Втратила чоловіка на війні і почала життя з нуля: як тернополянка стала опорою для ветеранів

Фахівці, які займаються супроводом ветеранів, — це ті, до кого звертаються з найрізноманітнішими запитами: від отримання медичних записів до оформлення документів, а також для важких розмов про біль і втрату. Їхня робота не завжди помітна з боку, але її важливість відчувають ті, хто шукає допомоги.

Олена Пєнкіна, фахівчиня із супроводу ветеранів Тернопільської ОТГ, сама пройшла через втрати, переїзди та пошуки сил, щоб підтримувати інших. Сьогодні вона допомагає ветеранам та їхнім родинам справлятися з десятками складних життєвих ситуацій, пише 0352.ua з посиланням на Міністерство у справах ветеранів.

«Буває, що людина приходить дуже розгублена. І інколи їй треба, щоб її хтось вислухав», — каже Олена Пєнкіна.

Особиста історія: війна, втрата і нова роль

Олена Пєнкіна прийшла в цю професію з дуже особистого відчуття — бути поруч із тими, хто повертається з війни.

«Ця робота мене врятувала. Я просто розуміла, що треба робити щось корисне, бути поруч із військовими», — згадує вона.

Родом із Луганщини, Олена багато років жила в різних місцях — Норвегія, Дніпропетровщина, нові спроби почати життя спочатку. У 2022 році на війні загинув її чоловік, який пішов до війська як доброволець. Довелося шукати сили рухатися далі.

«Я приїхала у нове місто, втратила чоловіка, втратила все: батьківщину, дім, людей… І коли я побачила інформацію про цю посаду, я відчула: це моє, я мушу там працювати». Коли їй подзвонили з центру й запропонували вийти на роботу вже наступного дня, Олена не вагалася: «Я сказала: так, треба завтра — я вийду завтра».

З березня 2025 року вона працює фахівчинею із супроводу ветеранів у Тернопільській ОТГ. Щодня допомагає ветеранам, їхнім родинам, а також родинам загиблих і зниклих безвісти. Нині на її рахунку вже більше 50 вирішених кейсів. Особистий досвід втрати й переїздів, каже вона, робить її особливо чутливою до станів людей, які звертаються за підтримкою.

Олена постійно навчається — курси, тренінги, форуми, робочі зустрічі з колегами з інших громад. Каже, що в цій професії неможливо залишатися в одному стані, бо запити людей змінюються, і потрібно завжди мати актуальні знання та інструменти.

Особливо фахівчиня згадує навчання у Бородянці — як важливий етап і для професійного зростання, і для команди: «Бородянка… це досвід, який цінний для всіх. Фахівці з різних місць познайомилися один з одним. Викладачі дали нам дуже цінні знання й мотивували». Під час тренінгів йшлося не тільки про юридичні алгоритми чи порядок оформлення документів. Значну увагу приділяли роботі з травмою, етиці підтримки, особливостям спілкування з родинами загиблих і зниклих безвісти, взаємодії з різними службами.

«Коли є бажання допомагати, ти все зробиш, щоб задовольнити потреби ветерана», — говорить Олена і додає, що навчання дає їй більшу впевненість і дозволяє знаходити рішення навіть у складних ситуаціях.

З якими запитами приходять ветерани та члени їхніх родин

У центрі супроводу ветеранів двері рідко бувають зачинені. Люди приходять із запитами, які інколи можна вирішити за десять хвилин, а інколи — лише крок за кроком, долаючи бюрократію й складні емоційні стани.

«Дуже часто це оформлення документів, квартирний облік, пенсії, статуси», — пояснює Олена Пєнкіна.

Для багатьох родин це той перший крок, який самостійно зробити складно: потрібно зібрати довідки, правильно подати заяву, не загубитися між кабінетами й електронними сервісами.

Але документи — лише частина щоденної роботи. Значний обсяг запитів стосується медицини. Ветерани, які приїжджають додому лише на кілька днів, намагаються встигнути все.

«Ветерани приходять у відпустку на два-три дні, і треба зробити МРТ або полікувати зуби. Ми допомагаємо знайти лікаря, записати, зорієнтувати», — каже фахівчиня.

Вона додає, що у громади вже сформований список стоматологій, які готові працювати з ветеранами без зайвих паперів і в стислий термін. Це звичайні місцеві клініки, які просто вирішили допомагати — і ця локальна солідарність часто рятує ситуацію, коли часу мало.

Окремим блоком стоїть питання доступності. Воно, за словами Олени, досі лишається болючим: «На жаль, ще не все адаптовано. Не всі автобуси мають пандуси, не всі водії зупиняються там, де треба завезти крісло колісне». У таких випадках фахівці не просто шукають альтернативи, комунікують із службами й передають інформацію соцуправлянням.

Інколи головне — не знайти довідку, а знайти слова.

«Комусь треба просто, щоб ти був поруч і допоміг сформулювати думку», — каже Олена. Це проста фраза, але у ній — суть психологічної роботи фахівця, який не називає себе психологом, проте щодня працює з емоційними станами людей. «Інколи достатньо просто поговорити — і людині стає легше», — додає вона.

Історії, які починаються як сухі процедурні питання, інколи несподівано стають дуже особистими. Так сталося з ветераном із першою групою інвалідності. «Спочатку ми збирали дані для заявки на квартиру. Потім я подивилася документи — і виявилося, що ми земляки. І ти розумієш, що шість років переміщення — і нас знову звела доля», — пригадує Олена. Після цього взаємодія стала постійною. «Вони телефонують із питаннями… Зараз допомагаємо з безбар’єрним доступом. Збираємо потреби і передаємо в соцполітику, щоб вони далі працювали з родиною», — розповідає фахівчиня.

Найважчими, каже фахівчиня, є зустрічі з родинами зниклих безвісти. Це ситуації, де немає чітких відповідей, і кожне слово може вразити: «Кожне слово треба зважувати. Ця невизначеність — найболючіше».

Фахівці намагаються знайти інформацію всюди, де це можливо: перевіряють повідомлення, моніторять канали, консультуються з відповідальними структурами. «Ми намагаємося вишукувати інформацію. Це дуже важко. Але якщо є шанс — ми шукаємо».

Є історії, у яких багато людей роблять свою частинку, щоб допомогти одному. Так було з ветераном, який не міг сидіти й ходити. Його потрібно було транспортувати з Тернополя до Чернігова. «Ми знайшли волонтерів, сконтактували з мамою, службою, центром… І чоловіка доставили додому. Ми можемо навіть не бачити людину, якій допомагаємо — але для нас не має значення, де вона». Це класичний приклад координації, коли фахівець стає містком між родиною, лікарями та волонтерами.

Щоденна підтримка літніх родичів — частина роботи фахівця із супроводу. Літні мами загиблих чи зниклих військових часто хочуть усе робити самі, але все ж потребують допомоги: «Є мами, яким за 70, і вони все хочуть робити самі. Але коли треба — ми реєструємо, оформлюємо, друкуємо, пояснюємо, бо не у всіх є смартфон, не у всіх — електронна пошта».Це ніби дрібниці, але саме вони визначають якість життя людей, які пережили втрату й залишилися самі перед державними процедурами.

Місія — бути поруч із ветеранами

Попри складні кейси, емоційне навантаження та постійну зустріч із людським болем, Олена говорить про мотивацію дуже просто: їй важливо, щоб люди не залишалися самі.

«Коли бачиш, що люди відчувають твою підтримку… цього інколи достатньо. Я з дозволу обіймаю їх, і вони відчувають, що не самі».

Для Олени формула професії — бути поруч, слухати, тримати темп разом із людиною, яка звернулася: «Ти хочеш бути фахівцем, до якого порадять прийти, який справді допоможе».

Для тих, хто повертається з війни, важливо знати, що поруч є людина, яка допоможе пройти і складні процедури, і непрості емоції. Для Олени це не просто робота — це спосіб бути корисною там, де її досвід і чутливість справді потрібні. Вона каже просто: їй важливо, щоб ніхто не залишався сам, і вона щоденно робить усе, щоб люди відчували цю підтримку.