Тернопільський майданівець: люди за 30 метрів стояли від беркутівців, які щомиті могли їх розстріляти

Відгомін революції ще довго не згасатиме у серцях українців, однак для тих, хто бачив ці події на власні очі, спогади залишаться на все життя. Бійці з вулиці Грушевського, які приїхали на запрошення громадського діяча Антона Рекуша, розповіли ту правду про Майдан, що залишилася поза кадром.

– Вулиця Грушевського і Майдан – трохи різні речі, – розповідає Антон Рекуш. – Ми чули виступи політиків, які називали мітингувальників на Грушевського провокаторами. Дехто від нас просто «відхрещувався», але ж насправді на вулицях Грушевського та Інститутській відбувалися найгарячіші події. Люди на Грушевського стояли за 30-50 м від «беркутівців», ризикуючи власним життям, адже щомиті могла надійти команда «зверху», і їх би просто розстріляли…

Багато мітингувальників не мали жодних засобів захисту. Пригадую, до нас надійшла інформація, що у Будинку профспілок є бронежилети. Хлопці пішли, щоб попросити кілька, але їх запевнили, що бронежилетів нема, мовляв, прийдіть завтра, може, будуть. Як не переконували, що бійці стоять на передовій і без бронежилетів ніяк – марно. А коли попросили ліхтариків, то нам назвали ціну – 80 гривень, пише Нова Тернопільська газета.

– У нас була цілковита дезінформація щодо того, що відбувається довкола, – долучився до розмови активіст із Теребовлі Володимир Молнар. – Нам сказали, що вже повернули Конституцію 2004 року, мовляв, хлопці, не переживайте, все буде гаразд, у той час, як на Інститутській наших відстрілювали.

Володимира Абрамчука побратими жартома назвали Монахом. Таке прізвисько отримав через те, що перед тим, як заступити на барикади, завжди читав псалми, чим навіть привернув увагу італійських репортерів.

– Перед тим запалили скати, щоб зробити димову завісу між мітингувальниками і «беркутівцями», – каже Олексій Михайлов, – Володя, як завше, дістав з кишені Святе Письмо і почав читати псалми. Дим, що спочатку йшов у наш бік, раптово змінив «курс» і розійшовся на внутрішні війська. Відтоді дим жодного разу не йшов у наш бік. Думаю, без Господньої опіки тут не обійшлося…

Хлопці розповіли ще цікавий випадок про свого побратима, брат якого був у лавах «беркутівців». Хлопець залазив на барикади і кричав: «Якщо буде команда, ти будеш у мене стріляти?», на що той відповідав: «У тебе – ні, а в твого сусіда буду!» Два рідні брати, одна кров, а які насправді різні життєві позиції…

– Щотригодини я вмикав Гімн України, у той час як з іншого боку барикад на повен звук вмикали шансон, – розповів Володимир Абрамчук. – Коли вмикали новини, то командир наказував внутрішнім військам розвертатися, щоб вони не чули, що насправді відбувається в країні.

Найбільше на прес-конференції вразила розповідь медичного волонтера Андрія Салагорника. Від почутого дехто з присутніх не міг стримати сліз. На Майдані Андрій був з 10 грудня.

– Я працював і у мобільній бригаді, і в польовій хірургії, – розповів медик. – Поранення у євромайданівців були різні, але дуже жорстокі, як на мене. Лише за один день 20 людей звернулися з пораненням у праве око, у шістьох воно повністю витекло, відтак люди назавжди залишилися інвалідами. Однак нікого це не лякало. Такої самовідданості я не бачив ніколи. Пригадую, звернувся хлопчина, щоб перев’язати йому мізинець. Дивлюся, а мізинець – синій, раніше вже накладали шви, але вони розійшлися і треба було накладати нові. Але хлопець відмовився, сказав, що піде до медпункту, коли відстоїть вахту.

Найстрашніші ж події, з точки зору медичної бригади, розгорталися 20 лютого.

– Тоді я чергував другу добу, стояв за барикадою навпроти стели, був у складі атакуючого строю на вулиці Інститутській, – розповів медик. – Перший нам «дістався» з пораненням у праву легеню. Щоб врятувати життя пораненого, треба було надати першу медичну допомогу і якнайшвидше винести його звідти. Довелося перестрибувати через вогонь… Однак мій колега живим до лікарні його таки довіз. Я ж зустрівся з іншим побратимом і ми під свист куль прорвалися до Жовтневого палацу. Дивлюся, а на підлозі багато поранених, і перша моя думка – не знаєш, з кого розпочати. Якщо з Жовтневого живих ще виносили, то коли ми прийшли на Інститутську, не бачили жодного поранення, які б давали людині шанс вижити. Снайпери прицільно стріляли у серце, шию та голову. Поранень іншого характеру просто не було. Стріляли здебільшого з гвинтівок великого калібру, від яких не рятували навіть бронежилети…