На Тернопільщині дитина народилася з однією коротшою ніжкою – історія багатодітної сім’ї

Про те, що це за щастя, коли у сім’ї п’ять доньок, мабуть, багато хто знає із телесеріалу «Татусеві доньки». Та це кіно, а в житті набагато кращі сюжети.

З чудовою багатодітною «дівчачою» родиною «Нова Тернопільська газета» познайомилася на Монастирищині. Подружжя Мирослава та Орест Розумні мають п’ять доньок, а ще — два зяті і дві онучки.

Тато — глава, і мама — головна

Коли родина Розумних іде рідною Гончарівкою до церкви чи в будень від малого до великого прямують на город — односельці проводжають їх радісними поглядами — стільки гарних дівчат у батьків!

— Нелегко було поставити дітей на ноги, але тепер усі заздрять, що маємо п’ятеро донечок та ще й двох онучок — справжній жіночий колектив, — усміхається пані Мирослава.

Цьогоріч подружжя відсвяткувало срібне весілля, яке стало ще більш об’єднуючим моментом для родини.

— Ми з чоловіком Орестом обоє з Гончарівки, тут познайомилися, тут живемо. Чоловік — різноробочий, а я 25 років працюю вихователем у місцевому дитячому садку. Найстаршій нашій доньці Анні — 24 роки, наступним Олесі — 22, Марійці — 18, Тетянці — 14, а найменшенькій Олі — 10. Аня та Олеся закінчили Чортківський медичний коледж, а нині навчаються у Чернівецькому національному університеті. «Хочемо до університету!» — вирішили після коледжу. «Донечки, та ми не маємо грошей на університет», — відраджувала я, та вони гарно склали тести і пройшли на державну форму. Марійка закінчила колегіум «Знамення» у Зарваниці і вступила до Теребовлянського культосвітнього училища, а паралельно ще здобуває духовну освіту в Івано-Франківській теологічній академії. Тетяна — дев’ятикласниця, а Оля навчається у п’ятому класі.

В оселі багатодітної родини гамірно, але надзвичайно затишно й комфортно. Відчувається, що тут, як то кажуть, кожен на своєму місці: пан Орест — турботливий і відповідальний глава сім’ї, пані Мирослава — добра і любляча матір і дружина.

— У нас із чоловіком немає поділу обов’язків чи сімейних «статусів» — поважаємо думку одне одного і, як можемо, піклуємося про дітей, — каже пані Мирослава. — Чоловік є для мене надійною опорою: коли діти були малі, то і молоко грів, і пелюшки міняв, допомагав їм робити домашні завдання, а тепер готує їх до самостійного життя, тримає дисципліну в родині — так і має бути.

«Не дав Бог синів, зате маємо зятів»

У 2010-ому році батьки справили весілля Анні та Олесі. Старших доньок посватали місцеві хлопці. Обранець Анни — Володя Вдовин, у них підростає 2-річна Катруся, Олесі — Анатолій Василик, подружжя виховує 2-річну Марічку.

— Не дав Бог синів, зате маємо зятів! — тішиться пані Мирослава. — Володя з родини гончара, тож має хист до цього ремесла, Анатолій здобув освіту в Івано-Франківську. Зяті в усьому допомагають чоловікові, буває, що треба добути вапно, то жарують разом над розпеченим камінням кілька діб. Та вдома після такої пекельної праці чоловіків чекають смачні обіди та вечері. А як інакше, якщо на кухні стільки господинь?!

— Засукаємо рукава, швиденько зваримо борщ, наліпимо вареників, — розповідає найстарша господиня. — Котлети, голубці, холодці — усе полюбляють рідні. Олеся мешкає окремо від нас у Гончарівці, Анна поки що з нами, але вони з чоловіком вже пригледіли хатину неподалік Олесі. Добре, що житимуть поруч, — зможуть допомагати одна одній. Завжди кажу донькам: «Любіть одна одну і тримайтеся купи!»

Найбільша потіха родини — наймолодша Оля та дві онучки. Як зізнається пані Мирослава, на відміну від старших доньок Оля видалася особливо жвавою.

— Оля — командир у хаті! — каже мати. — Можливо, так надолужує брак уваги. Навіть тато поблажливіший до неї, мовляв, наймолодша!

«Бог не дає непосильного…»

— Перша донечка народилася з однією коротшою ніжкою, тож ми більше року не виходили з лікарні, поки не виправили ваду. Ще більше труднощів пережили з онучкою Марічкою, яка мала вроджену ваду стравоходу. Дитятко перенесло дві операції, і, дякувати Богові, нині вже все добре, —  продовжує пані Мирослава..

Непрості моменти у житті родини, як визнають Розумні, зробили їх лише сильнішими. До речі, п’ять років тому пані Мирослава пережила друге народження. Якось після укусу комахи жінка перенесла анафілактичний шок, добре, що лікарі вчасно надали допомогу.

— За 10-15 хвилин тіло вкрилося висипкою, почався свербіж, тиск впав до 40/0 і я знепритомніла, у селі була лікар із району, вона надала першу допомогу і доправила до лікарні, інакше я могла б померти… — згадує той страшний день пані Мирослава. — Тепер, що б не ставалося, знаю, що на все вища сила. Після пережитого в моїй душі сталися зміни — Бог став основою мого життя. Нині читаю релігійні книги, молюся за рідних, знайомих, здійснюю паломництво до Джублика. Надзвичайно допомагають осмислити життя історії Бруно Ферреро. Повчальною для мене є притча про те, як Себастьян просив Ісуса побути на його місці на хресті. «Добре, сказав Спаситель, але перш дотримай умову — мовчи, що б ти не побачив». Тут до храму прийшов багач і забув торбинку, згодом її прихопив бідняк, а насамкінець зайшов юнак, який поспішав на пароплав, його й затримали за крадіжку. «Це не він вкрав!» — вигукнув Себастьян. «Ти не дотримав умови», — сказав Ісус. «Але я не міг стерпіти несправедливість…» — виправдовувався Себастьян. «Так мало бути: багач — загубити, бідний — знайти, а юнак — врятуватися, бо корабель затоне…» У житті все відбувається «за планом» — треба лише з любов’ю і терпінням усе приймати.