Як тернополянин здружився із циганськими баронами і політиками?

Поціновувачі антикваріату знають тернополянина Андрія Масюка як профі з реставрації старовинних речей.

У нього замовляють раритетні “штучки” не тільки заповзяті колекціонери, а й політики та бізнесмени. На відміну від більшості антикварників, які тримають надбане за десятьма замками, загадково “шифруються”, побоюючись заздрісників і злодіїв, Андрій — відкритий і цікавий у спілкуванні, пише Нова Тернопільська газета. 

— Андрію, з чого почалося твоє захоплення антикваріатом?

— Усе за “класикою” — починав з монеток, потім були самовари, посуд, меблі, нині “присів” на сейфи. Якийсь час мешкав у Львові, часто навідувався до антикварних крамниць, захопився цим і ось уже чотирнадцять років антикваріат — моє хобі, робота і загалом життя. Я — приватний підприємець, разом із братом мали магазин старовинних речей у ресторані “Старий млин”, але в часи кризи закрили, нині працюю “на дому”.

— Де шукаєш старовинні речі?

— Мої батьки мешкали на Вінниччині, а це — благодатний край для антикварників, адже з палацу графа Потоцького, що в Тульчині, розійшлося по людях чимало цінних речей, тому там і шукав. Ходив від хати до хати, запитував, чи не мають чогось цікавого. “Наша бабуся була панською служницею, дещо їй віддали з палацу”, — і показали унікальні речі, але в такому занедбаному жалюгідному стані, що вони радше скидалися на непотріб. А для мене це — непочатий край роботи, адже кожну річ можна повернути до життя, зберігши її самобутність. А ще в Тульчині мене часто запрошував на “оглядини” антиквару циганський барон Борода, у нього я придбав кілька самоварів, серед яких дивовижний 50-літровий трактирний.

— Чи щастило знаходити антикварні речі на Тернопільщині?

— У нашій області мало гідного антикваріату. Єдине, що маю з місцевою “пропискою”, — це буфет кінця XIX ст. (повторне рококо, баварська школа), його висота — 3,20 м, ширина — 3 м. З цим буфетом пов’язана ціла історія: до нашої крамниці прийшла донька відомого місцевого лікаря, щоб запропонувати товар. Коли побачила мене, на той час 20-літнього власника, який приїхав на велосипеді, хотіла повертатися, бо ж буфет був дорогущий — 3 тисячі доларів (однокімнатна квартира тоді вартувала 4 тисячі доларів), але ми з братом таки назбирали ці гроші і купили.

— Від кого ти навчився реставрувати антикваріат?

— Треба любити справу і в усьому можна себе знайти. Я, по суті, самоук — читаю, шукаю інформацію в інтернеті, спілкуюся з іноземними реставраторами. Маю в Угорщині друга-колекціонера Ерно, часто гостюємо один в одного, ділимося досвідом. В його колекції 400 “буржуйок”, однією обігріває будинок площею 200 кв. м.

— Похвалися своїми колекціями антикваріату.

— Спершу збирав самовари, мав близько 20-ти, та, коли познайомився з найкрутішим українським колекціонером самоварів, у якого є їх кілька тисяч, то зрозумів, що не наздожену, і продав свої. Потім скуповував меблі, “буржуйки”, але не для колекції, а для реставрації й подальшого продажу. Нині захопився сейфами.

— Чому саме сейфами? Мабуть, далося взнаки те, що за освітою ти — банкір?

— Можливо (усміхається, — авт.). Я дуже хотів мати сейф. Коли відреставрував перший, захопився цією темою. Тепер працюю над сейфами з цілою командою фахівців. В Україні наразі ніхто більше цим не займається, як і в Росії, тільки в Польщі знаю фірму, що працює у цьому напрямку. Ми реставруємо навіть сейфи XVI-XVIII століть, їх замовляють для банків, офісів. Цікаво, що злодіям легше вкрасти сучасну іномарку, аніж зламати такий раритетний сейф.

— Твоє помешкання, мабуть, нагадує музей…

— Найцікавіші речі, звісно, залишаю собі. У робочому кабінеті маю двометровий старовинний стіл, дубове крісло. Реставрації чекають два розкішні стільці часів Наполеона у стилі ампір, родзинка яких — гуси, що тримають дзьобами спинку. Стільці могли завезти з Європи для графа Потоцького. Купив їх в антикварному магазині за чималу суму, бо це практично музейні експонати.

— Кому продаєш реставрований антикваріат?

— У Тернополі рідко хто готовий купити дорогі антикварні речі. Така розкіш більше по кишені столичним бізнесменам і політикам. Нині модно облаштовувати оселі під старовину, тому багатії звертаються до мене. Буває, що укомплектовую їм антикваріатом увесь будинок.

— Бачу, маєш фото з екс-президентом Віктором Ющенком. І для нього щось робив?

— З Ющенком знайомий майже кожен антиквар (усміхається, — авт.). У мене він купував різний дріб’язок — замки, завіси.

— Жартують, що основний недолік антикваріату — його сучасна ціна. Наскільки дорогі речі проходять через твої руки?

— В Україні ціна на антикваріат завищена, бо у нас мало збереглося речей “з історією”. Багато забрала війна, не цінували антикваріат і в радянські часи. Скажімо, самовари та інший посуд нині коштують від 100 доларів і до кількох тисяч, а от меблі, сейфи — можуть і кілька десятків тисяч доларів. Якось мені доводилося продавати набір срібних ложок і виделок із 115 елементів за 15 тисяч доларів. Радий був би мати такий на своїй кухні, але — дорого. Ціна антикваріату вмотивована якістю реставрації, адже відновлення старих речей — дуже копітка праця, іноді над чимось одним доводиться сидіти півроку, а то й більше.