Тернополянка в шоці: її примушують…керувати маршруткою!

Я ніколи в житті не сідала за кермо авто. Найбільший траспортний засіб який мені довелося опанувати – велосипед «Школьник», і було це 34 роки тому. Я переходжу вулицю лише на зелене світло, поважаю всіх учасників дорожнього руху і не розмовляю з водієм під час руху.
І благаю, не вимагайте від мене більшого!

Але щоразу, коли я їду маршруткою від автовокзалу в напрямку Дружби, зі мною трапляється історія, котра кидає мене в холодний піт. Щоразу маршрутка виявляється вже повною, і тих декілька зупинок я мушу їхати біля передніх дверей, а отже – поблизу водія.

І щоразу, не доїжджаючи церкви, що над ставом, водій раптово пригальмовує, і, звертаючись до мене, вимовляє цілком невинну на перший погляд, але для мене вбивчу  фразу:
- Гляньте, можна?

Водії різні, і фрази іноді видозмінюються:
-         Там нічого нема?
-         Що там ззаду?
-         Гляньте збоку…
-         Можна їхати?
-         Скажете, коли можна!

Я у відчаї озираюся, і в мене також виникають запитання: що можна? де там? що має бути ззаду? на що дивитися збоку? коли можна їхати?
А відповідь потрібна негайна.

Як правило, десь там завжди щось та й є, як не ззаду, то збоку, але до чого тут я?
Сенс тих запитань полягає в тім, що я маю швиденько пообглядатися довкола, оцінити дорожньо-транспортну ситуацію і оперативно повідомити водія про його подальші дії.

Але ж, люди добрі, я не вмію, не хочу керувати маршруткою, не знаю як це робити!
В салоні на той момент, як правило, декілька десятків пасажирів.
Благаю, не доручайте мені їхні життя!

Я не знаю і не хочу знати, яка має бути відстань між машинами на дорозі, коли дозволені повороти, в який бік, після якого знаку і тому подібне. Я просто хочу проїхати декілька зупинок.

А якщо ця ділянка дороги така небезпечна, то, може, нехай водія супроводжує штурман-професіонал?
Одне скажу точно – я для цього не підійду!

А штурман часом на дорозі може згодитися. Пригадую, пару років тому поверталися  з друзями з дачі, маршрутка по дорозі в центр зупнилася на Бережанський, не доїжджаючи фінансового. Людей було повнісінько! Багато з дітками. Водій пішов випити квасу. Я це бачила, бо була біля вікна, інші – ні. Раптом, поки водій пив квас, машина рушила! Просто по схилу покотилася вниз! Попереду – перехрестя! Там жвавий рух, а ми з кожним метром їдемо все швидше!

Я знала, що треба зупинити авто, але не знала, як. Хтось, може, знав як, але не здогадувався, що авто вже здобуло незалежність і рушило самостійно.
Один молодий чоловік зорієнтувався вчасно, дай йому, Боже, здоров’я, - розштовхав кількох пасажирів перед собою, зумів зупинити машину. Різко, несподівано, люди ледь не попадали, але - зумів!
Підбіг водій. Більшість пасажирів відразу повиходили – не могли далі їхати від потрясіння. Це велике щастя, що все обійшлося.

Невже в нас на дорогах «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих»?