Після балу, або чому я ніколи більше не піду на міський стадіон

Ах-ах, скільки позитивних відгуків залишив випускний, скільки спогадів, скільки вражень. Впевнена, що і педагоги, і випускники, і батьки усе це заслужили (а останні ще й оплатили). А тепер, коли бал скінчився, усі відіспалися, я влию свою ложку дьогтю в коктейль гордості, радості і різнобарв’я.

Тому що вже декілька років я не ходжу дивитися на випускників. Мені їх шкода. Тому що декілька років тому я теж пройшла цей фінальний етап - шлях  від надставної церкви до стадіону. Він типовий, і ті самі помилки повторюються щороку. Ось як це було тоді.

Спочатку, о 14.00  було вручення атестатів. Відповідно о 13.30 всі випускники вже зібралися – красиві, вродливі, кожний – із групою підтримки з дорогої родини і друзів. Церемонія вручення була чудова, тривала зо 2 години, але по її завершенні виявилося, що в закладі, де вручали атестати, закрили на ремонт туалет. Отже, після фотографування на сходах з омріяними атестатами молоді люди пішки попрямували до надставної церкви через парк, і недвозначно поглядали на кущики. Далі – все, як і тепер: оркестр, мажоретки, урочиста хода… Дивлюся на чисельні цьогорічні фото – анічогісіньки не змінилося! Як і колись, вже за кілька десятків метрів колона втрачає організовані обриси. Поруч з випускниками ідуть якісь сторонні люди, і за їхніми спинами не завжди видно навіть найяскравіші дівчачі плаття… Ось такий парад.

А далі – дійство на стадіоні.  Це тільки здається, що головні там випускники. Головні там – правоохоронці! Після кількагодинних урочин ми навіть пляшку води не могли передати нашій випускниці, як не просилися – правоохоронці забороняли! Між нами було якихось 4-5 метрів, але міліціонер сказав своє «ні». А тоді теж була спека  (про туалет навіть не питайте).  Та це ж були медалісти, а не злочинці, чого ж такі суворі правила?

Дійство тривало довго і було нудним. Чи варто говорити, що вручення медалі нашій дитині ми не бачили, бо сиділи далеко?  Чи варто говорити, що слухати вкотре про майбутнє, надію і світлий шлях набридло навіть батькам, не кажучи про дітей? А, ще виступи маленьких діток, яким було душно в карнавальних костюмах, і вони щось співали про перший дзвоник…

І тоді, як і тепер, був непродуманий вальс, і досвідчені елегантні танцори розгублено збивалися. І тоді, як і тепер, для випускників був «сюрприз» - співали директори. Скажіть чесно, ви вірите, що цей "сюрприз" аж такий радісний? Хто з читачів - чесно! - хотів би в своє єдине в житті свято послухати хоровий спів свого керівництва?

І літали повітряні кульки...І ми зідзвонювалися з випускницею, і махали одне одному руками, щоб не загубитися в натовпі, бо всі виходили раніше, бо вже було 21.00, і нас чекало таксі. І всі поспішали на банкет, а таксист, побачивши дівчинку, яка йшла вже боса, бо оте ходіння по наших дорогах ні ноги, ні шпильки не витримували, сказав зворушено, що завіз би її задурно… Але він вже віз нас, в іншу сторону, і ми згадували слова досвічених батьків про те, що з року в рік дійство на стадіоні відбувається нецікаво, непродумано, довго…

І я сказала собі, що більше ніколи не піду на отой випускний стадіон, бо нестерпно дратує така організація свята.
І я б дотрималася свого слова, але за пару років буде випускний у моєї молодшої дитини.
Невже знову на стадіоні?