Для тернополян у Великодню п'ятницю. Оксана Забужко. Коментар до дій св. апостолів

КОМЕНТАР ДО ДІЙ СВ. АПОСТОЛІВ

Що ж ти, Петре, стоїш?
Вже ті стражники щезли за рогом —
Тільки натовпу гук од намісницьких лине палат…
І яка там різниця — чи богом Він був, чи не богом!
Справа, зрештою, в іншім, а в чім — то не знає й Пілат.
А от люд прибува!.. З хрипом, вереском, сопухом пивним
На Голготу стікається, з темних сповзаючись нір!..
Провінційний актор, тричі поспіль освистаний півнем, —
Ти стоїш, затулившись плащем на простацький поганський манір.
Пальці грубі й шорсткі, шкіра, дублена ядухом рибним…
Чи ж рибалці Симону апостольське впору ім’я?!
Ти, звичайно, не той, що готовий за тридесять срібних, —
Але вже і не той, що розпнеться за люди своя.

— А за кого ж мені розпинатись, о Боже великий?
У подертому неводі мому — саме жабуриння й намул.
Ох, лишіть мене всі.
Я не знаю сього чоловіка.
Я нікому не винен. І вже поготів — не Йому.
Так, я був з Ним. Крізь сльози, без продиху стиснутий черню,
Молитовно дивився, і слухав, і плакав осанну, дурний…
А спитати б — Учителю, що їм за діло до Твого учення?
Ти натли їх п’ятьма буханцями та воду в вино оберни!
Та іще — коби штук!.. Тут ми — враз: хоч підводити мертвих,
Хоч ковтати вогонь, хоч ступати по жалу ножа!
…Тільки як мені зараз піти по воді, мов по тверді,
Коли віру мою стільки років точила іржа?
Ах, цей лемент зовсюдний, і ах, ці вологі безецно
Магдалинині чорні маслини з-під вигнутих вій…
Тут і смерть — лицедійство: герой, зрозуміло ж, воскресне
І вклонитися публіці вийде во славі своїй.
Тут продумано все — до дрібниць, за сценарієм певним:
Як розмінні монети, згрібати у копи серця.
Виганяли торгующих з храму — посіли вакантні місця.
Я Твій учень, Ісусе. Я, може, останній із ревних.
Я страшніш од Голготи боявся такого кінця.

І, крізь зміну учень і пророків (як тягнеться вік цей!),
Крізь примари каплиць і катівень, крізь місиво темних століть,
Тут реальний — один: той, хто вдосвіта тричі відрікся, —
А уже на полуднє звернуло, а він все стоїть і стоїть…
Що ж ти, Петре, стоїш, заступаючи півнебокраю?
Чи тебе не сягають земні велелюдні плачі?
…За плечима у нього — зачинена брама до Раю,
І грубезний п’ястук затискає іржаві ключі.