Евакуація, побиті вікна, «повідомили: їдемо на три дні. Виявилося – на все життя», – тернопільська художниця

Тернопільська художниця Світлана Шинкаренко ніколи не зображала на своїх картинах Чорнобиль, хоча прожила із сім’єю неподалік атомної станції дев’ять років. Коли сталася аварія, з вікон своєї квартири вона бачила сяйво, але не могла зрозуміти: горіло щось чи просто освітлювали прожекторами територію.

Знову до свого колишнього помешкання потрапила лише за 20 років. Чорнобильська трагедія для неї – це не просто слова із виступів, які ми вже звикли чути 26 квітня, у роковини аварії. Це – іграшковий ведмедик доньки, залишений у домі з побитими вікнами, вишня на порозі школи, яка проросла  крізь бетонні сходи, розкидані банки з фарбами у класі, де навчала дітей малюванню… Спогади, які не можна забути, пише .

«Від однієї радіації втекли до іншої»

Якби колись їй сказали, що своїм рідним вважатиме місто на Західній Україні, Світлана не повірила б. Вона народилася у столиці Литви, у Вільнюсі. Батько працював там актором у російському драматичному театрі. Коли Світлані минуло півтора року, сім’я переїхали до Петербургу. У місті над Невою жили всі батькові родичі. Там дівчина закінчила школу, художнє училище. Отримавши диплом, потрапила за розподілом у нинішній Желізногорськ, а тоді – закрите місто в Сибіру Красноярськ-26.

Місто жило своїм особливим, інколи драматичним життям і для зовнішнього світу ніби не існувало. У Красноярську-26 розміщувались військово-промислові об’єкти з особливим режимом, зокрема, підземні заводи, на яких збагачували уранове паливо  для атомних станцій.

Світлана навчала дітей кресленню та малюванню у школі,  вела студію і гуртки на станції юних техніків. А потім вирішила повернутися  у Петербург. Її зарахували на навчання в інститут, але доля привела назад у закрите місто.

– За мною  вирушив мій майбутній чоловік. Два його слова – їдьмо назад  – змінили мою долю. Коли ми повернулись, за моїм робочим столом сиділа вже інша людина. Три роки я працювала на одному з підземних заводів. Після зміни доводилося повністю перевдягатися: біля пропускного пункту вимірювали рівень радіації і не випускали, якщо прилади «дзвеніли».

У Красноярську сім’я прожила 9 років, а потім захворів син і лікарі порадили змінити клімат. Світланині батьки на той час жили в Харкові, на маминій батьківщині. Аби бути ближче до них, переїхали в Україну, у місто Прип’ять.

– Його називали містом троянд і дітей, сподівалися – нарешті почнеться спокійне життя, – згадує художниця. – Хто б міг подумати, що ми втечемо від однієї радіації й потрапимо у ще більшу.

 «Діти робили зарядку на вулицях, де лежав графіт» 

Спершу Світлана з чоловіком знімали кімнату в селі Копачі поряд із атомною станцією. Після вибуху там була настільки висока радіація, що всі будинки знесли бульдозерами, а саме село зрівняли з землею.

У Прип’яті сім’я художниці отримала квартиру на 9-му поверсі, від їхнього будинку по прямій до реактора було чотири кілометри.

– 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, ми нічого не знали, – згадує пані Світлана. – Ввечері бачили з вікна, як горіло, але не розуміли, що саме сталося. Зранку дивимося – миють  дороги, піна на асфальті. Думали, готують місто до 1 травня. І школа працювала. Дітей, як завжди, вивели на зарядку, хоча по вулицях вже лежали куски радіоактивного графіту. Тільки після обіду сказали позачиняти вікна. А ввечері стали розносити таблетки йоду, хоча вони вже нікому не були потрібні. Вночі до лікарні почали привозити опромінених людей.

Наступного дня по радіо оголосили про евакуацію. Сказали взяти з собою документи, продукти харчування, одяг для дітей, вийти на вулицю і – чекати.

– Синові тоді було 12 років, а доньці – лише 4, – розповідає художниця. – Ми простояли ще кілька годин, поки приїхав автобус. На футбольне поле біля нашого дому сідали вертольоти, які гасили полум’я, кидали мішки з піском на реактор. А дітям же було цікаво – вони вперше побачили справжні літаки… Ніхто не попередив, як небезпечно дихати пилом, який піднімався навколо.

 «На порозі школи виросла вишня»

Людям повідомили, що вони їдуть на три дні. А виявилося – на все життя. Чорнобильців «розпорошили»  по всьому колишньому Союзу. Через це, каже художниця, не такими помітними для всіх були їхні проблеми.

Світлана та її сім’я приїхали до Тернополя, у якому і залишилися. Через 20 років після катастрофи Спілка чорнобильців організувала екскурсію у Чорнобильську зону відчуження, тоді жінка знову побувала у Прип’яті. На пошук свого будинку мала лише півгодини, бо все ще можна було отримати досить високу дозу радіації. Знайти колишній дім було нелегко – вулиці заросли деревами і травою.

–  Я вибігла на свій дев’ятий поверх, – пригадує художниця. – Квартира видалася  дуже маленькою – сира, порожня… Після аварії  речі викидали на вулицю, щоб не розкрадали, й вивозили на захоронення – усе «дзвеніло» від радіації. І школу ледве знайшла: у заростях побачила хвіртку й вийшла до будинку. На порозі, просто на сходинках, виросла вишня. А в моєму кабінеті збереглися фарби – перевернуті баночки, кілька дитячих робіт. У місті й зараз стоять порожні будинки без вікон і дверей. Хоча в селах, у 30-кілометровій зоні, мешкають старі люди. Вони повернулися, не прижилися більше ніде.

З року в рік усе менше людей, які можуть розповісти, яким раніше було місто троянд і дітей. А воно береже спогади і про тих, кого вже давно немає.

– Чоловік після Чорнобиля хворів, у 56 років його не стало, – розповідає пані Світлана. – Він теж був у нашій квартирі після катастрофи, розписався на порожній стіні фломастером. Коли я зайшла в кімнату, одразу побачила цей напис. А чоловіка тоді вже не було…

Життя з чистого листа

Сьогодні художниця готує книжку спогадів про Прип’ять, яку планують видати у Польщі.

– Іноземцям цікаві деталі, – зауважує вона. – А коли розповідаєш, то у пам’яті оживає те, що довелося відчути, пропустити через своє серце. Ми починали життя з чистого листа. Усі речі, картини залишилися у Прип’яті. Донечка Оксана плакала за іграшковим ведмедиком Дімою, з яким любила засинати. У Тернополі ми довго шукали такого ж. Знайшли, але іншого кольору. Вигадували, що його довго мили, тому він і став білий. Але донька і далі сумувала. А якось син телефонує і каже: «Мамо, ми зайшли в магазин іграшок, Оксанка схопила ведмедика і сказала, що це її Діма…»

Нині в художниці вже підростають внуки, наймолодшій Майї – лише півтора року. Коли вона стане старшою, бабуся обов’язково розкаже їй про далеке місто, яке колись було для них рідним.

– Хтось сказав: коли зрубають останнє дерево, забруднять останню річку – тоді зрозуміють, що гроші не можна їсти, – зауважує жінка. – Тому дітям потрібно розповідати не лише про Чорнобиль, але про екологію, пояснювати, що за нашою планетою треба доглядати, а не знищувати. А якщо будемо ставитися до природи так, як зараз, то жити буде ніде. У приміщенні Тернопільської спілки чорнобильців ми створили музей. Там будуть проводити екскурсії, зокрема і для школярів.

Творчість врятувала від депресії

Коли було найважче, їй допомагало мистецтво. Сьогодні картини Світлани Шинкаренко дарують тепло всім, хто їх бачить. Саме в Тернополі почався новий період у її творчості.  Можливо, через те, що стільки всього довелося пережити, свої полотна вона наповнює світлими й ніжними барвами. Пише яскраві натюрморти й ліричні пейзажі, а свого часу першою в Тернополі почала малювати на бересті. Особливої уваги заслуговують монотипії художниці – картини на склі.

Її роботи розлетілися по світу, чимало з них – у Польщі, де часто буває на міжнародних мистецьких пленерах. Наступного року в галереї міста Ярослава покажуть акварелі Світлани Шинкаренко, а згодом вона запросить тернополян на ювілейну виставку.

А в Прип’ять повертатися більше не планує – важко бачити це місто зруйнованим… Хоч про Чорнобиль, вважає, мають пам’ятати всі, щоб, не дай Боже, історія не повторилася.

 svitlana-3

Евакуація, побиті вікна, «повідомили: їдемо на три дні. Виявилося – на все життя», – тернопільська художниця, фото-1
Тернопіль художниця Чорнобіль
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі