Тернополянам розповіли усю правду про унікальне минуле рідного міста

Кого з тернополян називали кавунами, а кого – махабундами? Яким було наше місто у 30-х – 40-х роках минулого століття? Як жили у Тарнополі поляки, євреї та українці? Про це розповіли четверо головних  героїв документального фільму «Тарнополь. Місто, якого немає».

Презентація стрічки відбулася у маленькій, затишній каварні. «Це вперше ми робимо тут щось, окрім кави та чаю», – зізнався засновник кава-лабораторії і бариста Олексій Широков.

- Ми знаходимося зараз у найліпшому місці у всьому світі. Тарнополь – це був маленький, гарний Львів, у плані архітектури, людей, смаків, ментальності», – так розпочав прем’єру один із авторів фільму Тарас Циклиняк. Тарас навіть не тернополянин, але вже шість років хлопець цікавиться історією нашого міста і працює екскурсоводом. Заради створення цього фільму проїхав, без перебільшення, тисячі кілометрів. Автором і оператором стрічки стали Андрій Кулян і Василь Мізюк, пише Тернопільська липа.

- Найбільша цінність цього фільму полягає у тому, що нам вдалося зупинити час, – розповідає Тарас Циклиняк. Стрічка оповідає про культуру міста до його фізичного та морального знищення у 1944 році вустами Любомири Бойцун, краєзнавця №1 у місті, Станіслави Домбровської, Олега Швидкого та Ірини Максимів.

- У вас, мабуть, виникає запитання, хто це зображений на афіші? – запитує Тарас.

А на афіші обличчя чоловіка з минулого століття. Грайливо вкладене волосся, глибокий погляд – таких людей зараз не зустрінеш на вулиці

- На афіші – унікальна людина. Це – Онуфрій Саїк –  легендарний адміністратор готелю «Подольський» (зараз на його місці – «Україна» – авт.). Ми обговорювали, чому розмістили саме цю стару світлину. Хлопці казали: «Тернополяни не побачать міста і не зрозуміють, про що ми». Але ж і міста – немає! – пояснює Тарас Циклиняк.

Оскільки було знищено людей, а з ними і міську культуру, Тернопіль наповнився вихідцями з сіл та приїжджими росіянами. Аби потроху відновити, сформувати історичну пам’ять тернополян, привити їм почуття спільності та відповідальності за наше місто цей фільм варто дивитися як дорослим, так і дітям.

«Не робили різниць поміж націями, і жили спільно, і розуміли одне одного. На ринку хто як хотів , так і говорив», – каже Ірина Максимів, донька Онуфрія Саїка. Жили, працювали, відпочивали разом. Святкували і польські, і українські свята.

«Я любила ходити до церкви, бо там дуже красиві розписи на стінах, але й ходили до костьолу, бо мама мала дуже гарний голос і співала там». – розповідає Станіслава Домбровська (1932 р. н.)

Але більшовицька влада знищила величні храми Тарнополя. Ані слова, ані чорно-білі листівки не можуть передати краси зруйнованих святинь, особливо – парафіяльного костелу з його високим шпилем та перламутровою черепицею, вітражами, оздобами, мармуровими статуями і меблями з червоного та чорного дерева.

«Тоді, коли прийшли «визволителі», щоб вони були не прийшли, «це орда, то дикуни до нас прийшли» – казав мій татко», – Розповідає Ірина Максимів. Жінка ділиться спогадами про те, як «перші москалі» вмивалися водою в туалеті, ходили по молоко з нічними вазами, а жінки червоних офіцерів шпацерували по місту в нічних сорочках. А ще про те, як в її сім’ї переховували 16 євреїв, за що згодом батьків Ірини визнали «Праведниками народів світу».

А «кавунами» називали тернопільських міщан до війни за особливу любов до кави. Махабунди – це місцевий аналог львівських батярів та шляхетні попередники теперішніх «гопників».

Заклад не міг прийняти всіх бажаючих переглянути унікальне і таке просте за монтажем кіно, але тернополяни зможуть, лежачи вдома на канапі, переглянути стрічку, коли вона з’явиться в Інтернеті.