Біженці з Донеччини у Тернополі ледь не залишилися на вулиці

Сім’я Івченків з міста Краматорська, що на Донеччині, втікаючи від війни, ризикнула і самотужки переїхала в Тернопіль. Тут не мали ні родичів, ні знайомих.

Як розповідає подружжя, знайшли в інтернеті оголошення, що сім’я з Тернополя їде у відпустку і готова надати на місяць свою квартиру для проживання переселенцям. Не гаючи часу, краматорчани переїхали в чуже для них місто. А по закінченню місяця постали перед проблемою: з квартири потрібно з’їжджати, а нема куди.

З Краматорська виїжджали таємно

Подружжя Івченків здивувало чистою українською мовою. Як з’ясувалося, Віталій у Краматорську працював викладачем української мови, української та зарубіжної літератури. Його дружина Лана – викладач музики. Жінка виросла в російськомовній сім’ї, але українську добре вивчила і залюбки нею спілкується. Лана готується йти в декрет – жінка на восьмому місяці вагітності. У сім’ї є ще двоє доньок – 5 і 8 років.

Переїхати з рідного міста їх, як і тисячі інших жителів Сходу, змусили військові дії.

«Кожного ранку о 4-6 годині ми прокидалися від звуків вибухів. Терористи регулярно обстрілювали військовий аеродром, в якому зосередились українські війська. Велися обстріли і наших сил на горі Карачун. Стрілянину можна було почути і просто у дворах, вулицями ходили озброєні люди. Сепаратисти вводили комендантську годину – до 21-ої, але потім самі ж її і відмінили. В районі міста «Станкострой» зруйнували зупинку з кіоском, пошкодили газопровід, водопровід, підпалили склад. Тож ми вирішили залишити місто», – зізналася Лана.

На запитання, чи не страшно було їхати у незнайоме місто з дітьми і на восьмому місяці вагітності, Лана відповідає: «Страшно було залишатися там, а їхати – ні. Тут навіть у незнайомому місті почуваємось у безпеці».

Коли Івченки виїхали, то дізналися, що розбомбили сусідній з їхнім будинок. Люди у Краматорську були дуже налякані. Лана розповідає, що як тільки жителі чують постріли, в думках прощаються з життям, дехто пише прощальні повідомлення рідним.

«Переселенці вважаються ворогами, - каже Віталій, - терористи повідомили, що ті, хто виїхав, за законами воєнного часу вважаються зрадниками ДНР і їхнє майно піддається «націоналізації», - каже Віталій.

Подружжя залишило в Краматорську квартиру і будинок, тож ризикували втратити все. Виїжджати доводилось таємно: свої речі в Тернопіль відправили поштою, з собою взяли лише одну сумку і пакет із харчами, щоб ніхто не запідозрив, що вони переселяються. По дорозі проїхали через 6(!) блок-постів терористів. Документи перевіряли лише при виїзді з Краматорська. Найбільше перевіряють тих, хто їде сам – без дітей. З ними їхала студентка, яка не мала паспорта. Її ледь пропустили, підозрюючи, що вона може бути снайпером Нацгвардії.

У Тернополі на залізничному вокзалі Івченків зустріли люди, які погодилися надати квартиру, пише Номеродин. Переселенці були здивовані гарним ставленням місцевих жителів і декілька разів просили подякувати в газеті людям, які їм допомагали.

«Ми не афішували свого приїзду і не просили допомоги, але люди самі нас знаходили: приносили їжу, одяг, побутову хімію, один підприємець запропонував безкоштовно годувати нас обідами, - розповідає подружжя. - Ми дуже їм вдячні. Дітям сподобалося нове місто, сусіди у дворі їх полюбили, підгодовують солодощами, а дівчатка їм співають, адже мають до цього хист».

Знайти квартиру переселенцям допомогла «Просвіта»

За цей час Віталій знайшов підробіток на ринку, Лана стала на облік у лікарню, старшу доньку вже записали у школу мистецтв на навчання. Але місяць минув і потрібно було десь жити.

«Нам пропонували будинок у Підволочиському районі, але ми відмовились, бо чоловікові обіцяли з вересня місце викладача в одному з училищ, а мені скоро народжувати і стою тут на обліку, хочеться бути ближче до лікарні. Тож хотілось би залишитися жити в місті», - розповідає Лана.

Довелося шукати квартиру для оренди.

«Добре, коли працюють двоє. Одну зарплату можна витрачати на квартиру, іншу – на їжу й одяг. А я не можу зараз отримати виплати з місця роботи в Краматорську і працювати теж не можу», - каже Лана.

Тож сім’я постала перед нелегким завданням: якомога швидше знайти квартиру й оплатити її.

«Серед варіантів, які ми розглядали, були хороші квартири, але потрібно було заплатити на два місяці вперед плюс оплатити послуги агенції в розмірі місячної вартості квартири. Виходить 3500-4000 грн.», - каже Віталій.

Таких витрат сім’я собі дозволити не може, тож коли приїхали власники тимчасового помешкання, Івчеенкам не було куди іти. Та світ не без добрих людей: знайти квартиру переселенцям допомогла «Просвіта».

«Тепер мешкатимемо на БАМі, хоч квартира стара й умови не з найкращих, але ми вдячні за це і будемо приводити її у кращий стан», - розповідає Віталій.

Віруючі однієї з парафій теж зібрали кошти, щоб допомогти на перших порах оплатити Івченкам житло.

Подружжя каже, що хотіли б залишитися в Тернополі, адже це місто хоч і не рідне, але близьке їм по духу. Можливо, продадуть нерухомість у Краматорську і куплять тут власне житло. Але підозрюють, що ціна на нерухомість у зруйнованих містах знизиться, тому остаточного рішення ще не прийняли.

«Наших людей залякали бандерівцями і «Правим сектором». Населення справді думало, що з Києва приїдуть їх вирізати. Зараз частина краматорчан змінюють негативне ставлення до української влади, інші залишаються неприступними і вірять, що місто бомбить і обстрілює українська армія. Дуже сильно діє російська пропаганда, - каже Віталій. - Донбас важко підняти: громадянського суспільства практично немає, люди пасивні. З Донбасом можна робити, що хочеш – він не повстане. На мітинги виходять тільки за гроші. Багатьом правління Януковича теж не подобалось, але вони не розуміли, чому вийшов Майдан, якщо можна було ще рік потерпіти. Найстрашніше те, що люди не вірять, що від них щось залежить.

«От нас ничего не зависит», – це основна теза суспільства, навіть молоді. Коли на мітинг за єдину Україну в такий небезпечний час вийшло більше тисячі людей – це було дуже багато для Краматорська», - розповідає Віталій.

«У те, що російську мову ущемляють, не вірять самі російськомовні жителі Донбасу, адже це зовсім не відповідає дійсності. До того ж є і російськомовні українські патріоти, яким мова не заважає любити свою країну», - каже Лана.

«А от україномовним важче, - додає Віталій. - Звернувшись на вулиці до когось українською, можна наштовхнутися на негативну реакцію або люди вдадуть, що не розуміють тебе. За статистикою 24% жителів Донеччини україномовні, але вони, як і ми, в громадських місцях переважно користуються російською. Важко реалізувати свої культурні права, наприклад, у нашому місті немає жодної газети українською мовою, в області – лише одна. Мені як викладачу доводилось нерідко відвойовувати право викладати предмети українською. Деякі студенти відмовлялися вивчати мову і слухати дисципліни українською. Пропонують навіть читати предмет «українська мова» російською», - розповідає викладач.

Подружжя надіється, що все зміниться на краще і часи, коли за український прапор цілком реально можна було поплатитися життям, більше ніколи не повернуться.