Тернопільський майданівець: жителі Донбасу чекають, щоб Західна Україна прийшла і розібралася з сепаратистами

«Якщо не відстоїмо інтереси держави на Сході України, то через місяць-два бойовики будуть на Тернопільщині».

Серед українських військових на Сході України нині багато добровольців, колишніх майданівців, які залишили вдома своїх рідних і вже по кілька місяців воюють у гарячих точках. Активіст Самооборони Майдану Тернопільщини, колишній військовий Роман Павлишин не зміг поїхати в зону АТО через стан здоров’я — 22 січня був важко поранений на Майдані, утім, нині координує наших бійців на Сході, займається збором коштів на потреби батальйонів «Тернопіль», «Айдар» та інших підрозділів, закуповує амуніцію. «НОВА…» зустрілася з Романом у штабі місцевої Самооборони і розпитала про участь наших земляків у АТО, пише Нова Тернопільська газета.

— Романе, скільки військових з Тернопільщини нині несуть службу на Сході України?

— Близько 300 наших земляків. Найбільше служать у батальйоні «Тернопіль», наших спецпідрозділах міліції, СБУ, у батальйоні «Айдар» четверо тернополян, також є наші хлопці у 24-ій та 51-ій механізованих бригадах. Російські ЗМІ пишуть, що батальйон «Айдар», який, мабуть, є найпатріотичніший, бо на 60-70% складається з добровольців Майдану, здався в полон, що його розбили, але це неправда. Загинуло четверо чоловіків, є чимало поранених, але хлопці мобілізували свої сили і далі служать на Луганщині. Держава забезпечила батальйон добровольців лише зброєю, усім іншим допомагають волонтери. Наш штаб закупив на пожертви звичайних людей, підприємців, церкви «беушні» НАТО- вські та хороші вітчизняні бронежилети. Ось днями організатори «Галицької дефіляди» принесли зібрані на фестивалі гроші і оплатили п’ять бронежилетів.

— Скільки коштує один бронежилет?

— Ціни різні — від 2000 до 10000 гривень. Ми закупили бронежилети четвертого класу. Один із київських заводів постачає армії такі бронежилети за ціною 4800 грн. Гроші у нас є, але два тижні взагалі неможливо було придбати їх через блокування закупівель Антимонопольним комітетом. Звісно, чим вищий клас бронежилетів, тим кращий захист, але ми не можемо дозволити собі закупити два бронежилети сьомого класу, якщо за ті ж гроші можна придбати десять достатньо надійних четвертого класу. Вага бронежилета четвертого класу у межах 9 кг, п’ятого, сьомого — 18- 24 кг.

— Чим допомагають військовим мешканці нашої області?

— Приносять консервацію, гречку, рис, макарони, мед, сало... Здають гроші, особливо щиро жертвують підприємці. Минулого тижня ми зібрали в області п’ятнадцять тонн продуктів і завезли до Ізюма та Слов’янська. До Майдану я займався виготовленням меблів, тож знаю багатьох бізнесменів, телефоную до них, прошу про допомогу для війська. Ще ніхто не відмовив. За місяць, відколи ми почали збір коштів для армії, зібрали понад 500 тисяч гривень. Підприємці з Гусятинщини недавно зібрали гроші і купили за 60 тисяч гривень тепловізор — прилад, який допомагає бачити вночі, та передали одному із тернопільських підрозділів на Сході України.

— На що ще спрямовуєте зібрані гроші?

— Закуповуємо бронежилети, каски, спальні мішки, карімати, біноклі, рації і доправляємо нашим військовим.

— Чи усі рідні знають, що їхні чоловіки, сини служать у зоні АТО?

— Чиї знають, а чиї — ні. Про наших, тернопільських військових, знають. Залишають вдома дружину, дітей, батьків. Один наш земляк поїхав на Схід України, а його молодшому синочкові тільки місяць виповнився, старшому — два рочки.

— Дружини, матері не приходять до вас зі сльозами?

— Ні. Буває, що батьки, сини яких нині служать, приносять з дому останнє — по кілограму рису, гречки, макаронів. «Передайте нашим хлопцям!» «Може, вашій дитині не попаде», — кажу. «То попаде іншій, вони всі — наші діти!»

— Що розповідають наші хлопці, які служать на Сході України?

— Чекають команди керівництва держави робити повну зачистку від терористів, сепаратистів, тільки таким чином війна може закінчитися швидше. Нині не час переминатися з ноги на ногу і оголошувати перемир’я. Наші військові готові якнайшвидше провести зачистку, щоб більше не було смертей. Розумію, були вибори президента, було підписання Угоди з ЄС, але, як військовий, кажу, що кожен день затримки — це зайві смерті, бо нашим хлопцям не дозволяють стріляти, а по них стріляють. Комусь невигідно вести активні дії, хтось на тому заробляє — «кому война, а кому мать родна…» Певні елементи, які мають вплив у нашій державі, грають у піддавки на смертях наших солдатів, хоча самі хлопці телефонують і дякують Богові, що живі-здорові, що все у них добре.

— Та на війні нелегко…

— Якщо ти залишився живий, то у тебе все добре. Ніхто з хлопців не вдається у подробиці, бо там точиться справжня війна. Хай не думають, що там якась АТО, на Сході України — реальна війна. Впевнений, що закрити це питання можна було ще в Криму, тоді ми б не допустили кровопролиття на Донбасі. Так, у Криму були б смерті, але вони і так були, та ми змогли би вже там придушити російську окупацію. А тепер мешканці Донбасу, Криму утікають у Західну Україну. Чому? Якби ми були такі погані, то вони б сюди навіть кроку не ступили. Чому наші хлопці нині мають воювати через їхню дурість? Бо хтось десь там вирішив, що він побавиться у Росію, а коли російські бойовики забирають у них останні заощадження, запаси, до них доходить, що Росія — це не так і добре, що з Україною було набагато краще.

— Але ж не всі утікають з Донбасу, мабуть, є свідомі місцеві чоловіки, які записуються до українських батальйонів?

— Є багато добровольців і серед місцевого населення, утім, більшість людей пасивні: чекають, щоб Західна Україна прийшла і розібралася з сепаратистами і терористами. Хоча є на Донеччині та Луганщині села, які взяли зброю і захищають свої родини, не пускають сепаратистів.

— Що вам відомо про присутність російських бойовиків на Сході України?

— Є багато чеченців, росіян. Наші хлопці впізнають чеченців серед трупів… Один мешканець Слов’янська розповів, що у перші дні задля картинки на російських каналах до їхнього міста було примусово завезено невідомо звідки десять тисяч «мирного» населення — дітей, бабусь, матерів, які кричали, що не хочуть України. А ще було доправлено близько трьох тисяч бойовиків.

— Що найстрашніше розповідають наші військові?

— Про зраду. Хтось є у вищих ешелонах війська, який «зливає» інформацію. Коли постає питання погодження зі штабом про напад, зачистку, то часто команду не дають, натомість посилають у такі місця, де реально стоїть ворог… Чим скоріше виявимо таких людей, тим менше буде втрат серед наших військових.

— Багатьох вразив героїзмом випадок, коли шестеро десантників під Луганськом, аби не здатися в полон, взялися за руки і підірвалися…

— Потрапити у полон — нелегке випробування для військового. Хлопці кажуть, що якщо хтось потрапляє у полон, аби рідні у жодному разі не їхали викуповувати, бо можна ускладнити ситуацію, нехай це робить держава. Був випадок, коли у березні нашого майданівця з Вінниччини захопили в полон у Слов’янську, мама поїхала рятувати його, а в результаті сама опинилася в полоні бойовиків, де її тримають вже другий місяць, а вона хвора на рак… А тим часом сина вже викупила СБУ. Отож, не варто їхати, бо рідні — це додатковий моральний тиск на заручників, їх б’ють при хлопцях, тоді справді краще підірватися, як зробили ці десантники…

— Чи всі військові, які нині в зоні АТО, отримують зарплатню?

— Не можу точно сказати. Знаю, що наші добровольці поки що не отримали. Хоча, думаю, це питання часу. Нині йдеться й про те, що усіх, хто ніс службу в зоні АТО, визнають учасниками бойових дій.

— Як колишній військовий, яким бачите розгортання подальших подій на Сході України?

— Усе залежить, якою буде позиція керівництва нашої держави. Якщо дадуть команду зачистити — наші хлопці зроблять, не дадуть — і далі будуть смерті. Якщо не відстоїмо інтереси держави на Сході України, то через місяць-два можемо зустріти бойовиків на кордоні Тернопільщини. Треба діяти задля України!