У пошуках роботи опинилася у “казковій країні”: за 2 роки заробітчанства тернополянці не вдалося відкласти на квиток додому

Олена довгий час не могла знайти вихід із ситуації. Відколи закрили хлібозавод у їхньому районі, на якому вона працювала, доводилось перебиватись тимчасовими заробітками.

Але це була не найгірша її проблема. Чорна смуга переслідувала жінку останніх три роки. Всі біди почалися з того часу, відколи в чоловіка виявили онкологічне захворювання. Після його смерті на Олениних руках залишилося двоє маленьких діточок, кілька гривень у кишені й море сліз…

На перших порах жінка прибирала в магазині, влітку працювала на людських городах, аби заробити хоч якусь копійчину. Потім вирішила поїхати до Польщі. З бригадою жінок-ровесників по півроку, а то й більше пропадала на чужині. «Пропадала» у прямому значенні цього слова. Бо хіба це можна назвати життям — працювати надміру, без вихідних, дітей бачити лише на фотографіях, недоїдати, часто жити в нелюдських умовах, де не те що ванну прийняти, а вмитися не було як. Нерви здали, коли господар — синочок великого багача — заплатив лише третину обіцяного та ще й пригрозив розправою, коли надумає «висловити невдоволення».

Після того випадку Олена вирішила зректися такого заробітку та винайняти помешкання в Тернополі й переїхати сюди з дітьми. Жінка хотіла змінити все кардинально, бо набридло бути рабинею в чужій країні, зранку до ночі сидіти в теплиці, серед «хімії», якою обробляли врожай і від якої спухало все тіло, пише Вільне життя плюс.

Насамперед спробувала зареєструватись у центрі зайнятості. Виявилося, що зробити це не так просто. Куди б жінка не зверталась, всюди треба було «дати в кишеню». А звідки дати, якщо в самої в кишені ані гривні? Здебільшого відмовляли через відсутність вищої освіти і стажу. Майже всюди кивали на вік, мовляв, після сорока жінка «різко починає старіти», тому працівник із неї нікудишній. Бувало, що робота знаходилась, але з такою зарплатнею, яку швидше можна назвати рештою — на такі гроші не те що сім’ю не прогодуєш, а й сам не виживеш.

Нікуди від того не дінешся — такий ринок праці у нашій країні. Тисячі безробітних молодих людей. Щодо проблеми з підготовкою фахівців, яких потребує на місцях реальний сектор економіки, то в нашій країні вона не розв’язується роками. Керівники підприємств скаржаться, що скоро самі виконуватимуть «чорну» роботу, а випускники вишів і коледжів, молоді хлопці й дівчата, чоловіки й жінки середнього віку не можуть знайти роботу з гідними умовами та зарплатнею.

Олена думала, що фортуна не на її боці. Якось зайшла на свою сторінку в соціальних мережах і розпочала спілкуватися з однокласником, якого не бачила понад десять років. З’ясувалося, що він розлучений і мешкає в Америці.

Дружнє листування переросло в симпатію, а невдовзі — й одруження. Насолоджуватись романтикою на відстані не мали часу. Вона, остаточно втративши надію знайти добру роботу й зажити по-людськи, вирішила знову шукати щастя за кордоном. Він тим часом прагнув знайти добру матір для своїх дітей і турботливу дружину. Разом, думалося, легше буде будувати сімейне гніздечко.

Олена, не задумуючись, спакувала валізи й думками була вже в Америці. Та не так легко виїхати. Із великим бажанням виїхати на постійне місце проживання жінка таки потрапила в чужу країну. Дорогу оплатив чоловік, який мав деякі заощадження. Дітей змушена була залишити в мами, бо забрати їх не було змоги.

У «казковій країні» без знання мови роботу знайти було дуже важко. А щоденні витрати на їжу, транспорт, житло обходились подружжю майже у тисячу доларів за місяць. Врешті-решт Олена влаштувалась прибирати. Господиня будинку повсякчас демонструвала своє зверхнє ставлення. Та доводилося терпіти, бо ж іншої роботи не було. Так минуло два роки. Туга за дітьми й батьківщиною не мала меж, спілкування було лише через скайп. Здавалось, що коли приїде, розцілує рідну землю. Але за цей час Олені навіть не вдалося відкласти необхідної суми на квиток додому…