На Тернопільщині онук загиблого воїна вже 8 років оббиває пороги чиновників, щоб увіковічнити пам'ять діда

Рядовий Андрій Бондар загинув, визволяючи наше місто від німецько-фашистських загарбників в далекому 1944 році. Його онук Олександр вісім років оббиває пороги чиновників, аби увіковічнити пам'ять діда.

15 квітня тернополяни відзначатимуть 70-ту річницю із Дня визволення нашого міста від німецько-фашистскьих загарбників.

- Несправедливо, що мій дід віддав життя заради порятунку інших, а його ім'я до сих пір не можуть викарбувати на Стелі-пам'ятнику воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, - обурюється киянин Олександр Бондар. - Сподіваюся, що все ж таки “доб'ю” цю справу до кінця.

Пан Олександр - онук рядового Андрія Бондаря, який загинув 8 квітня 1944 під час визволення Тернопільщини. Чоловік народився та виріс на Хмельниччині, проте вже багато років живе в столиці. Із розповідей батька він дізнався про героїчне минуле свого діда. Вирішив знайти місце його поховання. В архівах киянин розшукав підтверджуючі документи про те, що діда справді поховали в могилі №1 у селі Суходіл, що знаходиться в Гусятинському районі. Вісім років чоловік активно добивається від місцевої влади увіковічнити пам'ять воїна. Однак, за його словами, місцеві чиновники гальмують цю благородну справу. 

Чому в управлінців бракує на це часу та про найяскравіші моменти з життя борця за визволення нашого міста, в інтерв'ю “RIA плюс” розповіли онук та син загиблого - Олександр та Володимир Бондарі.

Ніхто нічого не знає

- Як ви дізналися про місце поховання діда?

Олександр: - У дитинстві мені батько розповідав про дідуся, говорив, що той загинув на війні під час визволення Тернопільщини. Більш детальну інформацію я знайшов у документах центрального архіву київського Музею історії Великої Вітчизняної війни, а також на сторінках Книги пам'яті загиблих під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. Окрім того, як я з'ясував, існує Узагальнена база даних про загиблих та зниклих безвісти в період ВВв і післявоєнний період - http://www.obd-memorial.ru  На основі отриманих мною підтвержуючих документів минулого року Тернопільська обласна рада прийняла рішення про увіковічнення пам'яті Андрія Бондаря, а також ще одного радянського воїна Михайла Щелковського, який загинув у тому ж селі 11 квітня 1944 року.

- Чи вдалося знайти саме місце поховання?

Олександр: - Вісім років тому я поїхав на Гусятинщину.  Проте могили діда не знайшов. Я дізнався, що у 50-х роках відбулося перепоховання загиблих воїнів у братську могилу. Деяка частина прізвищ при цьому була втрачена. Так, із 94 загиблих воїнів 43 чоловіки - невідомі. Після того я надсилав офіційні запити у різні військкомати. Оскільки діда призивав комісаріат, що на Хмельниччині, я звертався  й туди. Пізніше з'ясувалося, що всі документи вони передали в центральний архів у Київ. До того ж, в офіційних джерелах була помилка - населений пункт, звідки його призивали, був вказаний неправильно. Тому й виникла плутанина.

- Що ви знаєте про героїчне минуле Андрія Бондаря?

Олександр - Мені мало що відомо. Знаю, що діда неодноразово забирали німці в полон, і чотири рази він успішно від них тікав. Більше може розповісти хіба що батько.

Володимир: - Тато пройшов Радянсько-фінську війну (1939-1940 рр.). Повернувся додому без поранень. У 1941 році він потрапив у полон, був у концтаборі. Але, на щастя, вирвався із фашистських “зубів” живим і здоровим. Пізніше німці його тричі забирали на примусові роботи, але він постійно від них втікав. У березні 1944 року, коли радянські війська відбили в німців Хмельниччину, усіх чоловіків, у тому числі і батька, забрали у лави Збройних сил. А вже через місяць він помер від ран.

- Пане Володимире, скільки вам було років, коли не стало батька?

- Десять. Окрім мене, у сім'ї було ще двоє дітей. Мама самотужки “піднімала” усіх нас на ноги. Вона тяжко працювала у колгоспі. Ми допомагали неньці поратися по господарству, їли те, що вирощували на грядках.  У порівняні з тим, як живе більшість українців тепер, ми тоді справді бідували.

- А яким ви запам'ятали свого тата?

- Він був оптимістом. Не боявся труднощів та завжди шукав шляхи вирішення будь-якої життєвої проблеми. Німці силою тягнули його на роботи, але він не здавався - дуже вже не хотів їхати в Німеччину. А коли радянські військові нарешті визволили Хмельниччину від фашистів, тато був на сьомому небі від щастя. Він збирався на війну з щирою вірою в те, що перемога буде за нами. На жаль, ворожа куля влучила батькові у живіт. За розповіддю його бойових товаришів, у нього були пошкоджені життєво важливі органи. За чотири дні після поранення він помер.

- Чому не вдається “зрушити” з місця питання про викарбуваня імені героїв на Стелі-памятнику?

Олександр: - Ми маємо на руках рішення Тернопільської обласної ради. Місцеві органи самоуправління пообіцяли нам викарбувати ім'я воїнів на Стелі, проте коли саме це відбудеться, і хто це робитиме, нічого невідомо. Влада Гусятинщини, як я помітив, не має часу на те, щоб оперативно вирішити це питання. Коли я телефоную до сільського голови, то заступники щоразу відповідають, що він - дуже зайнятий: то вони вирішують земельні питання, то займаються впорядкуванням території. Колишня влада не особливо цікавилася історією, і теперішня, мабуть, - також не хоче цікавитися. Я розумію, що їм байдуже, бо не їхні рідні загинули на полі бою. Але про яке патріотичне виховання молоді може йти мова, якщо так відверто плюють на святу пам'ять людей, котрі віддали життя за безхмарне, мирне небо над нашою головою?!