Від Козови до Пекіна: історія жительки Тернопільщини, яка вивчає Китай і мріє повернутися додому

Коли хтось запитує, чи є у України майбутнє, відповідь очевидна — так. Адже його вже сьогодні формує розумна, креативна та відповідальна молодь, яка не боїться складних викликів і мислить глобально. Олеся, уродженка Тернопільщини та донька відомого аграрія Юрія Пудлика, є яскравим прикладом. Вона обрала непростий шлях вивчення китайської мови і зараз навчається в Пекіні, зберігаючи чітке відчуття дому та відповідальності за свою країну.

Нещодавно мені випала нагода поспілкуватися з яскравою представницею сучасної молоді – Олесею, пише журналістка Сільського господаря Зоряна Деркач. Дівчина нещодавно повернулася з Китаю, де вдосконалює знання мови. Ото дивина: де Козова, а де Китай? Тож я не проґавила шансу детальніше розпитати Олесю про її навчання та цікаві подорожі до Піднебесної.

«У 2021 році я закінчила школу. Переді мною, як і перед багатьма моїми однолітками, стояв вибір: а що ж робити далі? – згадує Олеся. – І відверто кажучи, у 17 років дуже складно обрати професію. Не знаю, обрала я простіший чи складніший шлях (сміється), однак, зупинилася на китайській мові. Спершу сприймала це як корисну навичку, такий собі інструмент, завдяки якому зможу обрати подальший фах. Згодом вступила на китайську філологію у Київський університет імені Бориса Грінченка. Зізнаюся, спочатку це здавалося навіть жартом, адже я справді не знала, що обрати. Однак цей жарт добряче затягнувся: я вже двічі побувала у Китаї на мовних курсах».

Нині Олеся навчається на магістратурі в українському виші й паралельно проводить цей навчальний рік у Пекінському університеті мови та культури. Як кажуть у нас, коли не можуть у чомусь розібратися: «То якась китайська грамота». Не секрет, що для європейців ця мова – одна із найскладніших у світі.

«А я з дитинства не шукаю легких шляхів, – усміхається дівчина. – Так, китайська направду непроста, проте дуже цікава. Китай – це одна із найдревніших цивілізацій, там зовсім інша система цінностей, інше мистецтво, а спосіб мислення людей кардинально відрізняється від нашого. Та й не секрет, що нині Китай відіграє величезну роль і у світовій економіці, і в дипломатії, тому це дуже актуально».

Уперше Олеся потрапила до Піднебесної у березні 2024 року за грантовою стипендією від інституту Конфуція. Тоді вона навчалася в одному із найпрестижніших закладів тієї країни – Тяньцзіньському університеті.

«Це був неперевершений досвід. Порівняно з Європою там наче інший світ, – продовжує Олеся. – Тільки-но покинувши територію аеропорту, ти стикаєшся з викликом – наприклад, оплатою проїзду. Там практично не використовують готівку, а наші платіжні картки не працюють – у них свої системи, які кардинально відрізняються. Отже, кошти у тебе ніби є, а скористатися ними не можеш. Однак варто зазначити, що китайці дуже ввічливі та привітні, завжди раді допомогти. Навіть попри те, що тоді мій рівень мови був ще недостатнім для вільного спілкування, я впоралася».

Олеся наголошує: китайська мова вимагає залізної системності, дисципліни та постійного вдосконалення. Але про свій вибір вона не пошкодувала жодного разу. Ми довго говорили про культуру і традиції цієї незвичайної нації. А на запитання, чого б нам, українцям, варто було повчитися у народу Піднебесної, дівчина відповідає:

«Цікаве запитання… Знаєте, перше, що спадає на думку – це швидкість прийняття рішень. До прикладу, якщо виникає затор на дорозі, вони негайно розвʼязують цю проблему, не затягують і не роздумують. Мабуть, тому що населення там багато і на зволікання просто нема часу. Нам, українцям, іноді бракує цієї мобільності. А ось чого б їм повчитися у нас? Гадаю, наша основна риса – це волелюбність, відчуття внутрішньої свободи! Це не зовсім про них… принаймні тепер».

Також Олеся поділилася спостереженням: попри велику кількість іноземців, китайці досі дивуються людям з іншою зовнішністю. З нею часто просили сфотографуватися чи познайомитися. А найбільше їх дивувало, коли дівчина вільно відповідала на запитання їхньою рідною мовою – для них це справжня дивина.

Проте Олеся – не просто туристка, а українка, в чиїй країні триває страшна війна. Ми не могли не запитати, чи цікавляться китайці нашими подіями. «Незважаючи на офіційну позицію країни, чимало простих людей запитували мене, як ми тримаємося, висловлювали підтримку. Я б сказала, що думки поділилися навпіл: є ті, хто щиро співчуває, а є й такі, кому просто байдуже. Загалом вони бажають миру та стабільності й намагаються тримати нейтралітет».

Олеся обожнює подорожувати. Ще під час бакалаврату вона брала участь у міжнародних студентських обмінах, завдяки чому відвідала Польщу, Німеччину, Румунію, Туреччину, Грузію, Вірменію, Португалію, Чехію та інші країни. Дівчина досконало володіє англійською, знає базу польської та планує вдосконалити свою французьку.

Наприкінці нашої розмови я не втрималася і запитала: «Олесю, Ваш батько – знаний аграрій, він працює на рідній землі. А які у Вас плани на майбутнє? Знаючи стільки мов і маючи такий досвід, де плануєте будувати життя?»

Відповідь дівчини була твердою і зігріла мені серце: «Планую передусім закінчити навчання в Китаї й обов’язково повернутися в Україну. Жити тут, будувати кар’єру, застосовувати всі свої навички та знання. Я хочу інвестувати свій досвід у нашу країну, допомагати її розвивати та розбудовувати. І, як і всі, мрію про якнайшвидшу перемогу».

Навчаючись за кордоном, подорожуючи світом і володіючи кількома мовами, Олеся не розглядає життя поза Україною. Її рішення повернутися, працювати та вкладати свій досвід і знання у розвиток держави звучить особливо сильно в часи війни. Саме з таких особистих виборів і формується майбутнє країни, за яке сьогодні борються і воїни, і молодь, готова будувати завтрашній день України.