Бог почув молитви матері: сина звільнили з полону у її день народження

Іван Герасимчук потрапив у полон в січні 2023 року на Володарському напрямку. Мати з болем згадує, як бачила його на відео з російського каналу — її син із зав’язаними назад руками п’є воду і каже, що їм три доби навіть пити не давали. Жінка зараз тішиться: вже все позаду.

«Те, що я переніс, нікому не бажаю — і з вами не буду обговорювати. Про це можу говорити з тим, хто все пережив…», — мати Івана Герасимчука згадує синові слова, коли говорили після звільнення. Жінка журиться, що Іван сильно схуд — шкіра і кості. Але водночас і щаслива: сина ще не обійняла, але він вже тут, в Україні, пише 20 хвилин.

Воювали обоє синів

Іван Герасимчук народився 30 червня 1983 року на Збаражчині, у 1988 році родина переїхала в Чернелів-Руський Тернопільського району, де живе дотепер.

«20 хвилин» поспілкувалися із мамою звільненого земляка Зіновією Герасимчук, у якої п’ятеро дітей і вже семеро внуків. Двоє синів жінки воювали, старшого, Івана, днями звільнили з ворожого полону. 24 травня у соцмережах з’явилося відео, як звільнений захисник в автобусі вітає маму з днем народження. Це і був Іван Герасимчук.

— Мій молодший син теж воював, до повномасштабного вторгнення, але комісований, — розповіла Зіновія Герасимчук. — Іван, старший, в армії не служив і військового досвіду не мав. У червні 2022-го йому вручили повістку. Я знала, як натерпілася, коли служив молодший. Тому навіть хотіла попередити Івана, щоб десь заховався, щоб працівники ТЦК до нього не прийшли і не вручили повістки. Та почула: «Я буду ховатися? Мій брат воював, а я ховатися? Буду дивитися, як у нашому селі може бути таке, як в Бучі? Ніколи такого не буде!» Він вийшов на дорогу — на зустріч працівникам ТЦК.

Це було 18 червня, згадує матір. А вже 20-го син був на полігоні. Потрапив до складу 68 Єгерської бригади. Коли був на фронті, мати згадує, як розпитувала сина, де він зараз. Той лише віджартовувався, мовляв, навіщо вам то знати, ще переживатимете.

У полон потрапив під Павлівкою, Володарський напрямок у січні 2023-го, розповіла мати. Каже, що дізналися про це з відео на російському телеграм-каналі.

— Донька взяла до рук заспокійливі і від серця пігулки, бачу, в неї сльози в очах, — згадує Зіновія Герасимчук. — Питаю, що сталося, Наталю. Вона й каже: «Мамо, кажу так як є – Іван потрапив у полон». В мене руки-ноги підкосилися. Я ніби збожеволіла. Кричала, плакала…

Допомагала шукати інших

Жінці показали кілька відео, на якому її син стоїть із зав’язаними назад руками. На одному просто стоїть, доки російський військовий агітує здаватися в полон. На іншому у сина зв’язані руки, і йому дають з пляшки води. А на фоні говорять, що три доби їм навіть води не давали.

— Я не могла прийти до тями, — згадує пані Зіновія. — Потім почала шукати інші відео і фото з полоненими. Дивилася все. Діти сварилися на мене, зять навіть телеграм заблокував. А я вперто шукала свого сина. Побачила на одному, як він у їдальні, їсть. Бачила фото і відео інших наших хлопців, і вирішила це опублікувати в тік-ток. Може, хто побачить свого рідного чи знайомого у ворожій неволі.

Жінка каже, згодом стала блогером з мільйонними переглядами відео. На них публікувала фото і відео наших полонених.

— Як результат — тисячам людей допомогла відшукати рідних, — каже пані Зіновія. — Дехто з них писав, де ви взяли ці фото і відео — підказувала, де шукати. Колись і я не знала, де шукати сина. Популярність і перегляди росли, а я розуміла, що допомагаю людям познаходити своїх рідних, що дійсно є в полоні.

«Мамо, з днем народження...»

Коли Іван потрапив у полон, невдовзі від нього прийшов лист, продовжує жінка. Він просив відправити йому посилку з речами. Представники Червоного хреста і координаційного штабу, з якими рідні радилися, як це зробити, були категоричними: не можна цього робити. Відмовляли і поліцейські. Ймовірно, аби не наражати рідних на небезпеку. Та порадили, у який спосіб законно передати гроші, аби Іванові купили все необхідне, згадує мати.

— Син у грудні 2024-го потрапив у списки на обмін, але сам обмін тоді не відбувся, — розповіла пані Зіновія. — Ще перед Великоднем звільнили одного з чотирьох хлопців, — всі разом із сином попали в полон. У перший день обміну 1000 на 1000 звільнили ще двох. Іван залишився там сам. І тут дзвінок з координаційного штабу моїй доньці: є ваш брат, дайте знати мамі.

Хвилини очікування і надії тягнулися дуже довго. Невдовзі дзвінок, жінка на іншому кінці дроту назвалася журналісткою та повідомила, що з пані Зіновією хочуть поговорити. За мить вона почула: «Мамо, з днем народження...Мамо, я повернувся! Бог почув твої молитви». Воїн з Тернопільщини попросив передати мамі вітання.

— Мені ніби з грудей камінь вирвало і викинуло — це така радість, щастя, втіха, — пані Зіновія на мить перервала розмову. Жінка сильно хвилювалася. — 24 травня в мене День народження. Мені тоді виповнилося 63 роки. І в цей день звільнили сина. Ще такого дорогоцінного подарунку я не мала…

Хліб спекти і холодець зварити – все вмів

Мати згадує, як вперше побачила на відеозв’язку сина після звільнення — це були шкіра і кістки. Він дуже змарнів і схуд. Якщо раніше важив понад 70 кг, то зараз трохи більше 50.

— Запевняє зараз, що у нього все добре, — каже пані Зіновія. — Нам вже дозволили приїхати до нього через сім днів карантину. То вже збираємося в дорогу. У нас велика родина, то ми розділилися на 3-4 рази. Щоб кожен тиждень до нього хтось приїжджав. Першими поїдемо я із молодшим сином та його родиною. Потім доньки та Іванова дружина з Лілею. У неї 1 червня випускний, закінчує 9 клас.

Мати вже збирає посилку. Смаколиків везти категорично не можна, проте вже купила натуральну каву, яку хотів син.

— Наш Іванко дуже смачно готує, а які в нього кутя і бульйон — смакота, — каже мати. — Я в 30 років залишилася сама з п’ятьма дітьми на руках, сама їх піднімала. То коли підросли, поїхала за кордон, аби всіх прогодувати і вивчити. Мені тоді було 42, Іванові 17. То він лишився за старшого, так, я на нього лишила всіх дітей. Тому хліб спекти і холодець зварити – все вмів. У мене всі діти господарні.

Всім, хто ще чекає рідних із полону, жінка на власному прикладі радить молитися. Просити Бога і надію мати. Вірити, що повернуться і ні на секунду не сумніватися в цьому.

Пані Зіновія каже, що в їхній родині від прапрадіда, прадіда, діда всі воювали — і всі поверталися додому і жили до глибокої старості. Тому навіть не сумнівалася, що Іван житиме і повернеться додому.

—Я ще не обійняла свого сина, але він вже тут, в Україні, — каже пані Зіновія. — Головне — чекати. Все буде добре, рідні повернуться, бо мають повернутися. Вірте у це — так і станеться…