Зустріч через 22 роки: як повернула доля чоловіка, який у 12-річному віці виїхав з Тернопільщини у США

В американському паспорті Сергій Жаровський записаний як Стівен Девід Жаровський Хертіг — про його українське походження нагадує лише частина прізвища. Доля повернула так, що вже майже 22 роки чоловік мешкає у США.

У 12-річному віці хлопець, який зростав без батьків, назавжди покинув рідну домівку в селі Озеряни, що на Борщівщині, і хоч-не-хоч став п’ятою дитиною в американській родині Хертігів. На початку Сергій зрідка спілкувався по телефону з рідною сестрою Світланою і бабусею, а потім зв’язок обірвався на два десятиліття. І лише цього року брат і сестра розшукали одне одного, а наприкінці вересня Сергій відвідав своїх рідних на Тернопільщині.

Замість оздоровлення… — усиновлення

Сергій Жаровський був одним із 124 українських сиріт, яких у січні 1992 року доправили на тримісячне оздоровлення до США, та лише близько 70 із них повернулися додому, решту дітей… усиновили американці. Масове усиновлення тоді викликало в Україні грандіозний скандал, організаторів поїздки звинувачували у продажу дітей, судова справа за цим фактом тривала майже вісім (!) років, а все через тодішнє недосконале українське законодавство, що дозволяло передавати дітей усиновителям буквально за усною згодою рідних. — Я завжди думала про Сергія, але не знала як його розшукати, та якось зовсім випадково натрапила на замітку в одній із газет про те, що голова благодійного фонду «Майбутнє сиріт» тернополянин Андрій Назаренко, якого також намагалися усиновили американці, прагне допомогти своїм друзям відновити родинні зв’язки в Україні. Я зустрілася з ним, розповіла про брата і, як з’ясувалося, вони були знайомі між собою, тож Андрій радо погодився стати «містком» у нашому спілкуванні, — пригадує пані Світлана Хабінець, пише Нова Тернопільська газета.

А знайти спільну мову братові і сестрі у прямому розумінні виявилося непросто, адже усі ці роки Сергій майже не спілкувався українською і призабув її. Саме тому Андрій Назаренко став для них перекладачем, проте нині, як зізнається пані Світлана, у листуванні з братом послуговується, як це не дивно, гуглівським перекладачем.

«Хай Бог не пам’ятає маминого життя…»

— Сергій поїхав до Америки після різдвяних свят, 26 січня, — пригадує події 1992-го року пані Світлана. — Це була тримісячна програма оздоровлення дітей-сиріт. А 28 березня зателефонував і сказав, що його хочуть усиновити. «Бабцю Марусю, дозволяєте?» — запитав. Бабуся тихо заплакала в хустку і погодилася. Подумала, може, там йому буде краще, ніж вдома, серед постійних злиднів. Їй тоді було 66 років, тож не раз бідкалася, на кого залишить сиріт. Ми не мали змоги телефонувати братові. Лише раз на рік, коли до Тернополя приїжджала «Клініка на колесах», нам дозволяли безкоштовно «набрати Америку». І хоча це були скупі розмови, та надзвичайно очікувані. Сергій розповідав, що прийомний батько — директор школи, мати — викладач, що в родині ще є четверо дітей.

Обірвалося спілкування між бабусею та онуком після того, як старенька мала необережність дати номер телефону своїй горе-доньці — рідній мамі Світлани і Сергія, вона й почала надокучати американській родині. Очевидно, через побоювання, аби хлопчика не повернули в Україну, вони перестали відповідати на дзвінки.

— Важко згадувати мамине життя… — зітхає пані Світлана. — Як розповідала бабуся, нас, дітей, у матері було п’ятеро, усі від різних батьків… На два роки молодша від мене Галя жила у дитячому будинку в Заліщиках. Бабуся хотіла забрати її, але дідусь не дозволяв, їм і так було нелегко. Подумати тільки, мама залишила мене на бабусині руки у восьмимісячному віці. Невдовзі Галю удочерили, прийомні батьки приїжджали до нас і просили не турбувати їх, мовляв дівчинці добре у них. Сестру Уляну мама народила у Чернігівській виправній колонії, куди потрапила через прогріхи. Пам’ятаю, після в’язниці привезла лише свідоцтво про народження і фото, а дівчинку віддала у Прилуцький дитячий будинок. Я неодноразово писала туди, але так і не знаю, де Уляна, їй мав би бути 31 рік. Ще одну дитину народила у Красноперекопську — хтозна чи це вже всі… Двадцять років мама жила з кимось у Санкт-Петербурзі, торгувала на базарі, а позаторік повернулася до села. «Приїхала помирати…» — казала.

Про непросту круговерть маминого життя пані Світлана навіть не до кінця домовляла під час зустрічі з братом — не хотіла засмучувати. Та й чи варто говорити — матір вже перед Богом, два роки тому донька поховала її в рідному селі, а торік не стало й бабусі.

— Не засуджую матір, таке може статися з кожним, — витирає сльози жінка. — Вона була розумна, закінчила з медаллю школу, мала хист до математики. Після школи хотіла вийти заміж, але бабуся-вчителька не дозволила, відправила вчитися в університет до Львова. А тоді були 90-ті роки — погані компанії, банди, так і пішла світами… Водило маму життя, хай Бог їй того не пам’ятає.

Згадували дитинство і плакали…

Проте біль від браку материнської любові у серці пані Світлани не вщухає досі. «Чи хоч когось із вас любила мати?» — запитую. «Мене точно не любила… І Сергія, мабуть…» — витирає сльози. За ті п’ять днів, коли Сергій гостював у сестри, вони виплакали чимало сліз. Згадували дитинство, бабусю, матір, школу… Сергій ходив рідними стежками, заглядав на кожне обійстя ніби з надією розшукати там загублене дитинство.

— Ми не знали, коли саме Сергій приїде, тож він сам добрався до села і відразу попрямував до бабусиної хати, — розповідає пані Світлана. — Ми зустрілися з ним посеред вулиці, брат ішов на цвинтар помолитися. «Не можу зрозуміти, чому мати нас залишила?.. — роздумував. — Я за свою донечку готовий хтозна що зробити — це ж рідна кровинка!»

Навідався Сергій і до рідної школи, там його вітали усім колективом. А як побачив, що у спортзалі лише два благенькі м’ячі, поїхав наступного дня до райцентру і придбав вісім новеньких.

Поки пані Світлана була на роботі, а вона очолює місцеве поштове відділення, Сергій допомагав шваґрові поратися на господарці, чоловіки так подружили, що розуміли один одного на різних мовах. А вже на вечірніх посиденьках із перекладом допомагала вчителька англійської мови.

— Сергіїв батько був вірменином, брат народився у Ленінакані і мешкав там до півторарічного віку, потім мама привезла його до бабусі, — розповідає пані Світлана. — Багато років я зберігала Сергіїв медальйончик із каменю «котяче око», який йому дали при народженні, і аж тепер віддала. Брат був дуже зворушений. А братовій та племінниці передала українські вишивки та сувеніри.

Пророчий сон від мами

Сергій з родиною мешкає на околиці Чикаго. Працює інженером-механіком у відомій випробувальній лабораторії «ATRONA». Його дружина Тіна — американка з італійським корінням, працює ветеринаром. Доньці Олівії наприкінці жовтня виповниться п’ять років.

— У брата дуже гарна сім’я, до того ж він підтримує стосунки зі зведеними братами і сестрами, прийомними батьками, — ділиться приємністю пані Світлана. — Згадував, що йому було важко влитися в американську родину, пережив страшний нервовий зрив… Щоб легше було все це подолати, його спрямували у спорт. Сергій грав у професійних баскетбольних командах Нью-Йорка, Вашингтона. Американська родина допомогла йому здобути гарну освіту, влаштуватися у житті.

«Приїдеш до нас у гості?» — запитав сестру. «Приїду!» — відповіла пані Світлана. Наступного року Сергій планує ще раз навідатися на Борщівщину, але вже з дружиною і донечкою. А ще чоловік зізнався, що, незважаючи на усі блага американського життя, на старість хотів би повернутися до рідного села в Україну.

— Зустріч із братом — ніби дарунок з небес! — радіє пані Світлана. — На початку літа мені наснилася мати. Уві сні я про щось її дуже просила. «Це станеться 23 вересня», — сказала вона. Я розповіла цей сон колежанці та й забула. А коли приїхав брат (це було саме 23 вересня!), подруга нагадала мені: «Що, сон був пророчий?!»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі