Намагаються не повторюватися: тернополянки створюють самобутні вишиванки для пар

У швейній майстерні “ВереТено” в Тернополі створюють одяг з вишивкою. Власниця майстерні Тетяна Вертепна розповіла, що разом із подругою Людмилою Мервою намагаються не повторюватися у вишиваних виробах. Змінюють орнамент, оздоблення чи саму модель виробу, щоб вишиванка для нього і для неї мали самобутність.

Тетяна Вертепна – прониклива й уважна до деталей і людей. Цікавиться психологією. Вона – щаслива у шлюбі. Можливо й тому молоді пари інтуїтивно обирають її як майстра для пошиття одягу на весілля чи інших важливих подій. Тетяна – мама трьох синів, пише Про.те.ua

Сайту Про Те Тетяна розповіла про історію власної майстерні, про жіночність і власний погляд на захист своєї ідентичності.

– Краса у твоєму розумінні яка?

– Краса зовнішня – це навіть не те, що я показую. Це те, що люди бачать.

– Але ж люди бачать те, що у них самих всередині є.

– Так. Я собі подобаюся будь-коли – увечері, вранці, без макіяжу. Подобаюся собі різною. Але це не означає, що я красива в цей момент в чиємусь розумінні. Так, я подобаюся собі, все нормально, та коли трохи себе окультурити, легкий макіяж, зачіска, відповідний одяг, тоді тактильно відчуваю – о, я вже файніша, ніж була до того. Тобто ні, не була поганою. Я була файною, але тепер я ще файніша і ось ця сукня – це мій настрій на сьогодні. Учора за моїми відчуттями мені краще було в діловому костюмі.

– Дивлюся на тебе в цій сукні, з цією зачісною і мені перегукується щось з культурою давньої Греції…

– Правильно. Мій тато – етнічний грек. Він народився біля Маріуполя у селі Візантія. Між Маріуполем і Донецьком є цілі грецькі села. Мама – переселенка з Польщі. Я народилася у Тернополі.

Складно втримати у собі жіночність. Не те, що знайти в собі жінку, а саме втримати. Бо простіше взути кросівки, одягти джинси чи спортивний костюм. Сукня чи діловий костюм вимагають ще роботи над собою. Мало просто одягтися.

– А що ти маєш на увазі? Якої саме роботи над собою?

– Хоча б намагатися бути довершеною. А ще у власному серці почуватися жінкою. Йти і світитися. Щоби водій в автівці, який їде повз, на пів секунди озирнувся. Він має помітити, що я іду. Не лечу галопом, бо я ще позавчора не встигла. Все одно не встигла. То куди вже спішити? Ніч довга. Усе можна зробити і все завершити. Чи спізнилася на зустріч – благо, тепер є телефон і можна перетелефонувати. Маєш іти і сяяти. Не мчати з виразом обличчя трансформаторної будки, яка кудись не встигає. А йти так, щоб той чоловік чи жінка глянули на тебе й подумали: ооо, так теж можна!

– Тобто поспіх і жіночність несумісні? А якщо повно справ, як тут не мчати?

– Отже, робити менше справ. Розплановувати день напередодні і записати усе погодинно. Це працює, коли є аркуш. І давати собі на виконання якогось завдання умовно сорок хвилин чи дві-три години, і ще 15 хвилин життя. У результаті в обід буде година, коли можна усе відкласти, усе відсунути. Візьмеш каву або чай і подумаєш: о, ну все ж нормально, я усе встигаю. І завжди памʼятати, що ти жінка.

Якось на полігон приїхала наша Іра Д. Чохол її телефону був рожевий-рожевий. Ми ще її підкололи. А вона каже: “Коліжанка подарувала цей чохол. Сказала, щоб я завжди пам’ятала, що я дівчинка, а не кінь”. Мені це дуже відгукнулося. Я теж собі куплю рожевий чохол.

Добре, коли є такий чоловік, як у мене – він все розуміє, завжди підтримає і допоможе. Я можу навіть на літаку літати – він полетить зі мною.

– Не здивуюся, якщо ти сядеш за штурвал літака. Мені здається, що ось-ось стрілятимеш з кулемета.

– Уже пробувала (сміється). Після повномасштабного вторгнення шукала, де можна пройти підготовку. Пройшла вишкіл у “Добробаті”. Коли він завершився, мені цього дуже бракувало.

Уже понад рік Тетяна займається у спортивно-стрілецькому клубі “4.5.0”, який заснував офіцер і ветеран російсько-української війни Валерій Репіленко.

– Коли на слуху були події в Бучі й Ірпіні, я зробила для себе висновок, – продовжує Тетяна. – Може це і не врятувало б усіх. Але якби жінки вміли себе захищати, якби жінка уміла дати відсіч руками, ножем чи володіла би зброєю, це таки допомогло б. Було б інакше. Не було би стільки закатованих і згвалтованих. Якась частина жінок врятували б себе і своїх дітей. Розумію, що чоловік захисник. Але він захищає десь там, а ти лишаєшся з дітьми чи зі старенькими. Тобто захисником автоматично стаєш ти. А як захищатися, якщо не вмієш володіти зброєю?

Тому почала шукати для себе, де вчитися. Це була перша мотивація. Хай мої знання, які дає Валерій Борисович Репіленко, ніколи мені не згодяться. Але ніхто не знає і немає впевненості, що війна уже закінчиться і більше ніколи цього не повториться. Або хай навіть один раз мені доведеться цими знаннями скористатися. Та цей один раз може стати вирішальним для мене чи ще когось. Звідки я знаю?

– Що відчуваєш, коли береш до рук зброю?

– Це щось змішане – повага, впевненість. Мізки починають працювати по-іншому. Зброя – не завжди смерть. Розглядаю це як захист. Але це дуже вагомий аргумент для захисту. Обережно ставлюся до зброї. Бо зламана зброя – це просто сапа. І чим більше займаюся у стрілецькому клубі, тим більше розумію, що я нічого не знаю. Наче вже все знаю, а тут раптом щось нове – і варіантів мільйон. Постійно треба вправлятися, вчитись і вдосконалюватися.

Про волонтерство

Легко полюбити Україну до глибини душі, ви спробуйте полюбити її до глибини своєї кишені

Тетяна підтримує волонтерів. І фінансово, і справами.

– Із кожного замовлення я відкладаю 10% на волонтерські потреби, – каже. – Доначу на різні збори чи купую самостійно якісь речі для військових. Часто допомагаю закрити збори друзів-волонтерів. У нашому стрілецькому клубі є багато таких, ми обʼєднуємось і закриваєм збір самостійно із власних коштів.

Організовуємо ярмарки на підтримку військових. Минулого року я пошила блузку з вишивкою, і ми її розіграли за донат на ФБ. Зібрали 12000 грн. Це мало чи багато, судити не мені. Але це була дуже важлива підтримка для дружини військового.

– Тетяно, ти постійно вчишся?

– Дуже люблю вчитися. Маю дві вищі освіти – педагогічну й економічну. Освоїла багато спеціальностей, закінчила різноманітні курси. Це не через те, що я не могла визначитись зі спеціальністю, я просто люблю вчитись. Багато читаю.

Зрештою, навіть дитина може чогось навчити в певній ситуації. Якось сварилася з дітьми через оцінки в школі. Коли мої хлопці вчили увечері вірш, то сусіди, мабуть, швидше вивчали його, ніж діти. Діма черговий раз отримав двійку. Я ходжу по хаті і сварюся. А він сидів, слухав, слухав. А потім спитав: “Мам, скажи, а від цього вмирають?”. Я зупинилася й кажу: “Ні”. А син: “Ну то чого ти так кричиш?”. А й справді, у дітей інші цінності.

Люблю дитячу психологію, та й вікову також. Мені подобається аналізувати поведінку людей.

– Дружба між чоловіком і жінкою є?

– Вона існує. Та є дуже тонка грань. Важливо не перейти межу дозволеного. У спілкуванні не дати навіть натяку на сексуальний підтекст, бо друг також потрібен. Є люди, до яких я прислухаюся. Але їх зовсім мало. Більшість людей, яких я можу назвати друзями, це чоловіки.

Дуже не люблю, коли люди втручаються у стосунки і починають щось “лікувати”. Одразу обрубую. Усі в певний період пробують дати якусь пораду. Безцінну. Так ніби без цієї поради я не знала, як вижити. Після фраз “Ти маєш зробити так-то і так”, “А я би так зробила” або “А знаєш що?” Я не хочу навіть знати… Зовсім інакше, коли сама питаю чиєїсь компетентної думки. Та насправді ніхто не хоче, щоб йому щось радили. Тільки в той момент, коли людина стоїть на роздоріжжі чи не може визначитися, а ти компетентний чи пройшов через щось подібне, лише в тому випадку можна сказати, як зробив ти. А не що би я зробила на твоєму місці. А ще, буває, кажуть: “Ти маєш зробити те-то і те”. Це виглядає так, що хтось сам вирішив за іншу людину і дає наказ.

– Яка історія власного бізнесу?

– Спершу працювала у профтехучилищі №3 майстром виробничого навчання з кравецької справи. Моя сестра Алла також працювала в цьому училищі. Ми уже давно про щось таке задумувалися. Потім на роботі склалися некомфортні обставини й Алла сказала: “Давай, ризикнемо”. Це дійсно був ризик. Бо потрібно було звільнитися з роботи. Це був 2012 рік.

Ми отримали відпускні, розрахункові, останню зарплату і ще мама з тіткою додали нам трохи грошей. Мали дві тисячі доларів. За ці гроші купили обладнання, фурнітуру і сплатили оренду перший і останній місяць. Знайшли маленьке приміщення – 17 квадратних метрів. Чоловік змайстрував мені закрійний і прасувальний стіл. Усі гроші вклали. Коли ми вийшли перший день на роботу, у нас в касі було трохи більше 300 гривень. Швейну майстерню назвали “Алітан”. Від наших імен.

Два роки тому Алла відокремилася. Відкрила ательє “Талант”. Мені було складно. Я звикла, що нас двоє і є на кого покластися. Це було на рівні безумовного рефлексу. Спершу розгубилася. А потім подумала: та люди в космос літають, то хіба я не зможу сама працювати?

– Що тобі цей досвід дав? Може з’явилося якесь нове бачення?

– Подивилася на себе зовсі по-іншому. Я завжди покладалася на сестру. Це була підстраховка, подушка – що завгодно. А коли я лишилася сама, переоцінила свої можливості, погляди, принципи. Ти вирулиш, виживеш, видряпаєшся з будь-якої ситуації. Просто це буде по-іншому. Бо в парі – це одне. А коли самотужки, то мусиш тріпатися до кінця.

Мені дуже помогла подруга Людмила Мерва. Вона вишиває, а я – шию. Казала: “Ти впораєшся. Ти зможеш. Чому ти в себе не віриш? Я тебе не кину. Усе буде добре”. Перші два-три місяці вона мені займала голову і руки роботою, щоб я не думала про те, що вже все і потрібно закритися. Бо можна було опустити руки й втратити час і можливості. Вона мене витягнула, підтримала і так дотепер співпрацюємо.

Також я навчилася організовувати свій день по-іншому. Бо вже нема на кого опиратися. Наступний день розплановую ще звечора. Усе записую в зошиті. Так було не завжди. Навчило те, що я нічого не встигала. Пройшла отой стан – вісім справ на одинадцяту годину. У голові геть усе не втримати. Обов’язково про щось забудеш. Відчула, що так легше, коли усе зафіксовано. Простіше прийти на роботу і прочитати, що заплановано, а не згадувати. Бо момент, що інші люди відволікають, присутній завжди. Тоді просто забуваєш про багато речей.

– Після того, коли залишилася сама і втрималася, яку якість відкрила у собі, про яку могла і не здогадуватися, коли працювали разом із сестрою?

– Власні вміння. Вони просто були на етапі зародку. Не розкривалися, бо не було потреби. А тепер, коли розумію, що замість мене ніхто не побудує лекало, наприклад, на пишні форми, все одно мушу це робити. Навіть якщо дуже страшно. Перші вироби я навіть не викроювала з тієї тканини, яку приносили клієнти. Розкроювала прострирадло, зшивала з цього сукню і переконувалася, чи все добре, чи щось потрібно підкоригувати. Аж потім шила з тканини.

– Чи почала саму себе сприймати інакше після того, коли побачила, що змогла?

– Що я можу і в космос летіти. Людині під силу усе. І мені також під силу все. Звісно, я не стрибну вище голови фізично. Не зможу пошити вісім вишиванок за день. Людині під силу усе в межах її фізичних і розумових можливостей. Адже до вдосконалення і справді немає меж.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА.