Тисячі галичанок працюють закордоном для того, аби забезпечити гідне життя своїм дітям. Більшість із них про повернення вже не думають, бо тут не вдасться влаштуватися на роботу чи отримувати гідну пенсію. Лише б дітей підняти, придбати житло, бо ж в Україні рідко хто може заробити на власний куточок.
Нема в державі механізмів, які допомагають молодим сім’ям. А як є той куточок, то левову частку заробітку треба віддати за оплату комунальних послуг, які, звісно, є невисокого ґатунку, але ж платити треба… А тим часом розвалюються сімї, діти дорослішають і звикають до того, що «ангел-охоронець» з-за кордону не залишить в біді…
Після одруження в Олени з Козівського району начебто все йшло добре – чоловік працював, заробляв доволі пристойні кошти. Згодом у подружжя народилася дитина, через два роки ще син. Але сталося неочікуване – чоловік почав пізно повертатися додому, а далі й узагалі не ночувати вдома. Згодом Олена довідалася, що в нього з’явилася інша. Подала на розлучення, а чоловік навіть не заперечував, казав, що нічого не вдієш: він кохає іншу жінку. Почалися скрутні часи. На мізерну зарплату сільського бібліотекаря та на пенсію матері Олени – не дуже проживеш. Від чоловіка й не очікувала допомоги.
Олена довго не наважувалася на цей крок, але ситуація змусила її прийняте болісне рішення. Позичивши гроші в родичів й оформивши відповідні документи та візу, вирушила до Італії. Двоє неповнолітніх діток залишилися на вихованні бабусі. Це був єдиний правильний вихід із ситуації. Пізніше Олена дуже шкодувала про такий вчинок, але вибір був уже зроблений. Приїхавши в Італію, жінка відразу взялася за роботу, про яку домовлялася, живучи ще в Україні. Влаштувалася мити посуд у піцерії. Роботи було вдосталь, і тільки один вихідний на тиждень. Але зарплатня в рази вища, ніж отримувала на батьківщині, саме це й додавало наснаги. Перші місяці перебування в Італії давалися надзвичайно важко, потрібно було швидко звикати до мови, до ритму та особливостей життя в чужій країні, та ще й розлука з дітьми давалася взнаки. Важко от так бути з ними поряд – і враз розлучитися.
Як розповідає like.te.ua Олена, бували миті, коли хотілося все покинути й повернутися до України, до діток, але здоровий глузд підказував, що потрібно заробляти гроші і краще це робити в Італії. Кожного місяця Олена справно відсилала додому кошти через грошові перекази, спілкувалася з донькою та сином по телефону, питала, що їм привезти з-за кордону. Наступною її роботою став догляд за дітьми в одній італійській родині. Це були дівчатка 2 та 3,5 років. Олена доглядала за ними, як за рідними, була відповідальною, отож швидко здобула авторитет у родині. Через шість років догляду, коли діти стали доросліші, відпала потреба в послугах няні. Але італійська родина так звикла до жінки, що запропонувала їй трішки допомагати по господарству. Платнею була оренда кімнати. Олена знайшла нову роботу – чотири години на день мала доглядати за бабусею.
В Україні ж за цей час донька вийшла заміж, згодом і син одружився. Коли Надія приїжджала додому, діти зустрічали її радо, але завжди перепитували, коли знову поїде, тим самим даючи зрозуміти, що не бажають, аби вона залишилася чи в одній, чи іншій родині. Олена це розуміла і знову вирушала до Італії, хоч дуже хотіла нарешті вже зостатися вдома. Ось так і опинилася між двома світами – в одному вона чужа й сама, а в іншому – вже не бажана та забута. Все має свою ціну, яку так чи інакше життя, не питаючи, забирає собі.
***
За різними оцінками, від 3 до 5 млн. українців виїхали на заробітки за кордон. Лише в Італії їх нараховується понад мільйон чоловік.
Найбільшу кількість робочих рук постачають на Захід Тернопільська, Закарпатська, Хмельницька, Чернівецька області.
