Епатажна Ірена Карпа в охоплений сепаратистами Донецьк поїхала на авто з тернопільськими номерами

Знайомити читачів з Іреною Карпою -  вважаю невдячною справою. Бо хто її не знає? Нагадаю лише, що ця тендітна жінка, мама двох чудових донечок, проявила зразкову мужність і відвагу під час Майдану, особливо в сумний період його життя.

 Вона була в епіцентрі подій під час збройних протистоянь, рятувала поранених, організовувала благодійні акції… Днями автору цих рядків пощастило гостювати в апартаментах Ірени у Києві. Говорили про візит на літературний фестиваль у Донецьку, про мистецтво, творчі плани і, звісно, про Файне місто, пише «Номер один».

– Як гадаєш, що чи хто стали причиною жертв в Одесі цими вихідними?

– Це стандартний російський сценарій, зрежисований за одним лекалом теракт: найняті по 200 гривень камікадзе підпалили будівлю профспілок в Одесі, щоб звинуватити у всьому «бЕндерівців» і зробити додатковий привід для інтервенції в Україну. Інакше я цього ніяк не розцінюю.

– «На стінах - терикони, вода лише холодна, в телику - "Росія 24". Відгадайте, де я?» — писала ти у перший день з Донецька. Не секрет, що це місто досить специфічне для візитів україномовних митців. Ти поїхала туди ще й автівкою з тернопільськими номерами…

– Усе почалося з посту у Фейсбуку про те, що планую відвідати літературний фестиваль «Ізоляція» у Донецьку. Запитала, чи є бажаючі скласти мені компанію. Відкликнулись кілька друзів. З них у Донецьк зі мною поїхав один тернополянин та журналіст із «Громадського ТБ». Тоді навіть сміливці казали, що ми схиблені, бо їдемо в Донецьк у такий час. Для них ця поїздка виглядала самогубством. Звісно, ми так не вважали і врешті переконалися в цьому на місці.

– Поділися, будь ласка, враженнями від цього екстрим-візиту.

– Донецьк – не метрополітен, далекий від Нью-Йорка чи Барселони. Видно, що місто, побудоване для обслуговування шахт. Якоїсь міської культури, як в інших українських містах, за ним не помічається. Воно дійсно специфічне. Але в цьому є і певний зиск. Приміром, фестиваль «Ізоляція», одним з організаторів якого був Любко Дереш, квартирував у занедбаній промзоні, в приміщенні колишнього заводу ізоляційних матеріалів. Вважаю, це позитивно застосований європейський досвід. Хоч втілити такий проект у Донецьку було дуже важко. Здавалося, це не поміщалось містянам у голові. Мовляв, люди важко «работалі» у цих приміщеннях, а тепер там кінотеатр влаштували? Тим не менше, тут є значний відсоток населення, які готові споживати прогресивний культурний продукт. На мою думку, такий формат фестивалю міг би стати фішкою Донецька надалі, аби зберегти у цьому місті «курортний сезон». Можна було б подібні речі влаштовувати на закинутих  шахтах, де дозволяє безпека. Приміром, проводити чемпіонати зі сталкеру, інші квести. Це варіант крутої додаткової туристичної атракції. Але не думаю, що коли москалі захоплять Донбас, то займуться цим.

Щодо місцевого населення, то 80% донеччан - за Україну. Нам адекватно пояснювали дорогу до ОДА, хоча ми україномовні бандерівці з тернопільськими номерами. Інша справа з працівниками МВС Донецька на блок-посту. Діалог з ними склався так:

– Слава Україні, хлопці! (менти між собою):

– Тіха-тіха, малчітє...

– День добрий, хлопці!

– Здравствуйтє...

– А як ви ставитесь до цієї ситуації, що у вас?

Мовчать. Один тихо:

– Нікак...

– А нікак – позитивно чи негативно?

– А ви шо, тєлєвідєніє?

– Ага...

Командир їм:

– Тіхо і разойтісь...

Ну що, відчуваємо активну позицію МВС?

– Не можу не задати тобі хіт-питання: «Яке значення має пропаганда мистецтва в умовах неоголошеної війни?»

– Вважаю, мистецтво в цих умовах - надважливий інструмент впливу. Насправді я дуже мало писала останнім часом, через що на мене дико наїжджають видавці. Були більш нагальні справи, ніж писати про подорожі. Натомість не скасовую жодного концерту, бо не впевнена, який з моїх виступів може бути останнім у цих умовах, тож не бажаю позбавляти свого слухача кількох годин енергії, натхнення, зрештою, маленької нагоди відпочинку душі.

– Ти недавно виступала в Тернополі під час фестивалю «Ї». Можеш порівняти тернопільську і донецьку публіку в рамках мистецьких запитів?

– Та публіка, яка ходить на «Qarpa», цілеспрямована і підготовлена. Це не спонтанний вихід на сцену, під час якого можна очікувати на різну реакцію, на кшталт міксу на якій-небудь площі з бабусь-дідусів. Перед такою аудиторією, до речі, я недавно виступала в Тернополі. Це було на день народження Тараса Шевченка, коли вперше приїхала після Майдану у Файне місто. Такий досвід був і в Києві. Не можу об’єктивно оцінити відмінності між донецькою і тернопільською публікою. Схожого натомість є багато. Моя аудиторія з різних міст – це люди, які читають книжки, дивляться нормальне кіно, слухають адекватну музику. Така публіка прийде і на «Qarpa», і на «Крихітку», і послухати хорошого російського поета. Це молода еліта у справжньому сенсі цього слова. У Донецьку була лояльна аудиторія, частково україномовна, просунута в культурних планах.

– Яка доля картин молодого тернопільського фотомитця Андрія Шевчука, які ти купила на благодійному аукціоні в Тернополі під час фестивалю «Ї»?

– Одну картину я подарувала Олесі Корженевській, голові Логістичного штабу, і керівнику проекту «День вуличної музики» в Україні, який відбудеться 17 травня. На цьому фото хлопець грає на патріотичному фортепіано. За щасливим збігом обставин, саме він є хедлайнером Дня вуличної музики. З кожним днем до проекту «День вуличної музики» приєднуються нові міста України. Відрадно, що своє бажання вже висловили і виконавці з Тернополя. Однак хочеться активнішого оголошення до участі. Другу картину подарувала подрузі, яка підпалила ворожий БТР.

– Як вважаєш, мова – це певний маркер, яким ділять на своїх і чужих, чи все-таки штучний засіб роз’єднання?

– Безумовно, це штучний маркер, і це дуже добре показав Майдан. Коли без проблем порозумілися «бандерівці», «жидобандерівці» з вірменами, білорусами, поляками, росіянами тощо. Мова нічого не значить, коли йдеться про загальну людську об’єднуючу річ – потяг до свободи, бажання скинути узурпатора. Але коли на мові починається спекуляція, стаю тоді першим глобалістом. Ненавиджу істеричок на кшталт Ірини Фаріон, яка намагається показати, що ми – націоналісти-дебіли. Як націоналіст, я люблю свою націю, але в мою націю включаю також іншомовних людей, прихильних до України, навіть коли вони живуть в інших країнах. Приміром, поляки, які передавали бронежилети і каски, чи люди зі США, Канади, Литви, які плакали разом з нами. Часом вони є більшими українцями, ніж якесь чмо, яке сиділо вдома, а коли все закінчилось, вилізло у вишитій сорочці і просить, щоб йому дали посаду. Словом, українцем треба бути у вчинках, а не шматуванням вишиванки на пупі. Хоча вишиванка – це дуже красиво. Просто не люблю, коли спекулюють на цінностях. Як відомо, найлегше спекулювати на таких темах, як релігія, мораль, мова…

Не випадково літературний фестиваль «Ізоляція» обрав за головну тему –  «Мова і насильство». Перш за все розділяти нас вигідно Росії, бо її керівництво впевнене, наче в Україні може розпочатися громадянська війна тільки через те, що ми розмовляємо різними мовами. Я не переходжу на мову співрозмовника, однак ніколи не маю претензій до нього з цього приводу.

– Знаю, у твоєму комп’ютері є кілька незавершених файлів нових книжок. Про що вони?

– Одна книжка – це бебі-тревел про подорожі з дітьми, яку маю видати для презентації на Львівському книжковому форумі восени цього року. Іншу книгу пишу спільно з Іриною Славінською для видавництва «Меридіан Черновіц», там будуть мої есе, статті, інтерв’ю. Заради цього їду в письменницьку резиденцію у Чернівці. Ще є «Історії моїх жінок», які, здається, допишу на враженнях після поїздки в Донецьк. Завершення чекає дитяча книжка для однієї дівчинки, це комерційний проект. У довгу шухляду відкладено роман, події якого розгортаються в Іспанії, з містикою та екшеном. Хочеться вже нову «Піца «Гімалаї» написати…

– Про що порадиш написати письменнику, який знаходиться у творчому пошуку?

– Завжди раджу писати про те, що близьке письменнику, не вигадуючи якоїсь кон’юнктури. Типу, що людину пре, про те нехай і пише. Тільки так вийде справжній мистецький твір. Писати на тему, яка начебто продається і модна, як правило, не канає. Треба бути максимально щирим із собою. Творити те, що сам хочеш прочитати. Не важливо, поезія це чи лавсторі.

– Тернопіль у твоєму житті – це…

– Це місто, яке символізує мій перший вихід на велику рок-сцену. Звідси родом мій кум. Няня моїх дітей теж із Тернополя, вона прищеплює дітям з самого малечку паростки національної свідомості. Тернопіль – це місто, де живе багато друзів, до яких хочеться приїжджати знову і знову.

– Коли тернополянам чекати чергового візиту Ірени Карпи у своє місто?

– У липні цього року виступатимемо з гуртом «Qarpa» на фестивалі «Файне місто».