71-річна бабуся, яка живе на Тернопільщині: «дуже сумую за сином та внуками, але в Донецьк повертатися боюся»

У селі Бодаки, що на Збаражчині, другу домівку знайшла жителька Донецька, яка «ціле життя» прожила на Тернопільщині, 71-річна Ляля Петрівна Яхненко. Жінка оселилася у місцевого підприємця Миколи Васильовича Шандрука.

У Бодаки ми приїхали недільної днини і застали біженку біля куща смородини. Ляля Петрівна зривала ягоди і насолоджувалася п’янким сільським повітрям. Жінка розповідає, що ніколи не думала, що опиниться у ситуації, коли не зможе повернутися з Тернополя в Донецьк, куди після смерті чоловіка її забрав син. Там Ляля Петрівна живе уже п’ять років. Однак жінка ніколи не поривала зв’язку з містом у якому, як вона каже, прожила і пропрацювала «ціле життя». 17 років вона, зокрема, віддала роботі у тролейбусному депо. У Тернопіль часто приїжджала на лікування і навіть пенсію досі не перевела у нове місце приписки. Взимку цього року вона теж проходила курс лікування в Тернополі, а в середині квітня приїхала поправити здоров’я і зробити операцію на очі. Коли зібралася додому, то на вокзалі побачила багато людей, які втікали зі Сходу країни, а в новинах почула, що будинок, де вона жила обстріляли терористи і фактично облаштували на першому поверсі багатоповерхівки вогневі позиції. Жінка мешкає в Київському районі біля Донецького аеропорту, пише Народне слово.

В Бучачі живе брат покійного чоловіка Лялі Яхненко, але у його хаті, за словами біженки, «як у рукавичці» – велика сім’я, тож вона не захотіла обтяжувати родину своєю присутністю. Тому Ляля Петрівна звернулася за допомогою до міського голови Тернополя, а той направив її до голови комітету з питань переселенців ГО «Автомайдан Тернопіль» Сергія Чайковського. Жінку спочатку оприділили в готель «Рута», а згодом прихистити біженку зголосився житель Бодак Микола Шандрук.

Для Лялі Яхненко нинішня неоголошена війна фактично друга у житті. Жінка народилася під час Другої світової у 1943 році. Її мама була львів’янкою, а батько, якого вона ніколи не знала, з Кіровоградщини. Коли Лялі було трохи більше року мама підірвалася на снаряді у Львові. Бабусю після такої трагедії розбив параліч. Тож дитину не було кому глядіти. Дівчинку забрали у «дітдом». Коли Ляля мала йти у перший клас, директорка дитячого будинку, яка втратила власне дитя, усиновила дівчинку. За направленням у 1949 році вона потрапила на Тернопілля – у Бучацький район. Вчителювала спочатку у Переволоках, Трибухівцях, а потім у Бучачі. Саме в Бучачі Ляля закінчила школу, тут знайшла свою долю. З чоловіком переїхала у Тернопіль і прожила з ним чотири десятки років спільного життя, виховала сина, який подарував їй внучку та внука. Коли переїхала в Донецьк, де має власну справу та сім’ю її син, каже, що ніколи не відчувала негативного чи ворожого ставлення від оточуючих через те, що вона бандерівка з Тернопільщини. Завжди говорила українською і ніколи не відчувала дискомфорту.

А зараз мало не щодня телефонує рідним, щоб запитати як справи у Донецьку. Дуже хвилюється за життя дітей і онуків, які не можуть залишити все і переїхати в нікуди. Просить Бога, щоб все скоріше закінчилося і в Україні запанував мир. Ляля Петрівна дуже сумує за ріднею, але ще більше боїться повертатися в буремний Донецьк.

Разом з тим, у родині Миколи Шандрука Ляля Петрівна почуває себе комфортно, призвичаїлася до укладу життя господарів, допомагає куховарити. Прихильно ставляться до неї сусіди – деколи частують парним молоком та лісовими суницями.

Був у Лялі Яхненко, так би мовити, друг по нещастю – біженець з Луганщини 73-річний Володимир Попов. Микола Шандрук, який знав чоловіка ще з Майдану, теж прихистив його у своїй господі. Але колишній військовий, вчитель історії, «підкований» політикан, який з початку 90-х був у Народному Русі та знає усі політичні розклади Сходу України, а також не стояв осторонь Помаранчевої революції та недавніх подій на Київському Майдані, не зміг прижитися в маленькому селі. Тут не почував себе комфортно і вирішив перебратися в Тернопіль.

Микола Васильович розповів, що пан Володимир розлучений і має сина військового, який служить у Російській Федерації. Батько – щирий патріот України вважає його зрадником і не спілкується. А квартиру у Брянці, що на Луганщині, заповів Збройним Силам України.

Микола Шанрук, надзвичайно скромний та інтелігентний чоловік. Він вважає, що кожен християним мав би вчиняти так, як вчинив він, і за можливості надати прихисток переселенцям зі Сходу країни, бо це обов’язок кожної людини допомагати ближньому.

До того ж Микола Васильович виявився цікавим співрозмовником. Поділився думками та спогадами про перебування на Майдані в Києві. Привізши разом з іншими збаражанами продукти для протестувальників, він спочатку записався в афганську сотню, а згодом, коли утворилася 34 Тернопільська сотня Самооборони Майдану перейшов туди. Загалом пробув у Києві місяць. Приїжджав сюди періодично. Каже, робив все, що було потрібно і що казали. Бог його милував і під час гострих моментів протистоянь на Майдані його не було, тож у бої він не потрапляв.

За приблизними підрахунками, стверджує наш земляк, через Майдан пройшла одна третя населення України – близько 15 мільйонів людей, які перебували тут хто кілька годин, хто день-два, а хто постійно.

Нині, на думку Миколи Васильовича, Майдан вже не той. Проте по телебаченню він досі там бачить священика з Луцька отця Івана. Міцно тримаючи два хрести, які йому подарували парафіяни, він взимку відморозив собі руки. І Микола Шандрук їх грів своїми долонями. Також він пригадав молодого хлопця, який говорив українською з акцентом і на плечах носив накидку, де було вишито: «Здобудемо Україні волю, або загинемо за неї». Виявляється, він був родом з Харкова, а вигравши грант на навчання в США там закінчив вуз і поїхав викладати в один з універів Голандії. А на Майдан в Київ його покликало побачене в новинах і тут він стояв до кінця.

Микола Васильович каже, що не перестає захоплюватися сміливістю молодих хлопців. Розповів, що коли в найкритичніший момент – 19-20 лютого активісти на Майдані палили шини, то деякі з них перелітали до ніг беркутівців. Кільце звужувалося. У полум’я протестувальникам доводилося кидати все, в тому числі одяг, документи, особисті речі. Один з відчайдухів, одесит з 34 Тернопільської сотні, піднявши руки, перейшов через брикаду і перед очима беркутівців забирав шини і перкидав в бік протестувальників. Тоді хлопець не думав, що ризикує життям – йшов і робив те, що мав робити. І таких сміливців на Майдані були тисячі.

А ще чоловік, стоячи у черзі для відновлення документів, чув розмову, що з Дніпра водолази діставали тіла вбитих людей, до ніг яких були прив’язані бордюри. Наразі, каже, що офіційної інформації про це не чув досі ніде.

Також Микола Васильович розповів випадок, як літні люди, що приїхали зі Сходу України, розглядали в Межигір’ї розкішні апартаменти Януковича, а він, стоячи в охороні, не стримався та поцікавився їхніми враженнями. 80-річніий дідусь російською відповів, що якби йому про це розповіли навіть п’ять найліпших друзів, то він би їм все рівно не повірив.

Про можливість третього Майдану, Микола Шандрук каже, що наразі це неможливо, оскільки новий президент має велику довіру людей. Однак якщо він зрадить народ, то заздритиме Ющенку і Януковичу, бо ті хлопці, як нині воюють на сході України для нової влади є Дамокловим мечем і рішучості та відваги їм не забракне в разі чого.