чогось нового. І вік не має значення», — із запалом стверджує Михайло.

Ми гуляємо з ним парком біля Тернопільського озера, перехожі впізнають його, хтось навіть стишує ходу, щоб прислухатися до нашої розмови.

«Я розумію, що це все — через ту фотографію з “Азовсталі”, медіа зробили її символом нашої нескореності. У перші дні після повернення додому мене ця відомість дуже діставала. Навіть набридала. Я прагнув усамітнення й відпочинку. А зараз багато часу минуло після полону, увага незнайомців на вулиці мене вже не напружує. Я адаптувався до нормального життя», — впевнено говорить Михайло.

Затишна радість

Він народився та виріс у Тернополі, каже, що не міг би жити в якомусь іншому місті — ані в Україні, ані за кордоном. Після полону тернополяни відзначили Михайла званням почесного громадянина міста — для Діанова це не про почесті йому, а про його служіння землякам. Тому й погодився працювати в Нацполіції.

… Михайло підводить мене до парапету набережної й порухом руки прокладає умовний місток на протилежний берег озера. Там він купив ділянку землі й будує нині хату та майстерню, у якій хоче займатися металообробкою.

«Я в міста нічого не просив, у черги на житло й землю не ставав — знаю, як повільно ті черги рухаються. Та й без мене в міста є кому допомагати. Я ріс у 90-ті роки. Наша сімʼя тоді дуже бідувала — тато втратив роботу, мамі в її проєктній установі нічого не платили, ми семеро жили в трьох кімнатах: батьки, дідусь з бабусею, я, сестри. Ні грошей, ні їжі, сіль навіть позичали. У селі нікого — з села й бараболі тієї не привезеш.

Я навчився жити ощадливо. Був на фронті з 2015 року, на себе майже нічого не витрачав і багато заощадив. З лікуванням після полону мені Рінат Ахметов допоміг, так що земля під забудову, хата, майстерня — то все на мої заощадження», — ділиться Михайло.

Як усе вийде, до кінця року чоловік справить новосілля — наразі ж мешкає разом із мамою.

За його словами, це буде звичайний будинок, без городу і грядок, яких він не любить. У дворі обовʼязково бігатиме вівчарка. Кімнати просторі, але не занадто великі, без наворотів. Можливо, у якійсь із кімнат поставить більярдний стіл. Бо більярд — спорт, де треба влучати в ціль, а для Михайла це найулюбленіше заняття.

У новому будинку він житиме зі своєю коханою Мирославою. Вони випадково зустрілися торік восени. Жінка працює в обленерго і має сина від першого шлюбу.

«Мені після полону не щастило на щирі стосунки. Жінкам був цікавий не я особисто, а відомий чоловік Михайло Діанов з телевізора — у TikTok ролик зі мною виставити, фото у своєму блозі. Я їм для їхньої ж популярності був потрібен.

А з Мирославою все інакше. Коли зустрілися, я думав, що вона років на 10 молодша за мене, а виявилося, що лише на 10 днів. Ми люди одного часу, з одного міста, ми розмовляємо однією мовою, нам подобається одна й та сама музика. Ми дуже близькі», — дивує відвертістю Михайло.

Його дочці Катерині 24 роки, син Мирослави теж уже майже дорослий — отже, скоро можуть бути онуки. Новий будинок буде й для них.

Кохана жінка, онуки, майстерня, де він працюватиме з металом, музика, хороший фільм, риболовля — щоб от піймати величезного коропа, помилуватися ним і відпустити у воду — Михайло сподівається такої затишної радості.

Пʼять років на нулі

Після школи він навчився шити й ремонтувати взуття, потім опанував ще купу різних робітничих професій — і сто разів дякував собі за це в армії. Бо міг відремонтувати й налагодити там будь-який механізм.

Михайло попросився в ЗСУ ще у 2014 році, але у військкоматі потрапив у власну ж пастку: свого часу він «косив» від строкової й постарався, щоб за медичними документами бути непридатним до військової служби.

«Коли мені було 18, солдати генералам дачі будували, жодного пострілу під час служби не робили, навіщо мені була така армія? А у 2014-му я хотів захищати Україну, це вже була серйозна служба», — пояснює Михайло.

Він довів лікарям, що абсолютно здоровий, і мобілізувався в січні 2015 року. Закінчувався термін одного контракту — підписував інший. У розмові зі мною підрахував, що від січня 2015-го по травень 2022-го, коли потрапив у полон з «Азовсталі», безпосередньо на лінії зіткнення воював років пʼять.

Час на війні спресовується боями. Повномасштабна війна — це менш як три місяці у військовій біографії Михайла. Але за градусом подій вона варта років служби. Свої два ордени «За мужність» Михайло заробив саме в ці місяці. Один — за бої в Маріуполі. Другий — за оборону «Азовсталі», коли він з металевим фіксатором на розтрощеній руці, відбивав атаки росіян.

У якийсь момент між боями, коли Михайло просто пив чай, його в підвалах «Азовсталі» й помітив Орест, попросив дозволу сфотографувати.

«Я пальцями тоді знак перемоги показав, бо думав, що як помирати, то з музикою», — сміється сьогодні Михайло.

Орест виклав фото поранених з «Азовсталі» в інтернет, воно розлетілося світом — і тоді Михайло вперше відчув, що то значить стати відомим.

«Орест сфотографував мене й пішов. А буквально через кілька годин до мене хлопці-поліціянти підбігають, які з нами теж в оточенні були, кажуть мені: “О, ти, значить, звєзда, дай автограф”», — сміється Діанов.

За його словами, та фотографія зробила його відомим і серед ворогів. В Оленівці, коли стояв у черзі на перевʼязку, яку росіяни дозволяли робити раз на тиждень, якийсь охоронець впізнав Михайла і сказав, що то для нього честь — стояти поруч із такою людиною, як Діанов.

«Завдяки фотографіям, зробленим Орестом, захисники “Азовсталі” стали відомими за кордоном. І в Оленівці я не боявся, що мене уб'ють у полоні», — ділиться Михайло.

До речі, широко відомим стало ще одне його фото з полону — як він іде уздовж стіни під дулом російського автомата. Його зробили російські журналісти — відразу після того, як полонені вийшли з автобусів у Оленівці.

У цьому фото для Михайла є чимало комічного: люди бачили на знімку українського полоненого під прицілом росіянина й могли нафантазувати бозна-що, а насправді Михайла, який страшно мучився діареєю, вели в туалет.

Рятівна музика

Діанов розповідає: у полоні йому, що добре знався на музиці, допоміг фільм «Втеча з Шоушенка». Головний герой стрічки в тюремному карцері подумки слухав музику — і цим рятував психіку.

«Уявляєте, він заплющував очі й слухав музику, що лунала в його голові. Це необмежений плеєр, ти можеш слухати, що хочеш і скільки хочеш. Я в Оленівці так слухав Бетховена», — каже Михайло.

І зараз музика багато важить для його душевного спокою. Колись він закінчив музичну школу, грав у рок-гурті. Тепер теж грає на гітарі — і для задоволення, і щоб розробити травмовану руку. Із Сашком Положинським, Андрієм Хливнюком обмінюється музичними композиціями, які лягають на душу.

Після публікації знаменитого Михайлового фото Положинський хотів навіть написати пісню про стійкість українців на «Азовсталі», та далі кількох рядків справа не пішла: натхнення завжди з вибриками. Після полону Михайло був на його концерті, а торік вони зустрічалися — приємна була розрада після пережитого.

Коли після полону їхав додому, попросив маму приготувати його улюблений торт — «Курортний». Рецепт пам'ятає з дитинства: коржі, зроблені на основі заварного крему, густо намастити вареним згущеним молоком, скласти один на один. А верхній ще й посипати горіхами.

У полоні він марив солодощами. А вдома мама зробила торт, він з'їв один шматочок і вдоволився. І зараз цілком байдужий до солодкої їжі, хіба напої…

«Для мене зараз війна, “Азовсталь”, Оленівка — це частина життя, яка минула. Я їх згадую так само, як і якісь інші події, що їх пережив. Цілеспрямовано не стараюся їх забути, але вони самі собою якось притуманюються в памʼяті», — розповідає Михайло.

Ані з Орестом, ані з Пташкою, ані з Калиною, з якими разом захищав «Азовсталь» і виходив у полон, він зараз не спілкується. Не водить дружбу і з побратимами, які повернулися після полону на фронт. Пояснює це так:

«Про що нам спілкуватися? Я тепер не військовий. Про минуле не хочеться говорити. Мені їм телефонувати, щоб запитувати, які на фронті справи? Я й сам знаю, які там справи. Я з фронтовиками тепер інакше спілкуюся — мені люди на лікування понад 23 мільйони гривень зібрали, то я ті гроші на ЗСУ передав, своїй 36 бригаді, на РЕБи, “старлінки”, інші корисні для фронту речі, передавав гроші на протезування для хлопців, їхнє лікування».

В окоп — уже ні

«Війна — це дуже несправедлива штука. Але я не жалкую, що був на війні, я цим пишаюся. Після полону й лікування я планував повернутися в ЗСУ. 99% людей, яким я про це говорив, уважали мене дурним і казали, що я своє вже відвоював, нехай інші воюють. А я так не думав. І якби Бог дав другий шанс, я б стовідсотково знову пішов воювати», — каже Михайло.

Але Бог другого шансу не дав, хоча лікарі в США й підрихтували його поранену руку: з таза Михайла вирізали частину кістки, вставили замість розтрощеної ділянки в руці, поставили дві пластини, які минулого року в Києві знімали вже українські лікарі, бо через інфекцію плоть під і навколо пластин загнила.

Травмована рука все одно залишилася коротшою від здорової, її пальці ще не можуть нормально працювати через пошкоджений нерв. Михайло пробував цією рукою стріляти з пістолета в тирі — зміг, але вона після цього дуже сильно боліла. А лікарі взагалі сказали поки що не брати в руки нічого важчого телефон. Рухомість руки може відновитися, а от рухомість пальців — ні.

«Я розумію, що в ЗСУ є посади, на яких можна і з такими пальцями служити. Але я був бойовим командиром, головним сержантом гранатометників. Я не хочу йти у військові писарі. Штабна робота не для мене», — пояснює Михайло.

Йому пропонували продовжити службу в ТЦК, але він відмовився.

«Ловити на вулиці ухилянтів для мене принизливо», — так коментує Михайло своє рішення.

У 2023 році його комісували й зняли з військового обліку. Він не оформляв інвалідність, адже не відчуває себе людиною з інвалідністю і не хоче визнавати себе такою людиною. Бо травма — це не хвороба.

«От такий у мене бзик», — говорить щодо цього Михайло.

І з фізіотерапевтами він перестав працювати — вони викручували йому руку так, що в нього очі лізли на лоба від болю.

«Вони хотіли, щоб я, образно кажучи, за дві години сів на шпагат. Примушували мене знову терпіти біль, а я не маю його терпіти. Я без них не за дві години, а може за три дні цю вправу зроблю — самостійно, потихеньку, без болю. І я потроху займаюся фізкультурою, розробляю руку — без напруги. Наприклад, спінінг закинути, на гітарі пограти — чудові вправи для руки й пальців», — гне своє Михайло.

«Працюватиму на імідж поліції»

Фото з «Азовсталі» привернуло до Михайла стільки позитивної уваги, що відразу після його повернення з полону, восени 2022 року, певні люди запропонували йому йти в політику. Але і цим «сватам» він сказав ні.

«Я і політика несумісні. У політику мають іти люди, яким вона подобається. А мені не подобається. Мають іти ті, у кого реально вийде щось зробити хороше для людей, хто справді буде слугою народу.

От візьміть Тайру — вона круто розуміється на державних справах, і я абсолютно за те, щоб вона обіймала якусь керівну посаду. А я в цьому всьому не розбираюся і не хочу розбиратися. І добре, що люди, які пропонували мені йти в політику, це зрозуміли. Так само участь у якихось ветеранських організаціях, волонтерських, уся ця громадська робота — це так само не моє», — пояснює свою позицію Михайло.

Після лікування він думав заробляти гроші улюбленою металообробкою. Але зізнається: все одно якесь незадоволення шкребло душу, адже йому завжди хотілося захищати слабких і відстоювати добро. І коли тернопільські поліціянти запропонували йому приєднатися до них — дуже зрадів. Вирішив, що нехай металообробка як була, так і залишиться хобі, а от боротися зі злом у складі поліції — це буде головною справою.

«Я порадився з рідними, з близькими друзями. Вони всі мене підтримали в цьому рішенні. Не буду вам казати, як називається моя посада. Якщо обтічно — я буду допомагати ветеранам війни, які працюватимуть в підрозділах МВС, адаптуватися до нової роботи й до мирного життя.

Я розумію, що цю посаду запропонували саме мені, бо я людина з доброю репутацією і працюватиму на імідж поліції. Адже якщо Діанов іде в поліцію, отже, там служать гідні люди», — розповідає Михайло.

Нові перспективи його так надихнули, що він збирається вступати на юридичний факультет Галицького коледжу. Не виключає навіть, що завдяки фаховій освіті з часом зможе перейти на оперативну роботу.

«Військовому простіше боротися зі злом — він просто натискає на спуск. Для поліціянта це все інакше. Тим більше, що я категорично проти смертної кари, мене батько ще привчив, що вбивати людей не можна, хіба на полі бою.

Узагалі для злочинця, який вбиває, грабує, ґвалтує, смертна кара — це дуже просте покарання. За тяжкі злочини треба відправляти військових і цивільних на довічні каторжні роботи — хай живуть, калорійно їдять, лікуються, щоб мати змогу тяжко фізично працювати, і важкою працею спокутують злочин. Нехай після війни відбудовують той самий Маріуполь, Бахмут, усі розбиті росіянами міста», — говорить Михайло, що намагається вже дивитися на життя очима юриста.

«Я думаю про завтра»

Михайло дуже натхненно розповідає про свою нову роботу. І про те, що не має ілюзій стосовно неї — недарма він любить фільм «Зелена миля», який вчить, що не завжди добро може взяти гору над злом і що люди часто невдячні за добро.

«Якщо я зрозумію, що не справляюся, то просто піду. Це не контракт із ЗСУ, який ти маєш відбути до кінця терміну. Але я от спілкуюся з людьми в управлінні поліції, там багато просунутої молоді, сподіваюся, що в мене з ними робота піде.

Так, я натхненний, бо не зациклююся на минулому, думаю про сьогодні й про завтра. Можливо, мій теперішній вибір виявиться помилкою. Але не пробувати нічого нового — це теж помилка», — світить на мене своїми лагідними очима Михайло.

… Із грошей, зібраних людьми йому на лікування, він особисто собі купив гладкоствольну рушницю — зараз із величезним задоволенням стріляє по мішенях — наприклад, у портрет путіна.

Михайло не любить дні народження з конвеєром одноманітних привітань. У житті користується простим правилом: робити хороше й не робити поганого. І памʼятає настанову батька: точно формулювати думку, тому що за кожним словом має бути відповідна дія.

І якщо Михайло каже комусь: «Я зроблю це зараз», — то для нього це справді зараз, а не «щас».