Батько загиблого тернопільського майданівця: «Убивці Устима повинні бути покарані міжнародним трибуналом»

19-річний Устим Голоднюк зі Збаража — герой Небесної Сотні. Він навчався у Бережанському агротехнічному інституті, займався пауерліфтингом та бодібілдингом, у вільний час грав у «стрілялки» на комп’ютері.

З першого погляду, звичайний хлопець. Та на Майдані показав незламний патріотизм і козацьку силу духу — недарма його назвали на честь Кармелюка! Про це несила писати, та 20 лютого снайперська куля прошила його голубу каску миру і голову… Мати втратила найдорожчу людину, батько не може пробачити собі, що не вберіг сина… Так склалося, що батьки розлучені, але Устим завжди був їхньою спільною гордістю. Маленька сестричка по батькові досі чекає свого Устима, якого так любила…

Батько героя Небесної Сотні Володимир Голоднюк ледь стримує сльози. Днями йому надійшло повідомлення прибути в правоохоронні органи стосовно розслідування обставин смерті сина. Батькові потрібно буде довести, що Устима вбили на Майдані й надати відповідні матеріали, пише Нова Тернопільська газета.

— Потрібно було відразу того страшного дня збирати доказову базу, але я тоді діяв не як колишній працівник міліції, а я батько… Та завдяки інтернету маю хронологію подій, є навіть польський фільм про Устима, де показані страшні кадри…

— Будете домагатися покарання вбивць Устима?

— Дивує, що досі нікого не допитали щодо вбивства Небесної Сотні. І це при тому, що Геннадій Москаль оприлюднив документи про план вбивств, про дії трьох бойових груп снайперів. Можливо, не на часі загострювати це питання через події в Криму, але правоохоронні органи мають максимально працювати над розкриттям злочину. Нині не потрібні популістські рішення, але вбивці Небесної Сотні обов’язково мають бути засуджені міжнародним трибуналом. Тільки Гаага зможе розставити крапки над «і», показати світові, що на Майдані не було екстремістів, а лише мирні люди, які виступили проти бандитської влади.

— «Беркутівці» побили Устима під час розгону Майдану 30 листопада, але це його не зламало…

— У сина була велика крововтрата, зашита голова, але він побув три дні вдома і знову подався до Києва. Устим був самостійним, цілеспрямованим, неконфліктним. У нас з сином була домовленість, щоб він не «влазив» у політичні партії, ми підтримували Майдан як громадяни. Устим був лише волонтером Демальянсу, а коли почалися сутички, вступив до самооборони. Відвага і самопожертва сина перевернули мою свідомість. На Грушевського в нього на грудях розірвалася граната, тоді його врятував бронежилет, одна дівчинка витягла його з поля бою, в 20-градусний мороз, коли обливали з водомета, побратими обламували з його одягу кригу, а він усміхався: «Все буде файно!» Згодом купив собі уніформу, нашив українські шеврони, синьо-жовтий стяг, знак групи крові.

— А звідки у нього була голуба каска, яка стала сумним символом…

— Це була військова каска, яку він пофарбував у голубий колір, щоб довести, що він — не екстреміст. «Ну, який я екстреміст?» — обурювався, коли чув, як на Сході України лякали кровожерливими бандерівцями. На Майдані було кілька голубих касок, просто його історія набула розголосу, бо каска була прострелена. Куля увійшла в голову, а вийшла через каску... Як колишній військовий, співробітник міліції і мисливець можу сказати, що це була потужна куля калібру, мабуть, 11,2-11, 5, призначена для пробивання броні, стріляли з іноземної гвинтівки. У готелі «Україна», де лежав Устим, було одинадцять тіл з простреленими головами, два — з простреленими грудьми...

— Ви теж були на Майдані того страшного дня…

— На жаль, ми з Устимом загубилися в бою, і я не зміг його прикрити… Я будував барикади, а мертвого сина тягнули Інститутською… Напередодні я приїхав до Києва, Устим зустрів мене біля збаразького намету, похвалився формою, я поцілував його в оселедець. «Сину, я приїхав сваритися!» — пожартував, бо Устим мав приїхати додому. Ми обійшли бойові позиції, довкола вибухали гранати, горіли коктейлі Молотова. О 3-тій ночі Устим пішов патрулювати, я ще до 5-ої ходив, бо не спалося, а вранці пішов на барикади. Устим належав до 38-ої сотні, а перед тим був у першій, яку розбили на вул. Грушевського, і у 19-тій, яку розбомбили у Маріїнському парку…

— Чи правда, що на Інститутській самооборонців загнали у пастку?

— Була пророблена хитра військова операція. Над ранок «беркутівці» почали ніби відступати, а втомлені оборонці з барикад у пориві рушили вперед, там їх і постріляли снайпери. «Устиме, де ти?» — «Біля поштамту». Телефоную — не бере слухавки. Почало наростати хвилювання… Тут зателефонували знайомі і сказали, що в новинах «біжить» стрічка про смерть Устима. Я кинувся шукати сина. Бачив багато смертей, важко було піднімати простирадла. Оббіг під стелою, в КМДА, біля архангела Михаїла, у Михайлівському соборі, в Українському Домі… Аж за якийсь час мені повідомили, де лежить син. Устим дивився в небо, я закрив йому очі… Якби не Ольга Богомолець і капелан, які переконали мене, що треба жити для донечки, не знаю, як би витримав це…

— Як розцінюєте нинішню ситуацію в державі? Хто після Майдану залишився для вас авторитетом?

— Поважаю громадянську позицію Парубія, він був лідером Майдану і залишається йому вірним, однак не бачу його президентом. Імпонує тверда позиція Яроша, можливо, й радикальна, але наразі інакше неможливо, бо ми вже раз проявили м’якість і загинули люди. Нині керівництво держави теж м’якодухе, тому не знаємо, чи завтра буде Україна як держава. Як тільки росіяни почали вводити війська до Криму, потрібно було проявити твердість, тоді перемовини перейшли б в іншу площину. Ще дуже поважаю помірковану, вольову, розумну Ольгу Богомолець. На Майдані вона була з першого до останнього дня, усі смерті пройшли через її нерви, вона консолідувала демократичні сили, «Правий сектор», міліцію...

— Як ви як колишній працівник правоохоронних органів оцінюєте нинішні призначення у силових структурах?

— Важко щось казати, адже не знаю, хто стоїть за цими особами, бачу тільки те, що бачу. Ціную Наливайченка за відкриття архівів СБУ, але як оперативник він мені не подобається. Дивує, чому дозволили екстремістам із Росії проникнути в Україну? Можливо, він грає і нашим, і вашим. Незрозуміла позиція і міністра оборони. У нас є Будапештський меморандум, нам гарантували територіальну цілісність, тож ми мали у перший день вторгнення наполягати на захисті. А уряд чекав, що все вирішиться само собою, залишив напризволяще військову еліту, тому ми програли Крим. Не подобається нинішній поділ корит, «дерибан» посад за принципом: «Хто голосніше кричав — той патріот», мовляв, це наш хороший хлопець, нехай вчиться... Та поки він навчиться, України не стане. Думаю, що Майдан збереться ще не раз, поки в політику не прийдуть професіонали зі зміненим світоглядом. Недаремно Мойсей 40 років водив по пустелі ізраїльтян, щоб два покоління виродилися.

— А ви готові були б почати політичну чи громадську діяльність?

— Наразі не бачу себе ні в політичній, ні громадській діяльності, бо не маю в цьому досвіду. Якби я був хоча б на 55% впевнений, що щось зміню, то пішов би, не задумуючись. Треба мати чіткий план дій, не так, як три наших, даруйте, безхребетних політики на Майдані, які нічого не робили, поки діти не загинули. Бачу, що потрібно зробити на Збаражчині, але знаю, що наш район дотаційний, у нас нема промисловості, заїжджі фермери сплачують податок в іншу казну, підприємства, які ще животіють, теж зареєстровані не у нас, а дурити людей, що щось зроблю — це гріх перед Господом. Отож, роблю те, що знаю і за що мені не соромно — займаюся оборонною та мобілізаційною роботою при районній адміністрації.

— Збаражчани підтримують вашу родину?

— Громада міста та районний архітектор ініціювали встановлення пам’ятника на могилі Устима. Плануємо встановити козацький хрест з сучасними елементами, зокрема, з бруківкою, якою захищалися на Майдані. Хочемо показати зв’язок століть, що Україна великою кров’ю платить за свою незалежність. Спільне горе звело нас із родиною Назара Войтовича із села Травневе. Ми вирішили встановити схожі символічні пам’ятники синам. Молимося за душі героїв Небесної Сотні, щоб їх старання не були марними, щоб Бог врятував Україну.