Зі США – на Тернопільщину: рідні брати знайшли один одного через 22 роки

Андрій та Володимир Пилипіви зустрілися через 22 роки. 

«Ти — Володя Пилипів? Мій брат?» — несміливо запитав у Фейсбуці тернополянин Андрій Джонатана Володимира Доннана. «Yes!» — відповів англійською. Рідні брати не бачилися довгих 22 роки, доля закинула молодшого Володю до США ще у січні 1992-го. Дев’ятирічний хлопчик тоді виїхав із 126 сиротами з Тернопільщини на канікули в американські родини, там і залишився. Володя потрапив у число 56 діток, яких зголосилися усиновити американці. Масове усиновлення через недосконале українське законодавство тоді викликало неабиякий скандал у суспільстві, роками тривали суди, однак сироти так і залишилися в іноземних родинах. 

Радість і сльози — через скайп

Допоміг Володимиру Пилипіву розшукати рідних на Тернопільщині голова фонду «Майбутнє сиріт» Андрій Назаренко. Упродовж останніх років за його посередництва чимало сиріт відновили зв’язок із родинами в Україні. Володимир не пам’ятав своєї тернопільської адреси, в його пам’яті лише закарбувалася назва села — Козина, що на Гусятинщині. Це й стало орієнтиром пошуку, пише Нова Тернопільська газета.

— Козину облетіла звістка, що Володя шукає рідних, нам швидко дали про це знати, — розповідає Андрій Пилипів. — Назаренко повідомив контакти брата і ми почали спілкуватися. Раділи і плакали через скайп, а у березні нарешті зустрілися — Володя десять днів гостював у нас.

Нелегка доля випала братам Пилипівим. Після трагічної смерті батьків вони, ще зовсім маленькими, залишилися з бабусею та дідусем. Важко було стареньким ставити на ноги онуків, але категорично відмовилися віддавати їх до інтернату. Володі було 9 років, Андрієві — 12, коли їхні дороги розійшлися. Різдвяна подорож молодшого братика затягнулася на більш як два десятиліття. У США Володя створив сім’ю, тому наразі не може повернутися з-за океану назавжди.

— Брат мешкав у багатодітній американській родині. Прийомні батьки мали четверо своїх дітей і ще одну прийомну дівчинку-в’єтнамку, — розповідає Андрій. — Дідусь з бабусею довго вагалися, чи давати дозвіл на вивіз Володі, але американці переконували, що дбатимуть про нього, як про рідного. Пригадую, мали привезти брата з США, бабуся чекала на вокзалі, та не дочекалася. Уся в сльозах повернулася додому. Згодом довідалася, що онука захотіли усиновити… Напочатках Володя щотижня писав нам листи, його усиновителі присилали солодощі, а потім зв’язок обірвався. Ще десь у 2000-их зрідка надсилав листи, ми відписували, а потім їхня родина переїхала і ми вже не мали жодної звісточки.

Табу на… українське коріння

Пилипіви зверталися до передачі «Жди меня», просили тернополян, які їхали в США, розшукати Володю, однак усе було безрезультатно. Річ у тім, що в якийсь момент він пішов з прийомної сім’ї — не міг змиритися з їхніми наполяганнями забути про Україну і рідних.

— У житті брата тоді був важкий період: наймав житло, шукав засоби для існування, не хотів ні з ким ділитися своїм болем, — каже Андрій. — Володя закінчив військовий коледж, у 2010-ому році воював в Іраку, нині продовжує службу в американському війську — займається вишколом молоді, а у вільний час — комп’ютерною справою. На щастя, має добру і розуміючу дружину Мару, чекає народження первістка, тож життя помалу налагоджується.

Довгоочікувана зустріч братів відбулася у Львівському аеропорту. Володя кинув валізи у терміналі й побіг зі сльозами радості до Андрія. Певна ізоляція від всього українського далася взнаки — Володя забув українську мову, але рідні душі розуміли одна одну без слів.

— Трохи на «гуглівській» перекладачці спілкувалися, трохи племінниця перекладала, — розповідає Андрій. — Володя пам’ятає деякі українські слова, брав книгу — читав, але мало що розумів... Утім, він живе Україною — достеменно знає про всі події, особливо стежив за Майданом. До речі, ми до останнього не знали, чи братові дозволять приїхати в Україну, адже він — американський військовий, а ми були мало не на порозі війни…

92-річна бабуся вимолила зустріч з онуком

Кожна вуличка Тернополя та Козина, кожен будинок нагадали Володі про дитинство. Були брати і на могилах батьків та дідуся, який помер ще у 90-их роках. Бабуся таки дочекалася побачити свого онука. Нині вона мешкає у доньки в Кривому Розі, їй 92 роки, каже, що жила і молилася за цю зустріч.

— Як тільки Володя переступив поріг квартири (звідси він колись їхав), з цікавістю все обдивлявся, навіть згадав, що колись тут був балкон голубого кольору. Ввечері не могли наговоритися — згадували дитинство, батьків, переглядали світлини, розпитував про свого найкращого товариша Романа… У селі пригадав, де була криниця, де вони гралися. Ми частували Володю варениками, борщем, салом — казав, що це повертає його у минуле, — розповідає дружина Андрія Галина. — Чоловік з Володею провідали рідних у Кривому Розі, Чернівцях, Збаражі, були на Гусятинщині.
— Духовно ми завжди були з Володею близькі, попри відстані, брати не губляться! — каже Андрій. — Ми з ним схожі за манерами, за характером. Щоправда, Володі вже властивий американський стиль життя, скажімо, день розписує мало не погодинно. Якось ми поспішали на потяг, я підганяю брата, а він дратується, чому я раніше не попередив про поїздку. «У нас всі біжать на потяг», — пояснюю жартома.

Володя хотів би довше побути на рідній землі, та в США чекає дружина. Українська родина передала Марі вишиванку, ікону Пресвятої родини, срібний хрестик, майбутній дитинці — черевички. Володя теж поїхав до США у вишиванці.

— Після поїздки брат написав нам, що нарешті заповнив порожнечу у своїй душі, що гнітила його 22 роки, — каже наостанок Андрій. — Дай Боже, щоб ми вже ніколи не віддалялися!